Форпост національних інтересів

— Геннадію Григоровичу, Національний гірничий університет, який ви очолюєте, має багату історію та стародавні традиції. Якими ви вбачаєте тенденції розвитку вашого вищого навчального закладу сьогодні?

— Передусім слід відзначити, що створення Катеринославського вищого гірничого училища в 1899 році було безпосередньо пов’язане з історією розвитку нашого краю та процесом індустріалізації півдня України. Як відомо, цьому сприяло відкриття залізняку в Кривому Розі та кам’яного вугілля на Донбасі, а також будівництво, з ініціативи підприємця Олександра Поля, залізниці та моста через Дніпро, що з’єднали два регіони. Вже наприкінці ХIХ століття південь України давав 50% виплавки чавуну, видобутку залізняку та вугілля всієї Російської імперії. Швидко збільшувалася кількість гірничих підприємств, а відповідно зростала потреба в кваліфікованих кадрах. Вище гірниче училище відкрили на клопотання місцевої влади та громадськості, а оскільки Катеринослав, нинішній Дніпропетровськ, був центром величезної губернії, що охоплює нинішні Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку та Луганську області, то наш вищий навчальний заклад став справжнім форпостом вищої освіти для цілого краю. При цьому значну роль зіграв Санкт-Петербурзький гірничий інститут, звідки приїхали багато фахівців і вчених, котрі заклали традиції, що передаються з покоління в покоління. Цікавий той факт, що в ті роки ВНЗ закладався як багатопрофільний вищий навчальний заклад. Крім гірництва, тут розвивалися хімія, медицина, металургія, машинобудування, електротехніка і навіть кібернетика, значення якої оцінили набагато пізніше. Згодом, уже на базі Дніпропетровського гірничого інституту, сформувалися цілі наукові школи та напрями. Імена засновників: Л. В. Писаржевського, М. М. Протодьяконова, Я. І. Дінника, А. М. Терпигорєва й інших корифеїв вітчизняної науки — широковідомі. Одразу зазначу, що гірничий інженер того часу був не тільки знаючим фахівцем, а й високоосвіченою особистістю. Не випадково саме викладачі-гірники створили Катеринославське наукове товариство, що мало велике культурно-просвітницьке значення. Завдяки нашим професорам у 1902 році відкрили Катеринославський краєзнавчий, нині Дніпропетровський історичний, музей, в основу якого лягла колекція Олександра Поля. Вони ж запросили на посаду директора музею відомого українського історика Д. Яворницького. Більш того, з гірничим училищем пов’язане виникнення та діяльність місцевого відділення «Просвіти», що на початку ХХ століття відіграло велику роль у відродженні української культури в нашому краї.

Зрозуміло, наш вищий навчальний заклад завжди і передусім був кузнею гірничих кадрів. Хоч як би там було, але людство й сьогодні майже все видобуває з надр землі —метали, паливо, будівельні матеріали і багато іншого. В Україні багато корисних копалин, а тому гірники-фахівці завжди будуть запитані. Навіть у нинішні непрості часи вступний конкурс у нашому університеті становить понад шість осіб на одне місце. Звичайно, українська економіка сьогодні перебуває в стадії змін, ринок ставить гірничорудні, вугільні підприємства в жорсткі умови конкуренції. Видобуток корисних копалин не просто виробничий процес. Він вимагає економічного аналізу, залучення інвестицій, прогнозування екологічних наслідків. Водночас в гірництво, як і в інші галузі, поступово впроваджують наукомісткі технології, інформаційні системи, сучасне обладнання. Все це не може не позначатися на системі підготовки кваліфікованих кадрів: з’являються нові спеціальності, змінюється сама система освіти. У своєму закладі ми продовжуємо стверджувати концепцію технічного університету, що готує найширший спектр фахівців, а наявний науковий і кадровий потенціал дозволив йому одному з перших отримати статус Національного. Ці новації не випадкові: вони відображають процеси, які відбуваються в нашому суспільстві, економіці, а отже й вузівській системі. За нинішніх умов наше завдання — правильно визначати напрями розвитку економіки та готувати студентів із перспективних спеціальностей.

— Який потенціал має сьогодні в своєму розпорядженні Національний гірничий університет?

— Усього в університеті навчаються понад 12 тисяч студентів, слухачів, аспірантів і докторантів. Навчальний процес забезпечують понад 800 викладачів, серед них 160 докторів і 400 кандидатів наук. До складу університету входять 51 кафедра, 9 факультетів і 5 інститутів. Вищий навчальний заклад має в своєму розпорядженні могутню інфраструктуру: просторі навчальні корпуси, сучасні навчальні та наукові лабораторії, комп’ютерну техніку, бібліотеку, що є однією з кращих у країні. Крім того, в університеті діє система довузівської і післядипломної підготовки, кілька спеціалізованих центрів, що забезпечують поглиблене вивчення основ підприємництва, менеджменту, економіки, комп’ютерних технологій та іноземних мов. Активно працюють Україно-Американський, Німецький, Польський, Британський та Іспанський лінгвістичні центри, де викладають як вітчизняні, так і іноземні фахівці. Знання мов дозволяє нашим студентам і аспірантам слухати лекції викладачів провідних освітніх закладів Європи й Америки, яких ми запрошуємо до Національного гірничого університету, а також швидко адаптуватися під час стажування в університетських центрах Польщі, ФРН, США та Великої Британії. При цьому ми намагаємося не просто навчити іноземній мові, а й даємо грунтовні знання про культуру й історію даної країни, що абсолютно необхідно інтелігентній людині. Взагалі, в НГУ велику увагу приділяють гуманітарній складовій вищої освіти. Ми не тільки розширили список спеціальностей за рахунок підготовки економістів, правознавців чи лінгвістів-перекладачів, а й створили в складі університету Інститут гуманітарних проблем.

— Наскільки виправданим було створення такого інституту в стінах технічного вищого навчального закладу?

— Насамперед це відповідає традиціям нашого університету. Я вже говорив, що буквально з моменту його створення студентів готували як технічних фахівців й одночасно як справжніх інтелігентів, які цікавилися літературою, мистецтвом, історією своєї країни. Ці люди, будучи елітою суспільства, закладали не тільки основи національної економіки, а й національної культури. Тому немає нічого дивного в тому, що ми прагнемо відродити ці традиції.

Інститут гуманітарних проблем було створено за підтримки Президента НАН України Б. Є. Патона й академіка П. Т. Тронька. Його роботою керує професор В. Пушкін, який одночасно очолює в НГУ кафедру історії та політичної теорії. Діяльність Інституту гуманітарних проблем здебільшого спрямована на відродження національної культури. На його базі щорічно проводять представницькі міжнародні та всеукраїнські наукові конференції, Шевченківські та Гончарівські читання, в яких беруть участь викладачі, аспіранти та студенти, в тому числі й іноземці. Минулого року при Інституті гуманітарних проблем було створено Центр культури української мови імені Олеся Гончара, а в самому гірничому університеті заснували спеціальні премії для молодих викладачів, які читають лекції рідною мовою, а також для студентів і аспірантів — за кращі роботи із краєзнавства й історії України. На базі Інституту гуманітарних проблем проводять активну видавничу діяльність: тільки протягом останніх двох років побачили світ 12 книжок, і серед них такі видання, як «Д. Яворницький і Катеринославське гірниче училище», «Реабілітовані історією» або, наприклад, «Афоризми О. Гончара» з передмовою дружини письменника — Валентини Данилівни. Не забуваємо ми й про інших славетних земляків, чиє життя і громадянське служіння є гідним прикладом для молоді. Узагалі, до традиції нашого університету ввійшла організація зустрічей із діячами культури — письменниками та поетами, художниками й акторами, видатними вченими та державними діячами. Нерідко професори та доценти університету самі видають не тільки наукові праці, а й поетичні збірки, пишуть картини. Гірничий університет має картинну галерею, власні кіно- та літературну студії. Все це має позитивно впливати на духовне становлення майбутніх дипломованих фахівців. Благо, і сама система освіти в Україні зберігає гуманітарну спрямованість, пов’язану з формуванням особистості та всебічної освіченості.

Водночас, за моїми спостереженнями, а нам часто доводиться спілкуватися із зарубіжними фахівцями, багато хто з них слабко знає історію своєї країни, не цікавиться її політичним устроєм. Зарубіжна система освіти, на думку багатьох наших викладачів і вчених, усе ж таки обмежує можливості людини, не дає їй цілком розкритися. Цю проблему, особливо в зв’язку з наміром України приєднатися до Болонського процесу й інтегруватися в західну систему освіти, сьогодні гостро обговорюють у вузівських колах.

— Чи означає це, що «їхня» і «наша» системи освіти в чомусь не стикуються?

— Річ не в цьому: просто Україна повинна зберегти все краще, що є в традиціях вітчизняної вищої школи. Наша вузівська система має свої досягнення, і це переконливо демонструють перемоги українських студентів і молодих вчених у всіляких міжнародних конкурсах. Про високий інтелектуальний потенціал українських студентів і аспірантів, їхній широкий кругозір відкрито говорять іноземні фахівці та професори. Проте наша освітня система не може перебувати в застиглому стані, вона повинна розвиватися, в неї є свої проблеми.

Наприклад, наші вищі навчальні заклади дають хороші фундаментальні знання, але, ймовірно, через економічні причини, в них гіршає практична підготовка. Потрібно шукати, як змінити законодавчу базу, щоб виправити цю прогалину. Сьогоднішній розвиток кредитно-модульної системи підготовки фахівців дає відповіді на багато запитань. При цьому вітчизняну систему освіти не варто «стикувати» із західною: вона розвивається в прогресивному напрямі. Це диктують зародження ринкової економіки, конкуренція, зміна техніки й обладнання, що примушує фахівців через два-три роки підвищувати свою кваліфікацію. Якщо не бажаєш пасти задніх, освоюй нове і намагайся піднятися ще на одну сходинку. При цьому співпраця із зарубіжними ВНЗ, інтеграція освітніх систем лише значно розширять можливості фахівців наших вищих навчальних закладів.

— Чи не буде так, що кращі випускники українських ВНЗ просто залишатимуть батьківщину в пошуках кращої долі і вітчизняна освітня система працюватиме на чужу економіку?

— Так, багато наших випускників серед тих, хто пройшов стажування в Німеччині, Великій Британії або США, залишаються там працювати. Але боятися відпливу інтелекту не слід, адже й у нас поступово на краще змінюються економічні умови. Розрахунки наших вчених, наприклад, показують, що криза вугільної галузі, про яку так багато говорять, має скороминучий характер. Річ тут, швидше за все, у втраті керованості галуззю та недостатньому фінансуванні. Владнати ситуацію здатна ефективна приватизація, що дасть притік інвестицій, можливість обійтися без державних дотацій і зробити технічне переобладнання. А інвестиційна привабливість вугільної галузі безперечна. Такі приклади в Україні є, і з успішних підприємств молодь не втікає. Відоме мені й інше: багато повертаються з-за кордону на батьківщину, якщо з’являється перспективна справа. Скажімо, наші випускники переводилися з Німеччини до українських фірм, куди інвестувався німецький капітал. Для нас сьогодні вихід один: створити розвинену та високотехнологічну економіку, адже за слабкої економіки завжди буде відплив інтелекту і кадрів. З огляду на державні інтереси, було б великою помилкою не скористатися тими можливостями, які надає євроінтеграція. Треба сміливо брати участь у цих процесах, використовувати краще для своєї економіки й, особливо, освітньої системи. У цьому ми ще раз пересвідчилися, коли в квітні нинішнього року в Дніпропетровську, з ініціативи Міністерства освіти та науки України, відбувався міжнародний семінар, де з участю експертів ради Європи обговорювали проблеми якості освіти в контексті Болонського процесу. Україна сьогодні перебуває в унікальній ситуації: вона переживає швидкі зміни, на які інші країни витратили десятиріччя. Для того, щоб ввійти до передових європейських держав, ми маємо все: природні ресурси, могутню промисловість і найбільше багатство — інтелектуальний і культурний потенціал. Цей потенціал усім нам слід берегти та розвивати.