Задачка для волонтера

ПАТРІОТИЗМ: ВІД МАЛОГО ДО ВЕЛИКОГО

— Тему нашої зустрічі ми окреслимо таким чином: «Україна майбутня» або «Майбутнє України». Те, якою наша держава буде за 10—20 років, закладається сьогодні і дуже значною мірою за допомогою якраз тих організацій, які представляють наші гості. Яким уявляється вам це майбутнє і що ви робите сьогодні задля його формування?

О. ЗАЛІПСЬКА: — Оскільки ми плекаємо в організації ідеалізм у світогляді і реалізм у засобах, то очевидно, що майбутнє нам бачиться оптимістичним.

Наша організація на сьогоднішній день діє вже 94 роки. Як скаутська організація, вона є найбільшою в Україні. Має розгалужену структуру — 120 осередків. Кожна скаутська організація має сталі засади: це є вірність Богу і країні проживання, допомога іншим. Крім того, відповідно до ментальності кожної країни, її традицій, кожна скаутська організація має ще свої сконкретизовані завдання. Скаутська організація «Пласт» головним своїм завданням в Україні бачить саме виховання майбутнього громадянина, акцентуючи на патріотизмі. Адже впродовж кількох десятиліть «Пласт» мав справу з відсутністю Української держави, отже, це головне наше завдання сформувалось з самого початку і залишається актуальним і досі. Всі програми організації спрямовані на те, щоб виховати патріота, майбутнього громадянина України. А робимо ми це всіма можливими та доступними засобами виховання. Ми себе розвиваємо для того, щоб будувати Україну: фізично, тому що Україні потрібні фізично розвинуті люди; інтелектуально, тому що Україні потрібні професіонали; духовно, тому що Україні потрібні морально стійкі і здорові особистості. Тобто програма «Пласту» побудована таким чином, що дає можливість загального розвитку, але з особливим акцентом на патріотизм.

— Що таке патріотизм сьогодні для молодих? Яка держава їм потрібна, і чим вона зараз для них є: паралельною реальністю, предметом гордощів чи джерелом проблем і зайвих «напрягів», як кажуть у молодіжному середовищі? Яким зараз, на вашу думку, є рівень ідентифікації молоді з Українською державою? До прикладу, коли в Москві йде натовп футбольних вболівальників, і вони скандують: «Наш Президент — Путін, а наш брат — Данила», це «популярно»...

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Останнім часом я все більше стикаюся з тим, що молодь асоціює себе швидше не з державою, а саме з містом, де мешкає (Київ, Тернопіль, Донецьк). Адже завжди ближчою є та «мала батьківщина», де людина народилась. І мене тішить той момент, що молоді українці на сьогоднішній день те місто, де вони живуть, люблять, хоч воно, можливо, не завжди відповідає їх потребам і інтересам, і пишаються ним. Я думаю, що з часом цей «маленький» патріотизм переросте в великий. Але для цього потрібен час і ще цілий ряд факторів, зокрема економічних. Окрім того, ми ще мало приділяємо уваги патріотичному вихованню.

О. ЯРЕМА: — Насправді існує різна молодь. В недавньому минулому держава намагалася тотально контролювати виховання молоді, проводити свою політику через певну молодіжну структуру. Ви навели приклад Росії, — але ж сучасна російська держава мало чим відрізняється від радянської. Які за часів СРСР були «посили» щодо того, як виховувати молодь, так в Росії і залишилось. Там просто намагаються загнати в підсвідомість деякі конкретні речі. В Україні ситуація змінилась: тут існує два паралельні світи — держава і суспільство.

— Це добре чи погано?

— Важко сказати: з однієї сторони, є великі позитиви, — молодь звикла покладатися на себе. Молоді люди вчаться ставати самостійними і розуміти, що очікувати чогось від держави вони, власне, не мають підстав. Хоча, зрозуміло, й держава повинна робити якісь кроки назустріч. Є ключові проблеми, які молода людина без допомоги держави вирішити не зможе: доступна освіта, житло і питання працевлаштування. Зокрема, мають бути розроблені механізми надання молодій людині певних преференцій в питанні влаштування на роботу.

О. ЗАЛІПСЬКА: — На мою думку, ті державні чинники, які фактично відповідають за формування у молодих людей почуття патріотизму, національної гідності, запізно зрозуміли своє призначення. Тому що вже 13 років незалежності України відсутня програма національного виховання. Зусиллями громадських організацій ми можемо охопити частину молоді України, але це буде, очевидно, досить незначний відсоток, тому що, на жаль, громадська активність у суспільстві досить низька.

Я вважаю, що економічні проблеми є вторинними, — якщо суспільство патріотично налаштоване, то і економічні проблеми вирішуються швидше і ефективніше. Приклад — післявоєнна Німеччина, яка за досить короткий період подолала наслідки Другої світової війни: патріотизм у них був на першому місці, і громадяни для того, щоб запрацювало підприємство, з дому несли якісь деталі, формували якісь виробничі лінії тощо. Я думаю, що Міністерство освіти повинно звернути на це увагу, адже багато часу вже згаяно, а час в цьому випадку — це наше майбутнє.

— А що ви маєте на увазі під словосполученням «активний патріотизм»? Наскільки нам відомо, є відповідні шкільні програми, зокрема, в молодших класах є предмет «Я і Україна», проводяться тематичні ранки, вивчається біографія і творчість Шевченка і т.і. І кожен учитель, звичайно, в міру того, як він це сприймає, робить усе можливе... Окрім того, Міністерство освіти — це державна структура, чиновники по суті. Чи можна вимагати від них, щоб вони вирішили це питання: виховали в дітях патріотизм?

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Ви дуже правильно відзначили: «...в міру того, як він це сприймає...». Найчастіше це виглядає наступним чином: вчитель прийшов, відпрацював свій час і пішов. Але діти дуже добре відчувають фальш. Коли їм на уроці говорять одне, а в житті, на перерві вони бачать інше, в тому числі і з боку тих, хто їм щойно розповідав про патріотизм, традиції чи звичаї, — це ще гірше, ніж їм взагалі би нічого не розповідали. Одна справа, коли до дитини на уроці сухо донесли якусь інформацію. Інша — коли вона живе в суспільстві, де ця інформація є нормою життя. Якби на допомогу вчителям прийшло засилля на прилавках україномовної преси та українських книжок, українське телебачення, громадські організації, то наші діти, поза сумнівом, виросли б патріотами.

ВИХОВАННЯ БЕЗ ПОБІЧНОЇ ДІЇ

— Тобто це, знову ж таки, комплексна проблема із економічною складовою в тому числі... Чи ми зараз готові забезпечити її вирішення, чи це стане можливим лише через декілька років? Як сьогодні закладати ці підвалини майбутнього патріотизму, виходячи з того, що ми маємо — обмежені кошти, маленькі зарплатні вчителів тощо?

О. ЯРЕМА: — Можливо, тут буде корисним досвід нашої організації. Ми визначили як один із пріоритетів нашої діяльності розвиток учнівського самоврядування. Це пошук механізмів, за допомогою яких школярі можуть брати вирішення певних питань на себе, в свої руки. В ряді регіонів ми вже отримали результат, коли школярі, які начебто починали все з гри у вибори, зараз мають змогу краще зрозуміти суть державних інституцій, процесів та механізмів виборчого права. Водночас вони виходять на рівень органів місцевого самоврядування, і є вже міста, де міська влада визнає органи шкільного самоуправління як дорадчі органи з питань молодіжної політики. І це переростає в те, що їм дозволяють приймати окремі рішення, які стосуються життя цього містечка, починаючи з проведення молодіжних, екологічних заходів і закінчуючи більш серйозними. Таким чином формується патріот — людина, яка розуміє, що очікувати, поки за тебе щось зроблять, немає сенсу, треба самому починати діяти.

О. ЗАЛІПСЬКА: — Це і є той самий активний патріотизм, який ми плекаємо серед молоді, юнацтва, дітей. Нашою організацією минулого року було здійснено 50 соціальних проектів. Рік проходив під гаслом: «Тому, хто біля тебе, руку дай». Ми активно допомагали сиротинцям, старечим будинкам, проводили різноманітні екологічні акції. А гаслом наступного року буде: «Знай і люби Україну», він включатиме в себе краєзнавчий, екологічний, народознавчий компоненти. І ми будемо залучати до цієї програми не тільки пластунів, але й інших школярів. І сподіваємося в цьому на підтримку Міністерства освіти, Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді.

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Ми на сьогоднішній день працюємо над тим, щоб наші діти повірили у власні сили, повірили в те, що вони щось зможуть зробити хоча б у власному місті. Наша внутрішня структура дає кожній дитині змогу розвиватися в тих напрямках, які їй до душі: це і мистецтво, і спорт, і туризм, і міжнародна діяльність, і технічна сфера (комп’ютери і т.д.). Ми їх вчимо жити в суспільстві і завжди намагатися щось в ньому змінити на краще.

— Звичайно, це чудово, коли молода людина вміє і хоче щось змінити для самого себе, навколо себе, чогось досягти. Але чи немає в цьому небезпеки розвитку такого собі «містечкового» патріотизму? Адже це вже відбувається на рівні дорослої політики. Чи немає, на вашу думку, загрози, що дитина виросте і знатиме тільки свою вулицю, свій район, своє місто? А вся держава не матиме для неї аж такої цінності?

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Думаю, такої загрози немає. Всі організації, представники яких зібралися тут, є всеукраїнськими. Наша «аудиторія» — діти з усієї України.

О. ЯРЕМА: — Я хочу навести гарний приклад. Ми з СУМом проводимо спільні заходи, один з яких має назву «Миколай крокує із Заходу на Схід». На День Святого Миколая творчі групи із членів наших організацій із Західного регіону України готують постановки, їдуть в східні, центральні регіони і показують це дійство в будинках-інтернатах, для дітей-сиріт, зустрічаються з молоддю, розказують про традиції святкування цього дня. На Різдво намагаємося мешканців східного регіону ознайомлювати із традиціями святкування на заході. Хоча перший наш досвід в цьому сенсі був доволі негативний: мешканці центральної України, зокрема, Житомирщини боялись їхати на Івано-Франківщину, вважаючи, що там живуть «страшні» бандерівці. Це було в 1995—1996 рр. Зараз все інакше.

Ще один напрямок діяльності нашої організації це інтеграція України загалом в європейські структури, починаючи з інтеграції на рівні молодіжних організацій. Ми активно представлені в двох структурах: це Молодь Європейської народної партії та Об’єднання молодих християнських демократів та консерваторів Європи. Українська молодь постійно бере участь в європейських заходах, у різноманітних семінарах. Щороку в Україні ми проводимо 5—10 міжнародних заходів, на які приїжджає європейська молодь. І тоді, коли з’їжджаються молоді люди з різних регіонів України, вже не постає питання, звідки вони — з Донецька чи Харкова: вони представляють Україну. Коли вони виїжджають за межі України, вони також не уточнюють, із Західної вони чи зі Східної України. В таких середовищах ці люди представляють Україну, і вони горді з того, що вони є українці. Більше того, в минулому році нам вдалося провести семінар, на який 80 лідерів молодіжних організацій приїхали з усієї Європи в Україну. Це для них було потрясінням. У них перевернулося уявлення про Україну. Вони їхали в країну, де, на їхню думку, не було опалення, відключали світло, було багато інших проблем. Тому вони були вражені тим, що побачили. І зараз вони є найкращими промоутерами інтересів України в Європі. Вони розуміють, що Україна така ж європейська країна, як Іспанія, Польща, Німеччина. І вони готові на рівних спілкуватися з нами.

— А те, що члени ваших організацій регулярно виїжджають за кордон, не сприяє формуванню в них критичного погляду на те, що відбувається вдома і бажання виїхати з України?

О. ЗАЛІПСЬКА: — Міжнародні контакти сприяють тому, що формується нове покоління. Це патріоти своєї держави, які всі свої зусилля, знання, вміння докладуть до того, щоб Україна ставала все більш європейською країною, яка б успішно могла інтегруватися до європейських структур. І кожна з наших організацій інтегрується у відповідні європейські і світові структури. «Пласт» теж намагається стати членом Світового скаутського руху. Цей процес дуже болісний. На жаль, там задіяні деякі політичні чинники: при розгляді питання вступу «Пласту» до Світового скаутського бюро нам закидали, що ми — «занадто» патріотична організація. Ми це, звичайно, сприйняли як комплімент, хоча й не дуже зрозуміли: як можна бути занадто патріотичними? І ми подумали, що американським скаутам такий закид не зробили б. Але ми у відчай не впадаємо і далі продовжуємо налагоджувати контакти. «Пласт» — це світова організація, яка поширює свою діяльність на 9 країн світу, і постійний контакт з пластунами інших країн дозволяє нашій молоді і розширювати свій світогляд, і через призму вивчення культур інших країн трансформувати кращі надбання тут, на українській землі, в різноманітних програмах, заходах.

Ми відслідковували цей момент. 13 років ми працюємо в Україні, маємо масу контактів і обмінів. І за 13 років мені відомо лише 3 чи 4 випадки, коли, закінчивши вуз, дитина переїжджала на навчання за кордон і там залишалась.

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Коли наші сумівці їздили на табори до Великої Британії, там був також присутній депутат Наддвірнянської міської ради. І він висловив своє захоплення: як гарно, чисто. Діти ж, які тиждень пробули в Англії, познайомились з тамтешніми дітьми, сказали: «А в чому проблема: взяти мітлу і вдома все позамітати, — і буде так само чисто». Наші діти, за їх відгуками, нічого аж такого за кордоном не побачили: такі самі поля, такі самі дерева, лише на полях немає жінок із сапами. І другий момент: після кількох років такого обміну і виховними кадрами, і юнацтвом, ми прийшли до висновку, що більшого досвіду набираються українці з нашої діаспори, які приїжджають сюди.

О. ЗАЛІПСЬКА: — У молоді діаспори є величезне зацікавлення Україною. І зараз дуже багато пластової молоді з інших країн поєднує себе з сучасною Україною. Молоді люди з діаспори приїздять сюди і тут працюють, створюють сім’ї. Тому що Україна настільки ментально їм близька, що вони хочуть її пізнавати. Цього року ми, наприклад, проводимо табір «Стежки культури». І на цей табір приїздять українці з Америки, Канади, з Росії, Білорусі, з Казахстану. Це якраз той момент, коли вони пізнають Україну, коли оте зерно любові западає в душу, і вже немає різниці, чи буде він жити в Україні, чи повернеться у свою країну, — він завжди лишатиметься українцем і, будучи на якихось прогресивних позиціях, завжди сприятиме Україні.

ПОПИТ І ПРОПОЗИЦІЯ

— Ви сказали, що Пласт існує вже 94 роки. Але ж за радянських часів його розвиток тут був неможливий. Що допомогло вам відновити свою діяльність в уже незалежній Україні?

О. ЗАЛІПСЬКА: — Організація ніколи не припиняла свого існування, розвивалась, удосконалювала свою методику. І, коли в 1989 році почались процеси відродження Української держави, ми активно в них включились. Ми мали можливість приймати тут пластунів — представників Головної Пластової Булави, які фактично почали цю методику по частинах в Україну передавати, а ми її почали освоювати, вивчати. Головна Пластова Булава зараз знаходиться в Нью-Йорку — це центр світового Пласту. Згодом цей центр, напевно, переїде в Україну. Але ми мусимо ще трохи набратися досвіду, поки що нам є ще чому повчитися в наших діаспорних пластунів.

У нас зараз починає реалізовуватись програма поширення Пласту на східні терени, де так само живе багато мільйонів українців, і для нас небайдуже, чи пов’язують вони себе з Україною, чи ідентифікують вони себе як українці.

— До речі, скільки членів об’єднують ваші організації?

О. ЗАЛІПСЬКА: — Більше десяти тисяч.

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Більше двох тисяч.

О. ЯРЕМА: — Більше трьох тисяч.

— Тобто загалом тисяч 15. А дітей в Україні набагато більше... Як ви поширюєте інформацію про себе?

С. ЛЕТЕНКО: — Зараз «Пласт» починає активно співпрацювати з Академією педагогічних наук України, ми робили презентацію нашої методики і нашої організації на міжнародній конференції АПНУ. Багато людей, науковців з різних країн найбільше товпилося саме біля нашого стенду. Окрім того, Пластом дуже цікавляться в Палацах школярів і різноманітних інших структурах, які раніше працювали на якійсь основі, а із розпадом Союзу та основа просто зникла. Державне фінансування постійно зменшується, і вони вже не мають можливості тримати такий розгалужений штат. В той же час їм необхідно охопити виховним процесом велику кількість дітей. І тут виникає проблема суті виховного процесу. Адже ті засади, на яких дітей виховували раніше, вже застаріли, а нових немає. Пласт же може їх запропонувати. Пласт також є організацією, яка працює виключно за рахунок волонтерів, нашими вихователями є люди, які не отримують за це заробітної платні. Зараз виникає чимало запитань: яким чином можна залучити молодих людей, людей середнього віку до якоїсь суспільно- корисної праці, зокрема, виховної? Пласт має відповіді на ці запитання.

О. ЗАЛІПСЬКА: — Наші організації десятиліттями продукували відповідні матеріали — адже нашим головним завданням завжди було виховання українця, патріота своєї країни. Патріотом не можна народитися, ним можна тільки стати. І ми знаємо, як це зробити.

С. ЛЕТЕНКО: — Я би сказав так: зацікавлення є величезне, але не з боку державних структур, а з боку тих людей, які безпосередньо працюють з дітьми. Ми видаємо журнал «У дорогу», в якому збираються різні поради якраз для людей, які безпосередньо працюють з дітьми. Він був і є дуже популярним не тільки серед пластунів. Я зі здивуванням дізнавався, що за журналом буквально полюють методисти з різних областей.

О. ЗАЛІПСЬКА: — Ми зараз цей журнал реєструємо на всеукраїнському рівні як журнал для методистів, педагогів-організаторів. Окрім того, ми реєструємо ще одне видання для маленьких дітей — «Пташеня». Ці видання можна буде передплачувати і купувати в кіосках. Це буде ще один з наших кроків до формування справжнього українця.

С. ЛЕТЕНКО: — Днями нам зателефонувала жінка — мати одинадцятирічного хлопчика, яка чула по радіо «Голос Києва» розповідь про наш мистецький фестиваль «Зоряні вітри», що пройшов на початку минулого місяця, дуже зацікавилася нашою організацією і подзвонила, щоб дізнатися, чи можна її синові до нас прийти. Вислухавши мене, вона запитала: «А ви при кому? При якій структурі?» Я спочатку навіть розгубився. Потім почав пояснювати, що ми — самі по собі...

О. ЯРЕМА: — За колишніх часів люди звикли до того, що хтось обов’язково мусить бути при комусь...

— Комсомол — при КПРС, піонери — при комсомолі, жовтенята — при піонерах і т.п...

— Так. І цей стереотип сьогодні тяжіє передусім над старшим поколінням, але гірше те, що старші намагаються і молоді нав’язати такий спосіб мислення. Роль громадських організацій у тому, щоб розвіювати подібні стереотипи, давати поштовх до певної зміни свідомості, до зміцнення в молодій людині бажання будувати себе і розбудовувати світ навколо себе. Формальні структури на це не здатні: людям, які виховувалися за колишньої cистеми, дуже складно перебудовуватися.

ДОРОСЛІ І ДІТИ

— До речі, згідно з нещодавно — до 19 травня, «Дня піонерії» — оприлюдненими даними соціологічного дослідження, понад 50% опитаних росіян вітали б існування в Росії масової дитячої організації на зразок радянських піонерів. На вашу думку, чи потрібна така організація в Україні?

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Діти і їх батьки повинні мати право вибору. Зокрема, вибору напрямку розвитку дитини — мистецького, спортивного тощо, а також дитячої організації, яка найбільше припаде дитині до душі. Чим більше буде цікавих організацій, тим буде краще, — головне, щоб усі діти були десь зайняті.

О. ЯРЕМА: — Цікаво, а кого опитували російські соціологи — дорослих чи дітей? Проблема, даруйте за визначення, «постсовків»: вони не люблять вибирати, для них питання вибору є одним із найболючіших. Питання в тому, як змінити ситуацію, як зробити так, щоб батьки не лінувалися, шукали і обирали для своєї дитини ту організацію, яка найбільше їй підходитиме. Зрештою, вони ж не лінуються водити дочку чи сина на музику, на танці і т.і. Так само має бути і з дитячими організаціями.

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Ми, як і «Пласт», працюємо не лише з дітьми, але і з їх батьками. Поки у наймолодших сумівців йдуть заняття «роїв», батьки — на тренінгу, мистецькому вечері, творчій зустрічі тощо. В результаті мами і тата членів нашої Київської організації створили батьківський комітет, обрали його голову і з власної ініціативи зголосилися їхати зі своїми дітьми таборувати в ролі інструкторів, кухарів і т.і. А також склали таку собі анкету: хто чим у разі потреби зможе допомогти організації. Тобто вони живуть зі своїми дітьми одним життям.

О. ЗАЛІПСЬКА: — Ми можемо навести багато прикладів, коли батьки стали пластунами услід, так би мовити, за своїми дітьми. Вони захоплюються цією виховною системою, цим гуртом молодих і завзятих людей і стають частиною нашої громади. У нас це називається «пластприят» — улад пластових приятелів. Звичайно, порозуміння з батьками в нашій роботі є величезним плюсом. До речі, серед людей, які були гостями «Дня», і чиї фотопортрети я бачу на стінах цього залу, також є пластуни — це Богдан Гаврилишин і Владика Любомир Гузар. Владика Гузар є представником загону «Червона калина», в якому свого часу був Степан Бандера, а друг Богдан у нас в курені «Лісові чорти».

О. ЯРЕМА: — Щодо влади. Деякий час моїм місцем роботи був Держкомітет молоді, спорту і туризму — недовго, бо я просто не зміг там працювати, усвідомивши абсолютну відсутність у чиновництва бажання чогось нового. Пробивати цей консерватизм, цю інертність, пропонуючи якісь свіжі ідеї, надзвичайно важко. Крок праворуч — крок ліворуч від сталих нормативів розцінюється чиновниками як неприпустимий. Що значить, припустимо, узяти на озброєння нові методики, які їм хтось пропонує? Це ж потрібно скликати консиліум, вивчити анотації, розглянути, проаналізувати, тобто добровільно взяти на себе купу роботи! Навіщо їм зайвий клопіт? Розхитати цю систему, дати доступ новим віянням — це було б корисно для громадянського суспільства. Існує ще один чинник, з яким ми стикаємося, — часто державні органи взагалі, так би мовити, з підозрою ставляться до тих чи інших громадських проявів. Є певний страх перед ініціативами громадськості, перед самоорганізацією громадян, адже з потужними громадськими інституціями вітчизняна бюрократія вже не зможе не рахуватися.

ПОЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ

— Молодь — це близько 8 млн. виборців. І зараз, перед виборами, це неабиякий резерв. Є недавні приклади використання молоді в Криму з обох боків. Тобто ми виходимо на проблему відносин молодіжних організацій зокрема і молоді взагалі з політичними силами.

О. ЯРЕМА: — Як людина, найближча серед присутніх до політичних сил, зазначу, що є й інші намагання — намагання громадських організацій використовувати політичні сили. І це насправді нормальний процес. Тут просто потрібно розмежовувати — де втручання, а де співпраця. Якщо політичні сили підтримують ініціативи громадських організацій, беруть до уваги їх слушні пропозиції, — найкраще це видно в парламенті, коли ці пропозиції проходять і перетворюються на закони, — то це, безумовно, позитивні приклади. Звичайно, бувають й інші варіанти — коли, зокрема, політичні сили намагаються маніпулювати, диктуючи молодіжним організаціям певні умови, створюючи якісь нові угруповання тощо.

— Адже цьому, певне, можна протидіяти...

О. ЯРЕМА: — Можна протидіяти активною роботою і активним залученням молоді до нормальної діяльності. Очевидно, що сьогодні зерно конфлікту можна знайти будь-де — який розріз, який шар суспільно-політичного життя не зачепи... І завжди знайдуться охочі роздмухати з цієї жарини полум’я. До прикладу, одним із найсерйозніших напрямків нашої діяльності є робота з молоддю різних конфесій, сприяння налагодженню міжконфесійного діалогу, адже це питання зараз серед найболючіших. Ми свого часу ініціювали створення Міжконфесійної ради християнської молоді, проводимо заходи, в яких беруть участь і православні, і греко-католики, і протестанти й інші. Молоді представники різних конфесій їздили на XV Світовий день молоді до Рима, зараз іде підготовка до проведення міжконфесійного табору «Молодь за міжконфесійне порозуміння». Колеги з інших організацій так само обирають для себе пріоритети. На моє переконання, саме така цілеспрямована робота наших організацій може перешкодити появі тих деструктивних елементів, про які ми говорили, хоча це й непросто.

О. ЗАЛІПСЬКА: — Головне — це виховати толерантність щодо релігійної проблематики, а також політичних питань. «Пласт» — організація позапартійна, та це не завадило створенню у Верховній Раді нашої опікунської групи, членами якої є близько 30 депутатів із різних фракцій: Леонід Кравчук, Ігор Юхновський, Степан Гавриш та інші. Ця група існує вже півтора року і допомагає нам вирішувати деякі нагальні питання.

С. ЛЕТЕНКО: — Нещодавно Донецька газета «Жизнь» присвятила Пласту цілу шпальту, на якій було вміщено, зокрема, фото С.Гавриша і цитату: «Ми зробимо все для того, щоб Пласт як національний варіант світового скаутінгу успішно розвивався в Україні». На жаль, далеко не кожна українська організація виховного характеру в змозі заручитися підтримкою такого впливового політика...

— Проте чи немає небезпеки, що для деяких політиків — ми не маємо на увазі нікого конкретно — схожі заяви можуть стати елементом власного піару?

О. ЗАЛІПСЬКА: — Принаймні, ніхто з членів нашої опікунської депутатської групи не використовує назву «Пласт» у подібних цілях, а ми в свою чергу занадто не афішуємо наші взаємини. Повертаючись до питання, так би мовити, міжпартійної толерантності, хотіла б зазначити, що дорослі пластуни є членами різних політичних партій, угруповань, і це не заважає досягненню нами нашої головної мети.

— Ще один стереотип: вважається, що наше суспільство, з одного боку, занадто політизоване, — мовляв, у країнах сталої демократії активність на виборах не така хворобливо висока тощо, з іншого — що наша, зокрема, молодь абсолютно не цікавиться політикою...

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Це неправда. Наведу приклад: наше п’ятнадцятирічне юнацтво висунуло пропозицію організувати обговорення теми ЄЕП. Вони, бачте, багато чули про це по телевізору, але до кінця не розуміли, а хотіли зрозуміти. І потім самі підбирали матеріали і брали найактивнішу участь у дискусії.

С. ЛЕТЕНКО: — Певне, справа ще й в тому, що суспільство має бути готове до громадської активності. Скажімо, чому у країнах Європи потужним є волонтерський рух? По-перше, завдяки максимальному сприянню держави. По- друге, там бути волонтером престижно. Спробуймо запитати в наших людей, чи престижно бути волонтером в Україні?

О. ЯРЕМА: — Багато хто не відповість навіть на запитання, хто такі волонтери...

С. ЛЕТЕНКО: — Тобто питання риторичне. Справді, у нас людина, яка безкоштовно віддає свою працю на благо суспільства, не отримує тих моральних дивідендів, на які вона заслуговує. Мало того, її здебільшого не розуміє оточення.

О. ЯРЕМА: — Мені здається, ключовим в цьому є те, що в західних демократіях зовсім інші правила співіснування держави і суспільства. Держава дає громадським організаціям соціальне замовлення, тобто намагається залучити громадськість до реалізації різноманітних проектів, починаючи від виховних і закінчуючи профорієнтаційними. Наша ж держава намагається все робити, як кажуть, власноруч. Ознакою руху нашої країни в демократичному напрямку було б те, що держава повірила б у громадські організації, зрозуміла б, що це не страшно, а, навпаки, позитивно, і наші взаємини перейшли б на рівень спільного формування соціальних замовлень на реалізацію різноманітних програм.

— Тобто саме такими вам бачаться ідеальні взаємостосунки держави і «третього сектора»?

О. ЗАЛІПСЬКА: — Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді вже другий рік проводить конкурс проектів молодіжних громадських організацій, у якому ми беремо активну участь, — думаю, це цілком нормальний підхід. Серед небагатьох наших зауважень — побажання більшої відкритості проведення конкурсу.

О. ЯРЕМА: — Ідеально було б, якби цю практику запровадили й інші міністерства та відомства. На сьогоднішній день великий досвід, який накопичили громадські організації — у працевлаштуванні молоді, реабілітації певних категорій тощо, лишається непоміченим і незапитаним.

Н. ЛАВРИНЕНКО: — Загалом це можна сформулювати так: ми вже цікавимося державою, тепер головне — відчути зворотний зв’язок, тобто щоб держава зацікавилася нами, нашими надбаннями, формулювала пріоритети і підтримала нас у реалізації гідних втілення задумів.

О. ЯРЕМА: — Крім іншого, це могло б дати і суттєву економію державних коштів, адже багато з того, що зараз роблять, скажімо так, «державні люди» за гроші, громадські організації — волонтери, про що говорив колега — могли б робити на громадських засадах. Не кажучи вже про те, що молодь і діти значно швидше йдуть на контакт з громадськими організаціями, з рівними собі, ніж з представниками органів державної влади. Бар’єр між державними органами і молодими громадянами все одно існуватиме, — навіть якщо Україна одного ранку прокинеться цілком демократичною країною, на Заході він також існує. Тому завжди мусить бути якась структура, — можливо, посередник — це не зовсім точне визначення, — яка як до рівної звертається до молодої людини і водночас вміє працювати з державними органами. Така система значно ефективніша, ніж розмноження державних структур, державних органів.

Н. ЛАВРИНЕНКО: — От ми говорили про патріотизм... Знаєте, після перемоги Руслани на «Євробаченні» в мене до другої години ночі не замовкав мобільний телефон. Дзвонили різні люди: і сумівці, і несумівці, і ті, в кого все гаразд, і ті, хто має якісь проблеми, в тому числі фінансові, — але всі раділи і пишалися перемогою українки. Таким же об’єднавчим чинником — тільки там, зрозуміло, була інша справа — став для українців свого часу острів Тузла.

— Залишається висловити побажання, щоб у нас було більше позитивних об’єднуючих факторів, ніж негативних...