Тендітне диво

Цьому унікальному театральному організмові важко знайти визначення. Його тіло — музика. Язик — рух. Голова — філософія. Серце — поезія. А суть його — людина в русі і рух в ім’я людини. Образ його думок, пристрастей, смислу його життя.

«Академія руху». Тендітне чудо в жорсткому промисловому місті Кривий Ріг на багатющій землі, побитій виразками циклопічних кар’єрів. Тут залізорудні дощі лишають криваві калюжі, в яких купаються червоні горобці. Тут в парку при злитті тихої річки Саксагань та затишного Інгульця стоїть прекрасне музичне училище і кам’яніють древні дольмени. Тут полум’яніє Криворіжсталь. Директор лялькового театру пише чудові вірші, дороги роздовбані, невеликий виставковий зал вражає експозиціями, вічний Шевченко дивиться на колонаду театру драми і музичної комедії свого імені, вистави якого контрастні, наче день і ніч. Пасажирські поїзди зупиняються тут двічі, бо місто тягнеться на 120 км. Місто краси і убозтва, багатства і бідності, поезії і прози, контрастів і парадоксів.

Парадоксальний і сам театр «Академія руху». Це не балет, не просто танець, не пантоміма, не евритмія — це і те, і друге, і десяте, що в своєму синтезі творить могутній насичений емоційний образ глибокого змісту. Танець тут різноманітний від класичних пуантів до босих ніжок, від народних «голубців» до акробатики брейк–данса. Рух жорстко зв’язаний ритмом — від різких пробігів до повільного перетікання, від безлічі варіантів кроків до пози, ракурсу, жесту. Дуже важливі співвідношення фігур на сцені, їх пластичні діалоги, дотики, підтримки, відштовхування і притягнення.

Фундатор, режисер–постановник театру Олександр Бєльський мислить філософськими узагальненнями і візуальними метафорами. Його хвилюють проблеми загальнолюдські, вічні. Він трактує їх на матеріалі конкретному, але у виставі збільшує і виразно акцентує головне. Так, режисера привабили легенди і міфи Криворіжжя, знаменитого Степу — і виникла вистава «Голос землі» про боротьбу за виживання, про єдність роду, ворожнечу з чужинцями, про подвиг самопожертви і можливість взаєморозуміння.

Бєльський сміливо звертається до найскладнішої світової драматургії — в репертуарі театру М.Гоголь «Сцени з російського життя» («Шинель» та «Одруження»), «Лісова пісня» Лесі Українки, «маленькі трагедії» О.Пушкіна, «Остання стрічка Креппа» С.Беккета і поезія Ованеса Туманяна («Крапля меду») і Тараса Шевченка («Безсоння»).

В цих виставах нема ілюстративності, буквального наслідування тексту. Передається філософський зміст творів. «Лісова пісня» починається з напівритуального танцю дівчат (русалок? мавок? квітів? весни?). З їхнього гурту вирізняється жінка (мати? Україна? Муза? Доля?), вона обдаровує маленького хлопчика сопілкою (талантом? душею? долею?). Він вчиться грати, вибиваючи ніжками складний ритм і малюнок (торує свій життєвий шлях?). Його сопілка переходить до Лукаша, а зі смертю героя — знову до хлопчика (сина Килини? до наступного покоління?). Коло замикається. Бо життя людства спіральне, і на кожному оберті людина мусить стати трохи вища духовно, своїм життям до себе дорівнятись.

В абсурдистській п’єсі С.Беккета режисер все ж таки вдається до слова — фрагменти тексту у виконанні інтонаційно і пластично виразного артиста драматичного театру В.Короленка необхідні йому як ті камінці, по яких глядач перебіжить через сюжетний потічок смислу парадоксальної п’єси. Дві іпостасі особистості старого Креппа — біла та чорна — і жінка, його трагічна любов, ведуть між собою вишукано ламкий діалог боротьби і єдності протиріч, що і є, власне, життям.

Олександр Бєльський не тільки створює візуальні тексти руху артистів, він сценографічно вирішує простір вистави і костюми персонажів (у співробітництві з художницею Тетяною Бобровою). Як правило, це метафоричні прийоми, які при, здавалось би, зовній простоті насичені й виразні за змістом. Мотузки-павутиння в «Лісовій пісні» (нерви, струни душі, лісові хащі абощо), палиці-списи в руках наших пращурів у «голосі землі», канцелярські столи в «Креппі», величезні чорні шовкові рухомі фіранки Долі і Фатуму в «Маленьких трагедіях».

Костюми часто умовні і оригінальні. Скіфські ковпачки зі знаменитої пекторалі («Голос землі»), широкі блузи в «Креппі», плащі і маски в пушкінських трагедіях. Особливо полюбляє Бєльський білий колір. Артисти в білому особливо виразні у русі на тлі чорних завіс. В українському матеріалі (Леся Українка, Тарас Шевченко) білі костюми ледь стилізовані в національному дусі, але без традиційної вишивки і кольорових плям. Лише Богородиця з’являється відповідно до іконописного канона в блакитному плащі з кривавим шарфом. яким її будуть розпинати люди-небораки. Це біле сяйво створює образ чистоти, піднесеності, ліризму, позачасовості.

Музична драматургія вистав «Академії руху» створюється, як правило, Антоніною Бєльською, дружиною і музою Олександра Гнатовича, багаторічним директором театру. Це або інструментальна класика від Баха до С.Прокоф’єва, або сучасний симфонізм А.Шнітке, Є.Станковича, Л.Дичко та інших. Музика у виставах цього театру, здається, сама диктує тілу рух, а рух наче народжує музику.

Режисурою захопився і син Бєльських Сергій, баскетбольного зросту юнак з профілем поета Бориса Пастернака. Сергій один iз провідних артистів театру (Лукаш, Альбер — Моцарт — Дон Гуан — Вольсінгам, Амізок «Голос землі»). Він часто допомагає в творчості батькам, уже самостійно ставить окремі сцени і цілі вистави клоун-мім-шоу «Дзвоніть «03» або Шоу «без гальм») і вчиться фаховому уму-розуму в Києві.

В репертуарі «Академії руху» є і дитячі вистави — «Чукоккала», «Буратіно», «Вічна казка», «Лускунчик», «Бісенятко з табакерки». А починалось усе з «Червоних вітрил» 19 травня 1995 року. Отже, скоро ювілей.

Ну, а артисти? Їх де взяти для такого специфічного театру? Обіцяють підготувати в Дніпропетровському театральному коледжі — хай би дотримали слова. А тим часом артистів роблять самі. При театрі працює школа, де підростають юні таланти, здатні не тільки дивовижно гармонійно і складно рухатись, але й розуміти, навіщо і заради чого вони це роблять. Діти-артисти і вже доросла артистична молодь напрочуд музичні, пластичні. відчувають поезію, працьовиті і гармонійні на сцені та в побуті. Як от Лейла Багірова, Вікторія Власова, Андрій Івасих, Євген Павлов, Катерина Шустрова та інші.

Недарма театр має численні українські та міжнародні нагороди.

Щойно одержали «Гран–прі» театрального фестивалю «Січеславна-2004» в Дніпропетровську. Вистава «Безсоння» за мотивами творів Т.Шевченка («Пролог», «Катерина», «Ярема») вразив і глядачів, і журі. Стражденна українська душа палахкотіла на сцені вогнем кохання і відчаю, боротьби і смирення, надії та віри.

Ось тріо жінок у білих очіпках та фартухах, повних яблук, заламують руки над головою — і покотились від них по землі яблучка-діточки. крихітні паростки життя — піднімаються тендітні рученята, вмирають. виростають, розбігаються... І мертві, і живі, і ненароджені.

Ось кидається на всі боки зраджена Катерина, білий шарф-немовля тріпоче в її руках — і падає вона в чорну безодню. І піднімається з тої темряви велично-спокійна Богородиця, навколо якої врешті решт збереться весь народ, дорослі й діти, щоб потім вибігти до нас всією своєю красою, енергією і поетичністю.

Покров Богородиці, кажуть, осіняє нашу Україну. Нехай же під тим покровом буде благополучним і театр «Академія руху», хай процвітає, хай творчість його буде невтомною, пошуковою і прекрасною. А місто Кривий Рiг і вся наша держава поцінує діамант духовності й краси у своїй багатющій землі.