Українсько-польський кордон: тридцять років протистояння
У липні 2003 року українці та поляки пройшли через тяжке випробування: 60-річчя волинської трагедії. Тоді газета «День» приділила багато уваги волинським подіям, залучаючи до їх висвітлення як українських, так і польських експертів. Експерти й політичні діячі прагнули бути об’єктивними і толерантними. Не можна не визнати, однак, що відзначення круглої річниці цієї трагічної події залишило гіркий присмак в українсько-польських відносинах.
Український і польський народи зазнали у ХХ століття більше лиха, ніж за всю попередню тисячу років своєї історії. Забути про порівняно недавнє жахливе минуле неможливо. Чи здатні історики лікувати, а не роз’ятрювати рани у колективній пам’яті обох народів?
Майже півстоліття волинська трагедія була «білою плямою» історії, тому що в Кремлі вважали за краще приховувати незручні факти. Однак замовчування — зовсім не вихід із ситуації. Є тільки один шлях до лікування історичної свідомості — безсторонній аналіз причин трагічних подій, виявлення мотивів їхніх учасників, висвітлення об’єктивних чинників, які обумовлювали нюанси політики або поведінки. І, звичайно ж, треба не тільки ввічливо слухати опонента, але й чути його, тобто брати до уваги чужі аргументи, залишаючись, якщо вони не переконують, на власній позиції.
Попри великі масштаби (одночасний напад 11 липня 1943 року на 167 польських поселень), волинська трагедія була тільки епізодом у протистоянні Української повстанської армії (УПА) і Армії крайової (АК) в окупованій нацистською Німеччиною Західній Україні. У свою чергу, це зіткнення двох підпільно-партизанських армій у 1943 — 1944 рр. було тільки елементом протистояння, яке розтягнулося на три десятиліття. Серед інших його елементів можна назвати українсько-польську війну 1918 — 1919 рр., радянсько-польську війну 1920 р., боротьбу українських партій і воєнізованих підпільних структур (УВО-ОУН) із Польською державою у міжвоєнну добу, поглинення Польщі Німеччиною та Радянським Союзом у 1939 році, депортаційну операцію «Вісла» 1947 року. Усі трагічні епізоди протистояння 1918 — 1947 рр. пов’язані з боротьбою за відродження Польщі та України як національних держав й відповідно — з боротьбою перетвореної у Радянський Союз Росії та нацистської Німеччини за домінування у цьому сегменті Східної Європи. Як українці, так і поляки бажали довести самим собі, один одному, своїм сусідам і всьому людству: «Ще не вмерла Україна!», «Єще Польска не згінєла!». Мова йшла не тільки про державність. Коли обидва народи опинялися в епіцентрі головних битв у світових війнах, перед ними поставала проблема елементарного фізичного виживання.
Епізоди тридцятирічного протистояння, як у калейдоскопі, укладалися в різноманітні варіанти: то українці й поляки воювали один з одним, то їхня боротьба між собою була частиною війни між великими державами, то боротьба останніх являла собою тло, на якому розгортався українсько-польський конфлікт. У 1920 році сталося навіть так, що поляки об’єдналися з українцями у прагненні разом вирватися з лабет відновленої більшовиками імперії. Проте кожного разу головним пунктом боротьби чи взаємопорозуміння (між Ю.Пілсудським і С.Петлюрою) було питання про українсько-польський кордон.
Як у польській, так і в український науковій літературі є безліч статей і навіть монографії, спеціально присвячені становленню спільного кордону. У фактографічному плані проблема висвітлена. Залишається тільки одне: виявити мотиви сторін, які призвели до протистояння.
Відроджена у 1918 році Польща користувалася підтримкою Антанти. Головний переможець у війні — Франція бажала утворити на східному кордоні Німеччини союзну собі державу. Сильна Польща була потрібна на випадок, якби переможена Німеччина почала готуватися до реваншу.
Військова підтримка Франції допомогла Ю.Пілсудському розгромити та окупувати Західноукраїнську Народну Республіку, яка виникла на українських землях колишньої Австро-Угорщини. Одночасно Польща окупувала Західну Волинь до Збруча — територію, що належала до революції Російській імперії. Східна Галичина з центром у Львові разом із Західною Волинню утворили новий географічний регіон — Західну Україну. Територія її дорівнювала 120 тис. кв. км, що перевищувало чверть території Польщі, а населення — 10 мільйонів осіб (в усій Польщі — 27 мільйонів).
Важко навіть уявити собі, наскільки потужним був потяг польського народу до відновлення своєї держави. Відчайдушною боротьбою за незалежність у ХIХ столітті він змусив європейських політиків звикнути до думки, що незалежна Польща мусить відродитися. Це сталося під час світової війни. Щоб перетягти поляків на свій бік, воюючі між собою Німеччина і Антанта заявили про намір відродити Польщу. Коли поляки побачили, на чий бік схиляється перемога, вони ввічливо відхилили пропозицію розпочати державотворчий процес в окупованій Німеччиною Польщі й дочекалися поразки останньої. Незалежна Польща народилася на руїнах трьох імперій — Російської, Австро-Угорської та Німецької.
Якщо задуматися над першопричиною українсько-польського конфлікту у ХХ столітті, то довго шукати її не доведеться. Першопричиною було прагнення польської політичної еліти відродити Польщу Ягеллонів, тобто Річ Посполіту — ту державу, яка загинула у ХVIII столітті. Відроджену у 1918 році державу назвали Другою Річпосполитою.
Польща Пястів виникла майже одночасно з Руссю Рюриковичів. Із часом половина її території була поглинута Німецькою імперією. У 1569 році виникла Річ Посполита — федерація Польського королівства з Великим князівством Литовським (назва походила від двох латинських слів, які тепер пишуться злитно: рес публіка). Литва разом із завойованими нею білоруськими та українськими землями об’єдналася з Польщею, щоб протистояти експансії Московської держави. Литовські магнати зайняли в об’єднаній державі підпорядковане становище, а українські землі Литви перейшли під управління польської корони. Повстання Богдана Хмельницького у ХVII столітті істотно підірвало могутність Речі Посполитої. Вона поступово слабшала, аж урешті була поділена сусідами — Росією, Австрією, Прусією.
Я не раз розпитував польських істориків: чому поляки у 1918 році прагнули відродити багатонаціональну Річ Посполиту? Мої колеги відповідали: за багато століть смуга земель між Німеччиною і Росією з суцільним польським населенням стала надто вузькою, щоб служити основою для повноцінної держави. На західних землях, які належали пястівській Польщі й увійшли до складу Німеччини, здебільшого вже переважало німецьке населення. На східних землях колишньої Речі Посполитої, які були етнічними землями українців, литовців і білорусів, поляки жили мільйонними масами, але залишалися національною меншиною. Тільки в українському Львові і литовському Вільнюсі вони складали більшість.
Антанта не підтримувала прагнення Ю.Пілсудського творити багатонаціональну Польщу. Після багатьох дискусій на Паризькій мирній конференції з’явилася «Декларація Верховної Ради союзних і об’єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі» від 8 грудня 1919 року. Накреслювана в ній лінія кордону проходила від Гродно через Брест-Литовськ і Перемишль до Карпат. Ця лінія приблизно відповідала розмитому етнографічному кордону. На заході від накресленої лінії, тобто у Польщі, залишалися українські етнічні землі — Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. На сході від неї, тобто в Україні, залишалися мільйони поляків, які проживали тут багато поколінь.
Випереджаючи неминуче вторгнення більшовицьких «збирачів» Російської імперії, Ю.Пілсудський у квітні 1920 року вдарив першим. Та незрівнянно більша за чисельністю Червона армія незабаром опинилася біля Варшави. Тоді британський міністр закордонних справ Дж. Керзон звернувся до воюючих сторін і запропонував зробити майбутнім кордоном між Польщею і радянськими республіками лінію Ради Антанти від 8 грудня 1919 року. Відтоді цей кордон став називатися лінією Керзона.
Радянсько-польська війна закінчилася зовсім не так, як розраховував В.Ленін. Щоправда, Західна Європа була врятована від вторгнення не стільки внаслідок поразки Червоної армії під Варшавою, скільки через колапс радянського господарства, викликаний політикою «воєнного комунізму». Але Польща після поразки денікінських військ першою опинилася на лінії вогню. Вона відстояла свою незалежність і навіть добилася від Москви визнання її територіальних надбань. Услід за Росією держави Антанти теж визнали приналежність Західної України Польщі. Виникла міжвоєнна, так звана ягеллонська Польща. Вона не поширилася до кордонів Речі Посполитої ХVIII століття, але більше ніж наполовину складалася з українських, білоруських і литовських земель.
Геополітичне становище Польщі між Радянським Союзом і Німеччиною було небезпечним. Керівники її боялися, що Німеччина захоче повернути собі передані Польщі у 1918 році 44 тис. кв. км території, на якій проживало майже 3 млн. осіб. Так само вони боялися, що Радянський Союз висуне претензії на Західну Україну і Західну Білорусію. Намагаючись у такий ситуації консолідувати багатонаціональне населення країни, польські уряди проводили політику наступальної полонізації українців і білорусів. Така політика обурювала українців. У 1929 році виникла Організація українських націоналістів, яка повела проти польської адміністрації війну не на життя, а на смерть.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і «Я»
