Визволителі Будапешта відвідали його знову
«60 років по тому місцями бойової слави» — так називається акція Донецької обласної ради, яка ось уже втретє проводиться для ветеранів Донецької області. Визволителі з Донеччини раніше відвідали дві європейські столиці — Відень і Київ, а нещодавно повернулися з подібної поїздки до Будапешта.
Понад 40 ветеранів побували в усіх пам’ятних місцях Будапешта і містечка Сентендре, здійснили прогулянку на катері Дунаєм. А також гостювали в амбасаді України в Угорській республіці, відвідали військово-історичний музей і поклали квіти на могилах загиблих товаришів біля пам’ятника радянським героям-визволителям, який міститься в самому центрі Будапешта на майдані Свободи поруч із парламентом, і на цвинтарі «Керепеше», де поховано три тисячі наших солдатів.
За словами Надзвичайного і Повноважного Посла України в Угорщині Юрія Мушки, ця акція не має аналогів: «Уперше така велика група ветеранів з України приїхала до Будапешта, щоб ушанувати пам’ять загиблих товаришів». Ю. Мушка також розповів гостям із Донецької області про те, що нещодавно було досягнуто принципової домовленості з керівництвом країни, що передбачає реставрацію всіх пам’ятників і місць поховань радянських визволителів до 60-річчя перемоги над фашистською Німеччиною. Багато ветеранів передали Ю. Мушці списки загиблих товаришів, чиї місця поховання в Будапешті поки що невідомі.
Донецька делегація побувала також у військово-історичному інституті та музеї міністерства оборони Угорської республіки.
Згадують самі учасники акції:
Моженко Володимир Федотович (Старобешівський район Донецької області): «У центрі Будапешта, недалеко від знаменитого майдану Героїв, стояв 14-поверховий шпиталь. Мені і ще чотирьом мінерам дали команду його висадити в повітря. Коли ми пробралися в підвал, то дізналися, що в приміщенні є діти. Рука не піднялася виконати наказ. За це ми самі мало не наклали головами, нас ледь не розстріляли».
Гамій Іван Васильович (Докучаєвськ Донецької області) і Газун Анатолій Степанович (Дзержинськ). У роки війни Іван Гамій був старшиною в Дунайському загоні супроводу. В останні роки він активно розшукував однополчан, навіть узяв для цього участь у програмі «Чекай на мене». Проте ніхто не відгукнувся. І ось через 60 років, у групі ветеранів з Донбасу, він розговорився з Анатолієм Газуном і з’ясувалося, що під час війни вони працювали пліч-о-пліч: Анатолій Степанович (якому тоді було 13 років) подавав снаряди для гаубиці, а Іван Васильович був коректувальником вогню.
Акімова Зінаїда Яківна (Слов’янськ): «У Будапешті була старшим лейтенантом, помічником командира з медичного забезпечення. Бої на території міста були такими запеклими, що часом цілий тиждень не вдавалося поспати, потрібно було сотнями вивозити поранених. За таку самовіддану працю і отримала тут свій перший орден».
Йотенко Анатолій Миколайович (Макіївка): «Звільняв цілий ряд угорських міст, в тому числі й Будапешт. В одній з атак був важко поранений у живіт і грудну клітку. Майже цілий рік пролежав у шпиталі і демобілізувався. Однак жахи війни на цьому не припинилися і стали переслідувати мене уві сні». Одного разу вночі йому приснилося, як німецький солдат стріляє в нього впритул, а на ранок він прокинувся осліплим. Брат терміново відвіз його до лікарні. Молода окулістка подивилася й винесла діагноз: «Так ви ж від народження сліпий!». 19-річний парубок зі слізьми на очах став розповідати, як воював, але йому ніхто не повірив. І якби не проходила повз нього головлікар, яка пізнала в ньому свого сусіда, невідомо ще, чим би закінчилося таке лікування. За декілька днів інтенсивної терапії зір відновився й більше ніколи не підводив.
Комісаренко Володимир Хомич (Мар’їнський район): «Всю красу Будапешта я побачив лише зараз. А у воєнні роки я бачив її лише через танковий приціл».
