ЩОДЕННИК

Знову весна вирує на вулицях. Рік минув від дня початку війни в Іраку і від дня трагічної загибелі на ній Тараса Процюка. Важко якось на душі, гірко. Ніяк не позбудемося ми цього прорадянського апломбу, брехні та лицемірства. Знову «повстанці» та «партизани» в наших ЗМІ воюють із «глобалістськи» налаштованими та сповненими «імперських амбіцій» американцями. І нікому навіть не спаде на думку замислитися про те, що відбулося і відбувається зараз там. Блиск Тарасового об’єктива рік тому, очевидно, спровокував американського танкіста на постріл. Ось і все. А ми всі продовжуємо провокувати наших читачів, розпалюючи зовсім по-радянському злобу і недовіру до Америки, провокуючи на неї свої страхи та вимагаючи від неї якихось «компенсацій».

Компенсацій за що? За те, що ми, вступаючи в реальне й доросле життя, гадки не маємо, що в ній об’єктивним, стороннім спостерігачем ніколи і ніхто залишитися не в змозі?

Компенсації за знання того, що коли вплутуєшся в серйозну бійку чи їдеш на війну, ніколи не можна залишатися посередині й завжди безпечніше пристати на чийсь бік? То коли ж ми визначимося на чий? Відвертих покидьків, бандитів, терористів, що приховують під масками свої обличчя і знущаються над людьми, що знищують їх, чи свідомих захисників людей, що рятують їх, воюючи з терором без страху й докору та надії на якусь «компенсацію».

Чию ж, нарешті, й коли?