«Вічне жи т тя — завдяки спорту», —

— Ніно Романівно, кілька тижнів тому я побував у Грузії, де свого часу ви народилися в місті Застафоні. Краса невимовна!

— Мрію туди поїхати, але у Грузії в мене майже нікого не залишилось. Розірвалися зв’язки... Десь років 15 тому їздила до Грузії з сином. Зустрічали урочисто, вся школа вийшла з квітами, адже приїхала єдина на все місто чемпіонка Олімпіади. Мої батько й мама — росіяни, Лобови. Тато ніс на Кавказі військову службу. Старша сестра Неллі народилася в Білорусі, а я — в Грузії. Коли вона вийшла заміж за українця та переїхала на Закарпаття, то й ми всі також перебралися сюди. До Карпат швидко звикла, полюбила місто, людей. Тут моя домівка.

— З 1989 по 1998 роки ви були воротарем знаних у світі гандбольних команд, багаторазових володарів Кубка європейських чемпіонів «Вашаш» (Будапешт), югославської «Будучності», найсильнішого ісландського клубу «Стьярна». У вас не було намірів залишитися за кордоном?

— Керівники клубів неодноразово вели мову про це. Але мій чоловік Юра категорично відмовився. Він сказав, що народився в Берегові й малу та велику Батьківщину не покине. Коли я грала в Угорщині, він працював третім секретарем райкому КПУ в Берегові, коли в Ісландії — став першим і останнім. Опинився без роботи і мав можливість приїхати до мене й залишитися назавжди. Юрій прибув до Ісландії з сином, аби той вчив мову. Нам пропонували дім, належні умови. Два тижні пройшли, й чоловік вирушив додому. Через рік і я повернулася остаточно в Берегово.

Зараз мене постійно запрошують працювати за кордоном. Нещодавно телефонували з чорногорської «Будучності». З усіх країн, де я бувала, найбільше сподобалася саме Чорногорія, бо вона схожа на Грузію. Люди один до одного подібні своїми характерами, темпераментом. У всіх закордонних клубах я була основним стражем воріт. Дуже важко витримувати конкуренцію. Дуже допомагала Юрина мама. Вона взяла на себе домашні клопоти, ніколи не дорікала.

До речі, коли я змінювала країну, колектив, неодмінно вивчала мови, пристосовувалася до колег, тренерів. Треба було заслужити повагу. Неймовірно багато працювала над собою. Не приховую, що за кордон їхала заробляти пристойні гроші.

— Якщо згадувати минуле, то ви маєте повне право йти чи їхати по Закарпаттю з високо піднятою головою. Найславетніша спортсменка! Але, бачу, ви надаєте перевагу «затінку». І навіть тримаєтеся осторонь від жіночої гандбольної команди «Карпати» (Ужгород)?

— Думаю, я своє зробила. завжди йду туди, куди кличуть. Минулого року в Ужгороді влаштували міжнародний турнір на мою честь. Мене не забули. Але, на жаль, працювати запрошують тільки в інші держави. У рідній країні пропозицій немає.

Найбільше болить те, що не маю можливості застосувати свої знання й досвід у Закарпатті. Я — віце-президент обласної федерації гандболу. Переконана, в команді «Карпати» працюють хороші тренери. Вона серед кращих в Україні. Діє дитячо- юнацька спортивна школа: минулого року підготували п’ятеро здібних початкуючих спортсменок. Є ким підсилювати основу.

На жаль, якщо ніхто не просить прийти, порадити, допомогти, то сама ж я не стану набиватися. Команді підсобляє облдержадміністрація, ряд спонсорів, але все ж благодійників обмаль. Ужгородські «Карпати» скоро гратимуть у розіграші Єврокубка. До речі, для підприємців це могло би стати найліпшою рекламою. Засмучує мене й становище київського «Спартака». Славетна за часів Ігоря Турчина команда повинна повернути втрачене. Гадаю, цьому б сприяло й присвоєння іменитому тренеру звання Герой України (посмертно). Із Зінаїдою Турчиною підтримуємо хороші, дружні контакти. На турнір, про який я згадувала, вона привозила команду ветеранів. Напрочуд приємно.

— Що це все-таки за феномен під назвою «Берегово 70— 80-х років» минулого століття? Гандбольна команда, створена на базі місцевої дитячо-юнацької спортивної школи, під керівництвом тренера Йосипа Зупка, не маючи великих коштів, з 1970-го стала постійним учасником чемпіонатів СРСР.

— Найбільша заслуга у цьому феномені фаната гандболу, заслуженого тренера України Йосипа Зупка, котрий нині живе в Угорщині й тренує юних гадболістів. Скільки свого часу ми працювали! Які там канікули? Перед початком занять півтори години тренувань і після уроків. Витримували такий режим дуже сильні дівчата. Починали в групі 40—50 осіб, а під кінець залишалось 10. З мого випуску, наприклад, залишалося шестеро. Найбільшим противником мого захоплення гандболом стала мама. Після кількох тренувань порвалися кеди й, плекаючи надію припинити мої походеньки в зал, вона довго не купувала нове спортивне взуття. Нічого, певний час я тренувалася й грала в шкарпетках. ДЮСШ тоді була «на висоті». Ця система, на жаль, нині не така злагоджена.

Місце у воротах я зайняла не відразу. Пробували мене на місці півсередньої. Була я висока, дуже тонка й слабенька. Коли тренер подивився, що з мене нічого путнього не зліпити, ваги ніяк не додається — поставив у ворота. Мені там сподобалося, бо залежала сама від себе. Спочатку боялася м’яча, а потім звикла. Це набагато важче, ніж грати на майданчику, де шість гравців. Кожну свою помилку ніяк не приховаєш. Траплялися воротарські травми. Кілька разів пережила струс мозку. Таке воно, воротарське життя.

— Починаючи з 1972-го ви понад 17 років незмінно грали в одній команді — спочатку вона йменувалася «Спартак», потім «Колос», а згодом «Бахтянка» (Берегово). Виступали за збірну Радянського Союзу. Туди, мабуть, треба було неабияк пробиватися?

— На Олімпіаду в Монреалі поїхали тільки два воротарі — киянка Наталія Шерстюк і я. Україну представляли дев’ять київських спартаківок плюс берегівчанка. Решта — двоє дівчат iз Азербайджану, одна з Литви, одна з Росії. У канадському Монреалі вільного часу не було. Все розписувалося по хвилинах. Після закінчення Олімпіади мали три вільні дні, й вони перетворилися в таку свободу! Могла йти, куди заманеться, дивитися, що хочу.

Між іншим, я їхала на Олімпіаду за такої умови, що після її закінчення «переберуся» до київського «Спартака». Майже домовилися. Але на заваді став Юра. Після Олімпіади ми з ним одружилися. Народився син. І я трішки «випала» з гандболу. Коли підписувався контракт, то в ньому це не писалося, але малося на увазі — заміжжя, пологи можуть трапитися тільки згодом. Навіть старші від мене спортсменки терпеливо чекали цієї миті. Спорт посідав головне місце. Мені моє сімейне щастя не простили. На Олімпіаду в Москву не поїхала, навіть не запрошували до збірної. Довелося працювати «через не можу», аби з цієї маленької команди з районного центру знову потрапити до команди СРСР. Нарешті мене туди запросили ще раз, і в 1982-ому в Будапешті ми стали чемпіонками світу. Спорт вимагає максимуму зусиль і навіть жертовності.

— Представниця з провінції потрапляла у великі міста, країни, збірні, імениті клуби. Що найбільше запам’яталося вам за минулі 20 рокiв?

— Відчуття, що ти всюди вдома. У Києві, Москві, Алма- Аті, Ташкенті. Це все твоє. І на тебе всюди чекали й називали бажаним гостем. Гандбол у колишньому Радянському Союзі за рівнем популярності міг змагатися з футболом. Зараз бачу: гандбол — добре, але в житті є інші цікаві сторони. А свого часу ручний м’яч поглинав усе, слово тренера звучало наказом. У мене було два тренери — Йосип Зупко та Ігор Турчин. Вони дуже схожі: емоційні, імпульсивні, фанати улюбленої справи. Наприклад, Зупко контролював моє навчання в школі. Тато мій такого не робив. Ці люди виховали нас. Особливо Турчин, котрий дав дорогу в життя десяткам всесвітньо знаних майстрів. Ігор Євдокимович міг насварити добряче, а після гри заспокоював, мовляв, не ображайся за гарячковість, бо ти там і там зробила помилку. Високоінтелігентна була людина, а головне — професіонал.

— Ви продовжуєте жити в спорті. Ваша спільна з чоловіком фірма працює на розвиток спорту.

— Повернувшись до Берегова у 1997 р., я стала одним з керівників нашого сімейного дітища. На фірмі організовано виготовлення понад чотирьох тисяч найменувань рекламно- сувенірної продукції, серед них і спортивної нагородної атрибутики.

— Ви відгукнулися на акцію компанії «Кока-Кола» й написали свою життєву історію про свої здобутки, плани в спорті та підприємництві. Мабуть, уже готуєтеся до участі в естафеті пронесення олімпійського вогню в Києві?

— Спортивну форму намагаюся поліпшити за допомогою щоденних домашніх фіззарядок і сауни. Хоча цього замало. Доведеться разом із чоловіком бігати крос. Зовсім не вживаю спиртних напоїв, полюбляю «Кока-Колу». Моя свекруха робить чудове домашнє вино, але під час застілля піднімаю келих з ним лише з поваги до гостей. У Грузії жінки не вживають спиртного, вони — добрі господині, матері. Мої рецепти блюд, як твердить чоловік, можуть змагатися з кулінарними витворами кращих кухарів світу.

— Які риси характеру вам дав Кавказ, а які — Карпати?

— Кавказ дав темперамент і гордість. Якщо є мета, хочу відразу все зробити. Нема терпіння висідити, перечекати. У Грузії люди напрочуд горді, поважають себе й інших. Ні до кого не ставляться зневажливо. Я шаную всіх людей і болісно сприймаю, коли мене чи просто стороннього ображають холодним словом, погордою, виявом зверхності. Відчуваючи чиюсь незацікавленість моєю особою, не переконую в протилежному, а дистанцююсь. Силоміць ніхто не полюбить. А ось Карпати додали в моє життя щось домашнє, затишок, таке тепле відчуття насидженого місця. Це почуття народилося від наявності хорошої сім’ї, доброго сина, чуйної невістки. Тут мене чекають, люблять. Ніколи не ділю людей за національностю. Розмовляю угорською, англійською, грузинською, сербською, ісландською. Це інтерв’ю газеті «День» хотіла давати російською, але віддала перевагу українській мові. Останнім часом нерідко перечитую Шевченка, й у «Кобзарі» той чи інший вірш сьогодні відкрив ає одні думки, алегорії, враження, а завтра зовсім інші. Мій син — берегівчанин, а невістка — львів’янка, обоє вони великі патріоти України. Проводимо сімейні дискусії про культуру, спорт, політику.

Я — реалiстична людина. Цураюся компліментів. Якщо можу щось зробити потрібне, корисне, то роблю і не чекаю винагороди. Очікую тільки поваги, такої, на яку заслуговую. Мені достатньо шани від родини, друзів. Боляче, що так рано пішли із життя мої батьки.