В очікуванні подарунків

Як тільки мова заходить про українське кіно, відразу ж виникає слово «криза». Стогін і плач про долю національної кінематографії стали чимось на зразок риторичної фігури, звичного фону для будь-яких розмов про екранне мистецтво. Однак уважний спостерігач міг би помітити, що в останній рік всі ці ламентації дещо вщухли. Чи то всі вже змирилися, чи то просто цікаві події стали відбуватися в інших сферах, у тому числі віддалених від культури; однак у будь-якому випадку непогано б все ж подивитися, що сталося в році, що минає, в нашій кінематографії, чи є взагалі надія на вихід з багаторічного тупика.

Безперечно, наявність таланту у режисера (актора, оператора) прямо від грошових вливань не залежить. Але кінематограф — це, в будь-якому випадку виробництво, суцільний цех. Навіть у зйомки коротенького фільму залучено кілька фахівців абсолютно різних професій. І якщо якась ланка цього ланцюжка випадає — фільму немає. Крім того, кіноіндустрія як така складається з двох однаково важливих речей: кінопрокат і власне виробництво (зйомки, озвучення, монтаж тощо). Щоб зрозуміти, у якому стані перебуває перше, а особливо друге, варто заглянути в історію.

У радянський час, навіть у хаотичні роки перебудови, Україна була одним із найактивніших виробників кіно, поступаючись хіба що Російській Федерації. Фільми, зроблені на нашій території, збирали багатомільйонні аудиторії. Серед них — такі прекрасні картини, як «Небезпечні гастролі» (1970 р.) і «Вертикаль» (1967 р.) із Володимиром Висоцьким у головних ролях — їх подивилися 36,9 і 32,8 мільйона глядачів відповідно; бойовик «Загін особливого призначення» (1980 р., Одеська кіностудія, 36,3 мільйона), знамениті «Ати-бати, йшли солдати» (1977 р., студія імені Довженка, 35,8 мільйона) і «Королева бензоколонки» (1963 р., студія імені Довженка, 34,3 мільйона).

По суті, на нашій території працювало три могутні кінофабрики — імені Довженка, Одеська і Ялтинська. Причому останні дві користувалися особливою популярністю. Групи з усього СРСР приїжджали влітку на Чорноморське узбережжя, щоб поєднувати приємне з корисним. Не злічити, скільки там було знято романтичних комедій і костюмованих мелодрам. І всю цю розкіш було де подивитися — кінотеатри були в кожному районі.

Однак у фундаменті цього процвітання таїлася серйозна вада. Виробництво — від і до — регулювалося держзамовленням. Держава і тільки вона вирішувала — через Міністерство культури — кому і скільки виділити коштів, коли фільм має бути здано та випущено на екрани. Кінопромисловість була настільки жорстко прив’язана до замовлення, що коли держава виявилася не в змозі виконати свої зобов’язання — обрушилося і виробництво. Відповідно, так само «ліг» і прокат, бо система закупівлі фільмів — також досі централізована і монополізована — пішла в небуття. Якщо в 1977 році відвідуваність кінотеатрів по території СРСР у перерахунку на все населення становила 19,2 разу на рік (причому йшли на фільми вітчизняного, радянського виробництва), то до 1992 ця цифра становила 12 разів, затим і зовсім впала до круглого і неспростовного нуля. Голод на кіновидовища задовольнявся за рахунок дешевих відеосалонів, де крутили поганенькі піратські копії західних фільмів, і телебачення, що показувало все ті ж, крадені, по суті, копії.

Катастрофа сталася з безгосподарними по суті, студіями — унікальне обладнання стало непридатним або ж було розкрадено, частина площ відійшла в оренду фірмам, що не мали відношення до культури, решта простору — в запустінні. Студія імені Довженка взагалі стала схожою на щось середнє між звалищем і містом, що пережило бомбардування. Всі, хто туди заходив хоча б одного разу, аж до недавнього часу, натикалися на зграї бродячих собак і практично повну відсутність освітлення та охорони. Нечасті зйомки проводилися в засмічених, обідраних і неопалювальних (взимку всередині панував просто лютий холод) павільйонах. Найгірше, однак, те, що в таких умовах знищувалося найцінніше — людський потенціал. Фахівці з озвучення, монтажу, освітлення, перезапису, костюмування, гриму — великі професіонали, що безліч років присвятили своїй справі, — стали, по суті, безробітними. Люди розбігалися. Хтось пішов на телебачення, багато хто поїхав у Росію, дехто просто спивався.

Трагічним у цьому ракурсі став 1994 рік, після якого випуск хоча б однієї картини за сезон став вважатися великим успіхом. А 1999—2000 роки — справді царство тяжких часів, що запам’яталося тільки однією-єдиною провальною псевдоісторичною сагою «Чорна рада» Миколи Засєєва. До речі, тут проглядається цікавий момент. Радянське держзамовлення забезпечувалося чітким ідеологічним фундаментом. Тобто ідейна правильність режисера була тим подразником, який забезпечував виділення цілющих фінансових потоків із міністерської машини. Ради звалилися — але нереформована, неповоротка бюрократія залишилася, з усіма своїми ідеологічними рефлексами. Тільки місце марксизму-ленінізму зайняв шароварно-гетьманський пафос, який зі справжнім патріотизмом, звичайно ж, не має нічого спільного. В результаті ті копійки, які таки виділялися в бюджеті на кіно, пріоритетно перераховувалися режисерам ще радянського гарту, які швидко метикували, що замість пролетарських будьоновок нині у фаворі жупани та оселедці. Так з’явилися «Чорна рада», «Богдан Хмельницький», «Чингісхан», «Молитва за гетьмана Мазепу» — з останньою, проте, окрема історія. У будь-якому випадку, ці масивні винятки лише підтверджували правило — українське кіно знаходиться на межі, як фінансової, так і художньої. Скільки талантів наша країна втратила в ці смутні роки — важко навіть передбачити.

На щастя, ситуація в прокаті почала змінюватися на краще вже до кінця 90-х. Пов’язано це з тим, що у наших, а особливо російських дистриб’юторів, з’явився необхідний досвід у роботі із західними — насамперед американськими — кінокомпаніями. Більше того, намітилося розуміння того, що кінотеатральна індустрія — це продуманий, високоприбутковий бізнес, який вимагає, звичайно ж, радикально інших, ніж раніше, способів роботи. У 1998 році в Україні з’явився перший сучасний кінотеатр, обладнаний системою звуковідтворення «Долбі» та широкоформатним екраном. Крім того, новий театр тісно співпрацював із дистриб’юторами, і тому прем’єри останніх голівудських хітів проходили там в однин день з усім іншим світом. Далі процес почав наростати лавиноподібно, поширившись по всій країні. За останні п’ять років кількість залів зросла від 9 до 46. Відповідно, виросли і збори від прокату — з 1,5 млн. доларів у 1999 році до 24 млн. у році, що минає. Проте від задоволення реального попиту глядачів це ще дуже далеко, особливо в провінціях. У тій самій Польщі, при приблизно рівній ємності кіноринку, збори вже в 1999 році — 85,1 млн., а в 2002 — 90,3 млн. Але й часи меблевих салонів і казино в кінотеатрах пішли в минуле.

Щодо розвитку національного кіно, то тут становище — повільно, боязко — почало змінюватися вже в новому сторіччі. Причому пожвавлення виробництва було пов’язане навіть не стільки з надходженням коштів у культуру, скільки із, нарешті, завершеною зміною поколінь. Обійшлося без конфліктів і кишенькових воєн, просто кожен зайняв свою нішу: старі перестали активно заважати молодим, а в останніх з’явився ентузіазм, підкріплений деяким запасом ідей. Так, 2001-й розпочався з перемоги початківця постановника Тараса Томенка в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. Берлін для нас взагалі щасливе місце: вже в 2003 році там же ляльковий мультфільм київського молодого режисера Степана Коваля «Йшов трамвай №9» отримав престижного «Срібного ведмедя» в конкурсі короткого метра. Ми не бідніємо на таланти всупереч всьому — саме після гучної історії з «Молитвою за гетьмана Мазепу» різко пішла в гору слава Богдана Ступки, який на очах стає міжнародною зіркою: два найбільш помітнi російськi фільми останніх років — «Свої» та «Водій для Віри» — багато в чому зобов’язані своїм успіхом його грі; нині ж у наших сусідів на виході серіал «Украсти Тарантино», де партнером Богдана Сильвестровича виступає сам Квентін власною персоною. Продовжує регулярно знімати свої незвичайні, талановиті картини Кіра Муратова: її «Настроювач» у цьому році став справжньою сенсацією на всій території колишнього СРСР, і, за загальним визнанням, найкращою російськомовною картиною сезону.

Проте, якщо торкатися масового виробництва фільмів, то тут, схоже, неподільно і надовго переміг телесеріал. Саме мильні опери стали визначати кінопроцес. Добре це чи погано з чисто художнього погляду — це інше питання, однак серіали дали довгождану роботу акторам, режисерам, операторам. Першою ластівкою тут став «День народження Буржуя». Далі — більше. Практично щосезону останні чотири роки запускається по кілька серіалів, причому якщо раніше це були спільні російсько-українські проекти, то тепер стали з’являтися і суто «домашні» продукти. Займаються ними, як правило, найбільш могутні, загальнонаціональні телеканали — цілком логічно, якщо пригадати, що вони й створювалися колишніми кінематографістами.

А рівно рік тому на Національну кіностудію імені Довженка прийшло нове керівництво, не обтяжене ні радянським минулим, ні комплексами покоління. Прийшло, що важливо, з чітко продуманою програмою відродження. І вперше за дуже довгі, які здавалися нескінченними, роки в студії з’явилося майбутнє. Ідеї нового директора Віктора Приходька прості — запросити на порожні площі та потужності — заздалегідь очистивши їх як від мотлоху, так і від випадкових орендарів — всіх, хто знімає хоч що-небудь, кого завгодно — кліпмейкерів, рекламiстів, документальних та ігрових режисерів, телевізійників. Перші кроки було зроблено для елементарного ладу — посилено пропускний режим, на всій території введено сухий закон, зупинено заплановане будівництво сторонніх об’єктів. Був проведено низку презентацій. Завдяки величезним зв’язкам як в середовищі телебачення, кінематографа, так і в бізнесі, Приходьку вдалося зацікавити багатьох потрібних і впливових персон.

Як результат цих і багатьох інших акцій, компанії, що знімають, почали освоювати виробничі потужності студії. З’явилися також іноземні групи — росіяни, китайці, турки та чехи. Відповідно, у персоналу побільшало роботи. У даний момент найбільш інтенсивно виробляються серіали, однак — це моменти останнього часу — паралельно з кожною багатосерійкою робиться її більш компактний, прокатний варіант, розрахований для показу в кінотеатрі чи на один телевечір. Усього ж на сьогодні на студії імені Довженка закінчено або знаходяться в тому чи іншому ступені готовності 12 проектів подібного роду, плюс 24 запуски чистого «мила» — це не враховуючи щоденні дрібниці у вигляді кліпів і реклами. Для порівняння — торiк на студії вийшло всього п’ять картин. Сьогодні ж, за словами пана Приходька, можливостей деяких цехів вже не вистачає. Розпочалося оновлення обладнання — нині в стадії будівництва вже давно очікувана тон-студія «Долбі сюрраунд» — без цієї звукової системи про сучасне кіно не варто навіть і думати. На черзі — споруда нового знімального комплексу на вісім павільйонів. Важливо те, що на студії розпочалося створення власної школи в рамках проекту «Кінопроби»: студенти слухають дві лекції на день, весь інший час — практика, тобто створення власних фільмів; по закінченні учень отримує не диплом без фільму, пустий, по суті, документ (як це, на жаль, відбувається нині на державному кінофакультеті) — а власний фільм, який сам по собі є найкращим підтвердженням його кваліфікації.

Таким чином, передсмертна безмовність, схоже, залишається позаду. На фестивалі «Молодість» відтепер регулярно проходить «Табір талантів», в рамках якого троє найкращих режисерів-сценаристів щороку доводять свою задумки до втілення в короткометражки, щоб потім вирушити зі своїми роботами на аналогічний «Кампус» на Берлінський кінофестиваль. Інтенсивне будівництво і переобладнання кінотеатрів йде по всій країні, причому намітилася тенденція до створення більш рентабельних мультиплексів — багатозальних театрів. Не тільки у Києві, а й у Донецьку, Вінниці, Харкові, Миколаєві, Кривому Розі будуються комплекси на 5, 6 і навіть 14 залів.

Проте всі ці благі ознаки в стійкі тенденції поки що не складаються. Наш кінематограф, як і раніше, не заохочений законодавчо, не має податкових пільг. Не все гаразд і з дистриб’юцією — адже у нас, по суті, взагалі немає вітчизняних посередницьких фірм, всі вони є філіалами російських, і всі закупівлі йдуть тільки через Москву, прямого виходу на західних партнерів немає. Ситуацію можна було б зламати, зробивши дешевшим вартість дубляжу, а також двосторонніми договорами з окремими зарубіжними виробниками — але тут потрібна і державна воля. І це лише невелика частка тих проблем, які вимагають найшвидшого вирішення.

Адже час не чекає. На студію імені Довженка вчастили експертні делегації із США і ЄС. Хоч як це парадоксально, вступ до Євросоюзу Чехії, Словаччини, Угорщини створив сприятливі умови для нас: якщо раніше в цих країнах було дуже вигідно проводити зйомки будь-якого ступеня складності (чим ті ж США займалися охоче), то нині у зв’язку з новими жорсткими правилами Співтовариства — всі тамтешні переваги перейшли до нас. Це — і дешева, кваліфікована робоча сила, невмирущий творчий ресурс, наявність кількох природних зон (від гір до степів), автентичні історичні квартали, що збереглися в деяких містах, вихід до теплого моря (все ті ж Крим і Одеса), загалом теплий клімат, що дозволяє проводити натурні зйомки значну частину сезону. Але, знову ж — потрібне і законодавче, і організаційне забезпечення...

Рік, що минає, знову став роком надій. Подає надію те, що не стало гірше. Що хтось ще знімає, що люди ходять у кіно… Тепер залишилася одна дрібниця — щоб із цієї крихкої рівноваги між ознаками життя і небуттям розпочався безповоротний і безупинний розвиток.

Якого Діда Мороза чи Санта- Клауса про це попросити?