Право на рок

Отже, в середині квітня (найчастіше називають 12 число), рівно 50 років тому, в 1954 році в США побачив світ перший в історії рок-сингл, що відразу став хітом — «Rock Around The Clock» («Рок цілодобово») у виконанні Білла Хейлі та ансамблю «Комети». Жодних інших досягнень за Хейлі не спостерігалося, та й сама пісенька, чесно кажучи, досить нехитра. Але без цього «Каменя біля годинника» (народний радянський переклад) нічого б не було — ні «Бітлів» із «Ролінгами», ні Елвіса, ні Вудстока…

А, до речі, що було? І що залишилося? Розібратися в цьому варто. Як колишній рок-фанат (який намагався навіть видавати власний самвидавський рок-журнал), ризикну запропонувати свою версію.

Рок, строго кажучи, — навіть не напрям, а цілий комплекс течій у популярній музиці ХХ століття. Рік народження, як уже було сказано, — 1954-й, а роком смерті, найчастіше називають 1979-й. Родопомічні заходи провів згаданий Хейлі, обряд відспівування — британська група «Джой Дівіжн», чий лідер — співак, поет і письменник — Ян Кертіс цілком логічно наклав на себе руки 1980 р. Того самого сезону, до речі, вбили Джона Леннона, а роком раніше брудно та безглуздо загинув Сід Вішез — найнавіженіший учасник найгучнішого рок-скандалу — «Секс Пістолз». Смерть Вішеза й стала символом кончини всього руху, а смерті Леннона та Кертіса — останніми цвяхами в кришку домовини рок-музики.

Великий мартиролог і міфологія, що наросла на ньому, — відмінна риса рок-н-ролу, який з самого початку носив дещо інфернальний відтінок навіть у життєрадісних зразках. Зірки року гинули так часто і рано, що один із лозунгів 1960-х — «живи швидко, помри молодим» у масовій свідомості прямо пов’язався з цією субкультурою.

Це й недивно, адже напрям міг розвиватися тільки в стані перманентного конфлікту, який культивувався і в середовищі творців, й у взаємодії з суспільством. З самого початку рок був маркірований як музика бунту та боротьби: в 1950 ті — заправо танцювати під неї, в 1960 ті — озвучувати революції з різноманітними (рок ,секс-, психоделічний) смисловими префіксами, в 1970-ті — ускладнювати й експериментувати — з одного боку, боротися з несправедливістю в світі — з другого та накидатися на підвалини з криком «Я — анархіст!!!» — з третього. Звідси й цілком логічна соціалізація року, що зіграла з ним, зрештою, злий жарт. Якщо в 1950-ті, роки Чака Беррі, Елвіса Преслі та інших «королів» (нема їм ліку), рок-н-рол нарівні зі спорідненими стилями залишався зухвалою відрадою дансингів, акомпанементом підліткових бійок, то наступне десятиріччя стало часом гімнів, заяв, маніфестацій. Усе переповнилося значеннями та підтекстами, з’явилася поголовна і найгостріша потреба займати активну позицію. Тексти стали декларативні та прямолінійні, або ж по-любительському претензійні і філософічні, музика надекспресивна і складна, а будь- який великий концерт почав чим далі, тим більше нагадувати помісь карнавалу з герильєю. У результаті знаменитий фестиваль у Вудстоку 1969 року вписаний у всі аннали як подія соціальна, політична (навіть як прорив у світі моди) — яка завгодно, тільки не музична. А масштабний концерт «Роллінг Стоунз» в Альтамонті, який відбувся через кілька тижнів, завершив тенденцію, вилившись у справжню війну всіх проти всіх із людськими жертвами, зовні абсолютно немотивовану, але багато в чому закономірну.

Побоїще в Альтамонті й завершило романтичний період у розвитку напряму, коли здавалося, що рок реально здатен змінити світ (у масовому, вудстоцькому варіанті) або свідомість людини (психоделічні експерименти та концерти на славу Тімоті Лірі, рух «Пустунів» Кена Кізі, «кислотний» рок «Грейтфул Дед» та їхніх однодумців, ранній «Пінк Флойд» під орудою Сіда Баррета). На рубежі 1960—70-х розпалися «Бітлз», залишили життя найбільші зірки — Джім Моррісон, Дженіс Джоплін, Джиммі Хендрікс. Скандали, смерті та наркотики роз’їдали напрям, але його вітальна енергія була все ще дуже велика, забезпечивши майже десять років бурхливого життя. Перемогли взаємовиключні тенденції: подальше ритмічне та мелодичне ускладнення, що призвело до розквіту арт- і симфо-року («ЕЛП», «Дженезіс», «Пінк Флойд») і, навпаки, повсюдне визнання панкa, що досі існував маргінально. Вершина, відповідно — «Стіна», рок-опера «Пінк Флойд» (1979 р.), громіздкий, але у своєму роді досконалий твір, по суті, підсумковий для групи, і, паралельно, нечуваний розквіт «Секс Пістолз» та інших горлопанів. До початку 1980-х стало остаточно зрозуміло, що потенціал ідей, особистостей і сил у року вичерпався, що нічого нового вигадати неможливо за всього бажання. «Нова хвиля», «ніяка хвиля», хеві- і треш-метал, хардкор лише повторювали з невеликими варіаціями вже зігране, заспіване, написане. Ситуація благотворного протистояння вичерпалася, стіни впали, воювати виявилося ні з ким і нікому. Які-небудь ілюзії на предмет відродження минулого пафосу остаточно розтали в 1990-ті під натиском рейву, до якого, до речі, звернулися багато представників старої формації. Рок остаточно перетворився на суто розважальну форму, що підлягає усім правилам шоу-бізнесу, — а це вже зовсім інша історія, швидше за все, економічна.

Рок-н-рол не змінив реальність, але змінив багатьох, які були причетні до нього і вижили. Досвід самоорганізації музичної спільноти, незалежності від гігантів грамзапису і великих продюсерських фірм засвоїли наступні покоління. Будь-яка субкультура, етнічна або політична страта тепер може мати свій голос. Успіх такого виконавця, як Ману Чао, котрий озвучив прагнення антиглобалістів, розквіт (навколо)фольклорних ансамблів, політизованого репу, скінхедського ой-кора, модернізованого джазу, навіть академічного авангарду — наочні тому підтвердження. Тепер важливе не стільки напруження конфлікту, скільки своєрідність і талант, уміння відстоювати свою позицію; але в будь-якому випадку року більше немає.

У нас, як водиться, все почалося, коли там усе закінчувалося. Перші радянські рок-групи організовували діти високопоставлених урядових і партійних чиновників (яскравий приклад — «Машина времени» Андрія Макаревича), студенти столичних ВНЗів — одним словом, столична «золота» або хоч би «позолочена» молодь, ті, хто, так чи інакше, мав доступ до західної аудіопродукції. Природно, що більшість перших ансамблів були англомовними. Оригінальні вітчизняні команди почали виходити з підпілля наприкінці 1970-х, переважно в Ленінграді (Петербурзі), Свердловську (Єкатеринбурзі) та Москві. А золотою епохою російськомовної рок- музики стали 1980 — 86 рр., від першого більш-менш офіційного фестивалю в Тбілісі до активного початку горбачовської перебудови. Прийнято вважати, що якраз за Горбачова рок справді розцвів, припинившись лише з розпадом СРСР у 1991 р., але це не так. Саме в першій половині 1980-х (на піку гонінь, до речі) створили свої кращі пісні й записали свої кращі альбоми «Аквариум», «Зоопарк», «Кино», «Странные игры» і «Алиса» в Ленінграді, «Урфин Джюс» і «Чайф» у Свердловську, «Звуки Му», «Центр», «ДК» і «Браво» в Москві, «ДДТ» в Уфі та Череповці, «Гражданская оборона» в Омську, закінчили коротке талановите життя Георгій Ордановський («Россияне») й Олександр Башлачов (обидва — Ленінград). Тоді ж по всьому СРСР набирало обертів й унікальне явище рок-самвидаву, дуже скоро в кожному більш-менш великому місті був свій рукописний музичний журнал. Коли офіційна напівзаборона (в тому самому Ленінграді рок-клуб легально існував уже з 1981 р., а фестивалі проводили з 1983 р.) розродилася свободою, виявилося, що в творчому плані нічого нового рок-лідери сказати вже не можуть, але здатні ефективно займатися самотиражуванням. Брак художніх ідей почав компенсуватися тотальною політизацією, тексти перетворилися на римовану публіцистику. Зміст на злобу дня за вторинності музичної сторони (в переважній більшості скопійованої із західних зразків) надзвичайно шкодив руху, зате рок став неймовірно модним. Радянські рокери вмить освоїли роль трибунів, глашатаїв свободи. Для «Алисы», «ДДТ», «Телевизора», не беручи до уваги легіон дрібніших проектів, викриття режиму взагалі перетворилося мало не на професію.

Далі події розвивалися за вже описаною канвою. З падінням СРСР зник головний подразник, джерело енергії відключилося автоматично, музична безпорадність стала виразною. Почалися самогубства, смерті від наркотиків, алкоголю, розхитаного здоров’я. Більшість груп розпалися, а решта перетворилася на такий собі різновид торгових марок. Подальша історія майже цілком збігається із західною: тотальне розчарування та забуття — розквіт техно — перетворення на галузь шоу-бізнесу. Те, що зараз під назвою рок продає російська індустрія розваг — наскрізь вторинна попса. Деяку автентичність зберегли одиниці — такі, як Петро Мамонов («Звуки Му»), Василь Шумов («Центр»), Леонід Федоров («АукцЫон»), але тут, швидше за все, випадок сильної харизматичності, індивідуальної артистичної обдарованості.

Нині в колишньому СРСР поп-музичні ансамблі різного ступеню жорсткості та скандальності озвучують політичні пристрасті локальних аудиторій — здебільшого, на жаль, ультраправі або відверто нацистські. Існує й ситуація стильового змішування, що породжує часом вельми цікаві явища, до яких рок входить на правах одного з компонентів нарівні з авангардом або етнікою. Є й зовсім унікальний, можливий тільки в російськомовному середовищі сороміцький рок («Х… забей», Олександр Лаертський, «Ленинград»). Як така рок-музика давно припинила своє існування, але запит на мобільну, що протистоїть патоковому обману попси музичну субкультуру, як і раніше, існує (популярність хіп-хопу, посилена увага до реггі та джазу це підтверджують). Яку назву матиме подібна альтернатива у новому столітті — не так важливо. У кожного нового покоління завжди є своє невідчужуване, як співав Майк Науменко («Зоопарк»), «право на рок».