Герої спортивного року

Для України минулий спортивний рік був дуже успішним. Можливо, він був кращим за останні вісім років. 2004-го українці виграли чемпіонат Європи з плавання, залишивши всіх позаду себе в Мадриді, визнавалися кращими в своєму амплуа, як це було з Андрієм Шевченком і Яною Клочковою, чудово виступили на Паралімпійських іграх, Руслан Федотенко привіз до Києва Кубок Стенлі... Але головною вершиною, безперечно, став виступ збірної України на Олімпійських іграх. На імідж працюють, його заробляють. І наші спортсмени в Афінах відпрацювали на повну.
Головна спортивна подія року — Олімпіада в Афінах — незважаючи на всі побоювання та сумніви, завершилася для України повним і беззастережним тріумфом. Чому так категорично? Спробуємо розібратися. Не лише ми, рядові уболівальники, але й спортивні функціонери не приховували після приїзду, що 23 медалі, з яких 9 «золотих», — результат просто фантастичний. З урахуванням об’єктивних передумов. Ми не просто дивилися захоплюючі змагання — ми практично кожного дня уболівали за наших, і вони справно радували нас перемогами. Свято життя не пройшло обіч, а повернуло прямо на нашу вулицю. Тоді, пізнім літом, коли до виборів президента України було ще дуже далеко і кольори у нас були цілком традиційні — «жовто-блакитні», якось на думку не спадало, що одесит Юрій Бєлоног і екс-харків’янка Яна Клочкова здобули «південно-східні «золоті» медалі», а Олена Костевич із Чернігова та Ірина Мерлені-Мельник зі Львова — «центрально-західні». Смішно?.. Сумно?.. На цьому розвороті ми не говоримо про політику. Ми говоримо про спорт і прекрасних спортсменів, які всі разом подарували нам найбільш захоплюючу інтригу. Здавна Олімпійські ігри були більше аніж просто спортивні змагання. Про них можна говорити скільки завгодно пафосних слів, і дуже багато з них буде правдою. Виступити так, як це зробили МИ на Олімпійських іграх, — може лише велика країна. Суцільна, сильна, справжня... І у країни, яка ТАК виступає на Олімпіаді, ніхто не зможе забрати перемогу. Правда?

Яна КЛОЧКОВА

Зараз у це важко повірити, але наша «золота рибка» — Яна Клочкова — прийшла в плавання абсолютно випадково. В інтерв’ю «Дневі», яке Яна давала по гарячих слідах після Олімпіади, вона розповіла, що в рідному Сімферополі батько спочатку віддав її до секції спортивної гімнастики товариства «Динамо». Незабаром замість спортивної відкрили секцію художньої гімнастики, яка майбутній «зірці» плавання ніяк не пасувала. Тоді вона, не довго думаючи, піднялася поверхом вище, де розташовувався басейн, і дуже скоро потрапила до рук тренера Ніни Кожух. До речі, Ніна Федорівна давно дружила з батьками Яни — спортсменами-легкоатлетами. Майстром спорту Яна стала в стилі кролю, і лише потім Ніна Кожух розпізнала у Клочкової задатки до комплексного плавання.

Перша вагома перемога прийшла до Яни на юнацькому чемпіонаті Європи-96 у Копенгагені. «Золота рибка» посіла там друге місце, притому, що інші дівчата були на рік старшими. Наступного року прийшов і перший успіх на дорослому чемпіонаті Європи в Севільї, де Яна виграла «срібло». Проте, як потім виявилося, — навіть «золото». Її суперницю дискваліфікували. З другої спроби (1999-го в Австралії) Яна стала чемпіонкою світу. А потім була Олімпіада в Сіднеї...

Яна підкреслює, що конкуренція на її дистанціях (200 м і 400 м комплексом) зараз неймовірно щільна. Тому вона ще не знає, чи пливтиме в Пекіні обидві. Скоріше за все, сконцентрується на 200-метрівці. А далі, після Олімпіади? Яна дуже хоче створити що-небудь на зразок турніру «Золота Лілія», який проводить її давня подруга Лілія Подкопаєва. Тільки як це здійснити, наразі неясно. Басейну, де подібний турнір можна було б провести, Яна в Україні не бачить. «Чесно кажучи, я вже не вірю, що в Києві коли-небудь буде нормальний басейн. Навіть уявити таке неможливо!», — говорила в інтерв’ю «Дневі» Яна. Проте є у Клочкової й інший задум. Створити фонд допомоги олімпійським чемпіонам минулих років, багато з яких незаслужено забуто й живуть вони зовсім не по-чемпіонському.

Яні Клочковій у найближчі роки забуття точно не загрожує. Чотири «золотих» медалі на двох поспіль Олімпіадах на однакових дистанціях — явище в плаванні унікальне. До Яни подібне не вдавалося нікому. Для всіх нас Яна — втілення української мрії. Не тієї, «буржуйської», яка з рівними можливостями, а рідної, улюбленої, коли можливостей — мінімум, і долати потрібно не так конкурентів, як соціально-економічні труднощі. Нам це знайоме! Нам така мрія — ближча!

Йожеф САБО

Йожеф Йожефович — людина гаряча й пресу не жалує. Любить його підколювати журналістська братія, скривджена, як вона сама впевнена, незаслужено. Лише ось у своїй безпосередній єпархії приводів для критики головний тренер із префіксом «в.о.» цього року практично не давав. А якби не прикра поразка в останньому матчі Ліги чемпіонів — можна було б прижиттєвий пам’ятник Сабо ставити. Прийнявши розібрану команду, яка страждає від відсутності мотивації і внутрішніх суперечностей, він практично відразу почав створювати нову, під своє бачення футболу, не боячись експериментувати з тактикою і виконавцями. При ньому почали потрапляти до основного складу Каддурі, Саблич, Родольфо, Юссуф, Клебер. Двоє останніх, незважаючи на молодість, взагалі перетворилися на символ «Динамо»-2004. Тут проявився талант Йожефа Йожефовича не лише як тренера і психолога, але й як селекціонера. Практично всіх перерахованих гравців у «Динамо» привів саме він. Так, прикро, що кияни знову залишилися за бортом Ліги, але чомусь не пропадає впевненість, що навесні вихованці імпульсивного тренера себе ще виявлять, хоча і в турнірі рангом нижчому. А ображаються на нього журналісти даремно. Прекрасний у минулому хавбек «Динамо» за вдачею своєю — максималіст, і кожну невдачу команди переживає як особисту трагедію. Дай Боже побільше нам таких фахівців. Щирих і небайдужих.

Андрій ВОРОНІН і Анатолій ТИМОЩУК

Їхні футбольні кар’єри складалися по-різному. Андрій Воронін у своїй вітчизні пророком не став. Шлях нагору він починав із другої бундесліги, потім був куплений «Кельном». Але не зміг допомогти йому зберегти прописку в першій бундеслізі. У «Баєр» він прийшов третім форвардом, змінником. Але дуже швидко довів, що його місце — в стартовому складі «фармацевтів». На сьогодні він — один із лідерів і кращих бомбардирів як клубу, так і збірної України, де нарешті в пару до Шевченка Олег Блохін отримав ще одного грізного форварда. Інший герой сезону — Анатолій Тимощук — зробив приголомшуючу кар’єру на Батьківщині. Капітан донецького «Шахтаря» і часто єдиний українець команди на полі сьогодні, без сумніву, — кращий у східній Європі опорний хав. Який володіє, до того ж, гарматним ударом. Не помітити такого самородка було неможливо. І як результат — до капітана гірників вже виявляє неабияке зацікавлення «Мілан».

Паралімпійці

Подібно до олімпійців виступила в Афінах і паралімпійська збірна України. Наші спортсмени завоювали 24 «золоті», 12 «срібних» і 19 «бронзових» медалей, тим самим установивши для себе планку на майбутнє. Левову частку медалей українці завоювали в плаванні і легкій атлетиці. Притому, що багато хто з тріумфаторів Афін прийшов до великого спорту будучи вже дорослий, людиною, що сформувалася, і напевно мав до нещастя зовсім інший фах. З особливою гордістю ми згадуємо нашу збірну з футболу ДЦП, яка в фіналі змогла перемогти самих бразильців 4:1. Проте не лише вони, але й уся збірна заслуговує слів поваги за те, що ми в «Дні» в ході змагань сформулювали в назві рубрики — «Спортивна мужність».

Андрій ШЕВЧЕНКО

Андрій Шевченко виграв практично все, що можливо в сучасному футболі. Став чемпіоном найсильнішої ліги в світі — італійської Серії А, виграв зі своїм «Міланом» Кубок чемпіонів, провів блискучий сезон, і на його завершення удостоїтися «Золотого м’яча», ставши кращим футболістом Старого світу. І ніякого запаморочення від успіхів. «Він професіонал у всьому. Як на полі, так і за його межами», — сказав про Андрія гравець «Ювентуса» Давид Трезеге. Вторує йому й капітан россо-нері Паоло Мальдіні: «Андрій абсолютно не змінився за ті п’ять років, які провів у Італії. Він залишився тією ж скромною і ввічливою людиною, якою ми його колись знали. Андрій — приклад для багатьох. І гадаю, наші тіфозі це дуже цінують». Українські, додамо, також. До речі, після церемонії в Парижі Шевченко підкреслив, що присвячує свою перемогу народові України. Не є таємницею, що він кожного дня під час «оранжевої революції» телефонував додому до Києва, переживав за людей, що вийшли на майдан, і побоювався, що до них застосують силу. Шевченко — як би про нього не відгукувалися останнім часом — дійсно справжній патріот. Постійно грає за збірну. Та як грає! Такого Шевченка в жовто-синій формі ми не бачили, мабуть, роки чотири. Він патріот і свого клубу. Відданість Сильвіо Берлусконі і «Мілану» лежить не в меркантильній площині. Президент клубу зробив дуже багато для батька Андрія, коли тому знадобилася операція. І тепер Шевченко ні за які гроші не переманиш до іншого клубу. Навіть за нафто-долари Романа Абрамовича, який не приховує, що готовий купити українського самородка для свого «Челсі» за будь-які (80 млн. євро!) гроші. Андрій пам’ятає добро, і на доказ цього продовжив у середині сезону свій контракт із клубом до 2009 року. А за п’ять попередніх сезонів він устиг вийти на четверте місце в списку бомбардирів клубу всіх часів, набивши у ворота суперників 136 м’ячів. У «Мілані», де форварди від Бога бігали ще з часів Джанні Рівери і Джузеппе Меацца, чиїм ім’ям названо домашню арену клубу. Одна з улюблених фраз Шевченка: «Забити гол — не головне, важливо, щоб команда перемагала». Його команди перемагають. Бо він регулярно забиває голи. Робота в нього така, і робить він її першокласно.

Євген КУЧЕРЕВСЬКИЙ

Завжди відкритий до діалогу, вдумливий і іронічний, головний тренер дніпропетровського «Дніпра» Євген Кучеревський не втомлюється дивувати бувалу футбольну громадськість. Яким чином йому вдається при мінімумі матеріальних затрат до клубу, де не грає жоден легіонер, другий рік поспіль виводити його до футбольної весни, при цьому показуючи ще й дуже добротний футбол? Загадка, яку розгадати, окрім нього, ніхто не може. На сьогодні «Дніпро», без перебільшення, — «народна команда». За неї уболівають у Донецьку і Києві, нею пишаються всі українці, бо більшість гравців «Дніпра» з успіхом відстоюють честь нашої країни в матчах за збірну. Одна з улюблених приказок Євгена Мефодійовича: «Добре, що нас недооцінюють, буде легше грати». Але чим далі, тим менше говорять про недооцінку. Русол, Назаренко, Венглінський, Ротань, Костишин, Радченко... Справді, можна назвати весь склад дніпропетровців, не задумуючись. За якихось два роки вони перетворилися на визнаних футбольних майстрів. Заведено вважати, що в сучасному професійному футболі гроші вирішують усе (особливо ця сентенція актуальна після придбання Абрамовичем «Челсі»). Скупив кращих — і вигравай собі все підряд. Кучеревський же пішов шляхом німця Отто Рехагеля: «Потрібно працювати з тим, що є». Професіонально і послідовно. І, хто знає, може, згодом і «Дніпро» завоює свій Кубок? Кубок УЕФА для початку...

Леонід РАТНЕР

Сезон у Леоніда Ратнера — стернового жіночої збірної України з гандболу — був видатним. І нехай на чемпіонаті Європи, що завершився нещодавно, його підопічні виступили невдало (провиною чого був далекий від оптимального склад), свої амбіції і талант Ратнер реалізував на найголовнішому турнірі — Олімпіаді. Не будучи явними фаворитками, українки пройшли турнірну дистанцію на одному диханні, в результаті завоювавши «бронзу». Цей командний успіх так і залишився єдиним для нас у Греції, і усього лише другим позитивним результатом в історії. У Атланта-1996 таке ж місце посіла жіноча збірна України з баскетболу. Успіхи наших «ігровиків» настільки нечасті, що не відзначити цей кращий за багато років результат було б просто по-блюзнірському.

Збірна з футболу

Українська футбольна збірна — вічний наш біль і моментами оглушлива радість. Першої все ж таки більше, ніж другої. Ну, нехай би грала наша команда посередньо і показувала відповідні результати — ніхто б не переживав. Он, білоруси вже давно плентаються в хвості турнірної таблиці — і нічого, всі звикли. У нас же зі збірною — або у неї з нами — стосунки дуже непрості. Прекрасна гра у відборі до ЧС-98, де ми обійшли португальців і поступилися першим рядком лише переможцям групи — німцям, розбилася в двох іграх плей-офф із хорватами. Пам’ятаєте, жахлива гра на виїзді і 0:2, а потім не зарахований гол Шеви у Києві, рикошет, що розвів Шовковського і м’яч по різних кутках, і — прощавай, Франціє! Результат всі — від функціонерів до рядового уболівальника — сприйняли як трагічну випадковість, і вже в наступному відборі українці взяли з місця в кар’єр. Обіграли принциповіше-бути-не-може суперників з Росії у Києві — 3:2, на рівних билися з новоспеченими чемпіонами світу французами, жодного разу ним не поступившись. Причому з Франції могли привезти не одне, а три очки, якби Шевченко, наприкінці матчу вийшовши один на один із Бартезом, ударив би куди завгодно, тільки не в нього. А потім був божевільний, один із найбільш пам’ятних матчів у новітній історії — Росія — Україна. І Філімонов, що закинув м’яч у свої ворота, і шалена радість і гордість... І те, і інше, як дим, випарувалося після словенського кошмару і гола Шовковському через півполя і жахливої гри на білому від снігу полі Олімпійського. Уболівальники завили! Щоб пережити таке двічі, потрібно мати міцну психіку. Наші видихнули і знову побігли... І знов сито відбору до ЧС- 2002. І знову друге місце. І знову плей-офф, де на нас чекали старі знайомі — німці. На цей раз нас вибили грубо й буденно, немовби й не йшла команда до цих матчів два роки. Останній марафон збірної ще не встиг забутися. Перемога над майбутніми чемпіонами — греками — на своєму полі, програш їм же в Греції, гра з іспанцями, що нічого не вирішує, в якій хіба що Шевченко хотів щось довести. Чесно кажучи, після результатів жеребкування до ЧС-2006 стало сумно. Очікувалася формена рубка, в якій ми аж ніяк не виглядали фаворитами. А тут ще два товариських матчі з французами й англійцями оптимізму явно не додали. Але, стиснувши волю в кулак, зіграли перший матч — із датчанами — внічию. Виключно на характері, про клас говорити було недоречно. На класі спробували з казахами — ледве ноги винесли. Спасибі Ротаню. У грі з греками нарешті почала з’являтися Гра. Нехай епізодами, але це було краще, що видала команда Блохіна за весь час. Грузин на львівській «Маракані» Шевченко і К о розкачали вже більш упевнено. ТУРЕЧЧИНА... ось слово, яке треба писати з великої літери. З шести великих! У невеликому містечку Трабзоні спочатку чудовим чином «відскочило» «Динамо», а потім і збірна зіграла свій кращий матч. Принаймні, за результатом на виїзді. А може, дійсно кращий. Зіграла раціонально, за єдино можливим сценарієм. Проте ви й самі пам’ятайте ці феноменальні 0:3. І ще один гол Шевченка з половини поля, який не відбувся. Таке не забувається. Це майже як пісня про козака Мамая. Майже казка. Ми знову обожнюємо нашу збірну і крапка. Ті, хто вагається, нехай тримають свої сумніви при собі!

Руслан ФЕДОТЕНКО

Руслан Федотенко живий приклад того, як завзятістю і наявністю мети можна домогтися успіху в житті. Свого часу він починав у київському «Соколі». І не сказати, що особливо там виділявся. Міцний форвард оборонного плану. Власне таким він і потрапив до НХЛ. Провів два досить посередніх сезони за «Філадельфію», де не закинув і 20 шайб за сезон, а потім був обміняний у більш скромну «Тампа-Бей». Регулярний чемпіонат Руслан провів ні добре ні погано, але в іграх плей-оф несподівано для багатьох розкрився і заграв новими гранями. У результаті в матчах на виліт він забив більше за все шайб за свій клуб — 12. І що найважливіше, дві останні й вирішальні в сьомому матчі фіналу у ворота «Калгарі». Його «Тампа-Бей» виграла 2:1, а за деякий час Київ уперше в історії відвідав найпочесніший із хокейних трофеїв — Кубок Стенлі. І привіз його киянин і один із кращих форвардів НХЛ сезону 2003/2004 Руслан Федотенко.

Віталій КЛИЧКО

Українці — дуже сильні люди. Можливо, навіть найсильніші. Можливо, те, що найкращим боксером світу у важкій вазі став Віталій Кличко, навіть невипадково. У сильного народу завжди є сильний лідер. І не один. Їх багато. І немає таких напрямів, які їм не підкоряються. Дуже довго одним із найулюбленіших наших лідерів залишався Віталій Кличко. Напрям для себе він обрав мужній. За що і любили. А ще — став улюбленим напрям, який до того улюбленим не був. Трохи пізніше за мужнього Кличка такий самий мужній напрям обрав для себе інший лідер. Його також полюбили за це. Спочатку, може, і не любили, але потім — точно. Народ любить людей, які долають труднощі. І чим більше труднощів, тим більше люблять. А потім два сильних лідери об’єдналися. І об’єднання це було символічне. І всі це зрозуміли. І байдуже, що до цього вони йшли в різних напрямах. Прийшли вони разом. І шкода, що через нелюбов до одного з лідерів у Східній Україні не показали бій другого. Тому що на трусах у нього була кольорова стрічка. Проте першого не любили ще сильніше, і його «бій» не показували набагато довше. Тому що стрічка у нього була не одна, а було їх набагато більше. Це були наші стрічки. І всі, насамперед ми, зрозуміли, що українці — дуже сильні люди. А тому Віталій Кличко програти не міг. А міг тільки виграти. Двічі.