Пора примирення

Смерть Ясіра Арафата поклала виняткову відповідальність на плечі нового президента Палестини Махмуда Аббаса. Для того, щоб перейти найбільш відповідальний момент у постарафатівській історії Палестини — президентські вибори, — спромоглися об’єднатися фактично всі лідери ФАТХ. Палестинські інтереси на цей час було поставлено вище за будь-які короткочасні кон’юнктурнi міркування, що дозволило провести вибори дисципліновано й без жодних інцидентів.

Однак навряд чи можна сказати, що найнебезпечніша стадія входження в процес мирної розрядки для палестинців уже завершилася. Демократично проведені вибори — це лише перший крок на довгому шляху до проголошення незалежної палестинської держави, і якщо вони хочуть пройти цей шлях до кінця, то мають діяти розсудливо й обачно. Амбіційна мета Аббаса — демілітаризувати опір палестинців, розпочати переговори з ізраїльтянами, залучити міжнародне посередництво, що змусило б Аріеля Шарона дотримуватись міжнародних зобов’язань. Палестинський президент прагне скасування комендантського часу й досягнення взаємного перемир’я з ізраїльтянами.

Наразі Махмуд Аббас зіштовхується з таким баченням ізраїльтянами територіального питання та проблеми єврейських поселень, котре цілком може підірвати стовпи встановлення палестинської держави. Ізраїльський прем’єр Шарон наполягає на побудові стіни поділу та перетворення її на геополітичний кордон. Він також наполягає на реалізації однобічного роз’єднання у секторі Газа. Аббас сьогодні намагається розширити фронт союзників.

Незабаром на палестинського лідера чекатимуть непрості трьохсторонні переговори у Вашингтоні. Наперед знаючи, що президент США Джордж Буш підтримуватиме Ізраїль за будь-яких обставин, Махмуд Аббас має проводити філігранну політичну гру. Між тим, реалізацію палестинсько-ізраїльського мирного проекту, можливо, варто розглядати в контексті всієї арабської політики за останні п’ятдесят років: перша воєнна поразка у війні проти Ізраїлю, корупція, нехтування правами людини й недоліки з демократією, схильність не дотримуватись зобов’язань. Підтримуючи ілюзію можливості існування єдиної арабської нації, яка через невідповідності політичних інтересів та розходження у поглядах щодо визначення лідерства в арабському світі сприймалася чисто формально, арабські країни, по суті, підштовхували палестинців на продовження протистояння з могутнім у військовому відношенні ізраїльським противником.

Можливо, визнавши це, варто зробити певні корекції під час реалізації мирного процесу? Наразі виглядає так, що кожна арабська держава в першу чергу має піклуватися про свої інтереси та планувати власне майбутнє. Ідеї «панарабізму» як противага іноземним викликам лише обмежують поле політичних маневрів будь-якої арабської країни. Можна пригадати, яку обструкцію влаштували Єгипту, коли він у 1979 році першим з арабських держав підписав мирну угоду з Ізраїлем, поклавши початок мирному процесу на Близькому Сході. У цьому сенсі можна поставити запитання — чи привнесла взагалі Ліга арабських країн або будь-яка інша регіональна організація якийсь видимий вклад у врегулювання багаторічного конфлікту між палестинцями та ізраїльтянами?

Отож, чи не варто переформувати цю проблему дещо по-іншому? Зняти за відсутністю необхідності колективні зобов’язання арабських країн. Таким чином, якщо ви не бажаєте укладати угоди з Ізраїлем або Сполученими Штатами, то нехай це буде так. Але якщо у палестинців таки з’являється шанс домовитись з ізраїльтянами, не варто втручатися в переговорний процес, підштовхуючи одну зі сторін конфлікту до продовження непримиренного ставлення до свого опонента. Крім палестинської проблеми, навряд чи можна говорити взагалі про зобов’язуючу колективну національну арабську програму. Оскільки кожна арабська держава розробляє й реалізує програму власної зовнішньої політики, колективна національна арабська програма виглядає просто як фікція.

Однак на сьогодні сакраментальне питання «to be or not to be» для палестинців постає досить конкретно — продовжувати й надалі чинити безнадійний опір, або ж, опираючись на переговорний процес з ізраїльтянами, намагатися проголосити життєздатну палестинську державу. За минулі декілька тижнів ізраїльтяни постійно вихваляли Махмуда Аббаса, порівнюючи його з Ясіром Арафатом, на відміну від якого новий президент відхиляє насильство та наполягає на переговорах з ізраїльтянами. Вони усвідомлюють, що завдяки швидкій мобілізації зусиль Аббасом вдалося уникнути чергових запусків ракет по ізраїльських містах та нівелювати опір у секторі Газа, особливо після того, як вже було нанесено успішні удари по ізраїльських поселеннях.

Зусилля Аббаса є особливо важливими для того, щоб перетворити нестійке перемир’я між двома конфліктуючими сторонами на стабільний мир. Можливість тривалого миру, проте, більшою мірою залежить вже не від самого Махмуда Аббаса, а від того, наскільки серйозно поставляться до його наполегливих закликів припинення вогню радикальні палестинські угрупування. Цілком природно, що кожна зі сторін протистояння, перебуваючи у пошуках вироблення спільної політичної платформи для історичного кроку порозуміння, не може не рахуватися з думкою опонентів у своїх країнах.

Для президента Аббаса надзвичайно важливо продовжити перемир’я принаймні до літа, коли вибори у Палестинській автономії прояснять розстановку політичних сил. Безсумнівно, Шарону буде важко запропонувати Аббасу багато політичних «подарунків», зважаючи на те, що тиск на ізраїльського прем’єра з боку ізраїльського правого крила (включаючи його власну партію) не виявляє жодних тенденцій до зменшення. З другого боку, Аріель Шарон усвідомлює той факт, що у Вашингтоні хочуть, аби він пішов на компроміс з новим палестинським лідером.

У кожному разі сучасне крихке перемир’я виглядає як нова гра з метою виграти час, котра є дуже важливою для Махмуда Аббаса, бо надає йому шанс і дотримуватись мирних зобов’язань палестинської влади, і, водночас, не вдаватись до фатальних компромісів з ізраїльтянами, які б викликали обурення в палестинському суспільстві. Проте, образно кажучи, Махмуд Аббас і Аріель Шарон під тиском обставин сіли в один потяг, але щиро сподіваються на те, що прибудуть на ньому до різних пунктів призначення. Успіх подібної поїздки дійсно є досить проблематичним, оскільки процес просування вперед не обов’язково є рухом до поставленої цілі — встановлення широкомасштабного та стабільного миру між палестинцями й ізраїльтянами.