На подвиг — 2 хвилини 15 секунд

12 серпня 2000 року об 11 годині 28 хвилин і 27 секунд за московським часом комп’ютер сейсмологічної станції у Північній Норвегії зареєстрував вибух у районі навчань ВМФ Росії у Баренцовому морі. Через кілька хвилин — ще один, значно потужніший вибух. Бойові стрільби у росіян — майнула здогадка в неговірких норвежців. Але жодному з них навіть у кошмарному сні не привиділося б те, що відбувалося за сотні студених миль на схід. У ці фатальні хвилини атомний підводний ракетний крейсер «Курськ» вже нагадував пекельну вогневицю, яка пронизала човен від першого до шостого відсіків. Удар субмарини вагою у 18 тисяч тонн об гранітне дно довершив трагедію. Моряки кормових відсіків, котрих не розчавили механізми, не вразив струм і пар, ще тривалі години вмиратимуть мученицькою смертю, без надії сподіваючись на порятунок... 118 кращих синів Росії й України лишилися в братській могилі, якою став для них атомохід.

Віктор Михайлович Білогунь народився в місті Марганці Дніпропетровської області. Закінчив Севастопольське вище військово-морське інженерне училище за спеціальністю «Атомні енергетичні установки». Отримав призначення на Північний флот — свідчить скупа флотська характеристика з особової справи. Служив на підводних човнах різних поколінь. Учасник бойових стрільб на гвардійському АПРК «Воронеж», БАПЛ «Псков», у складі екіпажу АРК «Курськ» у 1998 році виконував бойові завдання із захисту інтересів держави на далеких морських рубежах. Нагороджений п’ятьма медалями. За мужність і відвагу, проявлені при виконанні військового обов’язку в умовах, пов’язаних із ризиком для життя, указом Президента нагороджений орденом «За бойові заслуги». Посмертно нагороджений орденом Мужності.

Військові, а тим більше підводники, неохоче розповідають про екстремальні ситуації, але про бойовий орден Віктора Білогуня говорили багато. У 1998 році в чужому далекому морі Віктор, ризикуючи життям, вручну запустив стихлий від зіткнення з чужою субмариною ядерний реактор. Оживлений атомохід зумів відірватися від переслідування. Віктор врятував і човен, і екіпаж.

У 2001 році море неохоче віддало рятівникам тіло Віктора Білогуня та десятьох інших моряків. Тоді відкрилася ще одна, вже остання сторінка посмертного подвигу капітана Білогуня.

Його знайшли в сусідньому від командного третьому відсіці. На одностайну думку членів урядової комісії із розслідування аварії, після першого вибуху Віктор Білогунь разом зі своїм помічником — капітаном 2 рангу Василем Ісаєнком (теж із Дніпропетровщини, м. Жовті Води) кинулися до шостого відсіку глушити реактори. На подвиг у нього лишалося тільки 2 хвилини і 15 секунд життя. Другий смертельний для «Курська» вибух наздогнав його на півдорозі. Віктору не судилося знати, що захист ядерних реакторів в той момент вже бездоганно спрацював і в цьому його величезна заслуга як спеціаліста з технічного вдосконалення захисту реакторів.

У 2000 році морський офіцер В. Білогунь на атомоході «Курськ» зробив все можливе, щоб у Баренцовому морі не повторився Чорнобиль. Як офіцер, на відміну від розбещених антимілітаризмом громадян, він був особливою людиною, морально, розумово, фізично підготовленим до виконання військового обов’язку — жертвувати собою, захищаючи Вітчизну. Так діяли підводники гинучого атомохода «Комсомолець», опромінені радіацією моряки іншої субмарини на прізвисько «Хіросіма». Так діяв і екіпаж «Курська».

Трагедія з російським човном відгукнулася в серцях світової спільноти, але Україну вона обпекла найдужче. За флотською статистикою, в екіпажі «Курська» було 14 підводників, чиє життя тісно пов’язане з Севастополем. Але яка статистика може встановити глибину родинного коріння, кревних зв’язків між двома слов’янськими народами? Капітан 1 рангу В. Білогунь народився і зростав у місті Марганці. Морське училище закінчив у Севастополі, до загибелі мешкав у Відяєво під Мурманськом, похований у Санкт-Петербурзі. Біль утрати розділили всі міста порівну.

У Марганці рішенням міської ради вулицю дитинства Віктора названо іменем капітана Білогуня. Земляки не лишилися байдужими до осиротілих його батьків: Раїси Володимирівни і Михайла Зіновійовича. Ними опікується колектив Нікопольського заводу феросплавів, народний депутат Віктор Драчевський, депутати Дніпропетровської облради Володимир Пугач і Павло Кравченко, марганчани доброї волі. Про яскраве життя й подвиг земляка нагадує читачам і книга місцевої журналістки Віри Хвостик «Улица имени сына». А в травні цього року Віктор Білогунь був увічнений у бронзі на меморіальній дошці — таким чином він повернувся у свою рідну школу №11.

Сімейні морські традиції родини Білогунь попри все залишилися непорушними. Син Артем — сьогодні курсант Санкт-Петербурзького вищого військово-морського інженерного інституту, донька Ганна мешкає і навчається в місті юності батька — Севастополі.

Як розповідали очевидці, Віктор Білогунь не з власної провини не встигав в останній похід «Курська». На пірс капітан прибіг, коли вже забрали трап. Віктор без роздумів, балансуючи над водою, на подив всім пройшов на «Курськ» по човниковому канату. Таким відчайдушним і запам’ятали його на березі.

В майбутній середземноморський похід він планував піти на атомоході «Псков»...