Невимушений патріотизм

ПРО «ВОВКІВ» ТА УКРАЇНСЬКІ ЧЕРЕШНІ

Лариса АНТОЩУК, студентка гуманітарного факультету Національного університету «Острозька Академія», спеціальності «Історія»; IV курс:

1. Свого часу на мене вплинула книга Джека Лондона «Мартін Іден». Пояснюю це тим, що до прочитання книги не задумувалась над питанням, яку професію обрати, що треба зробити аби досягнути в житті успіху (чи слави). Дуже обурило закінчення книги. Я навіть образилася на Джека Лондона за те, що не дав героєві «пожити». Але саме цей кінець і пробудив мене до роздумів. Завдяки трагічному закінченню життя Мартіна Ідена, книга для мене стала поштовхом діяти у житті.

І ще одна подія вплинула на формування мого світогляду. Це — смерть відомого московського журналіста — В. Лістьєва. Я його любила як ведучого розважальної програми, і водночас не розуміла його передачі «Час-Пік». Після його вбивства, на певний час Лістьєв став легендою, про яку говорили всі. Саме тоді я пожалкувала, що не дивилась його «Час- Пік» і т.д. Лістьєв став уособленням боротьби з корупцією, інтелектуальної еліти, неупередженого журналіста і просто зразком освіченої та ерудованої людини. Тоді я всім у класі розповідала, що обов'язково стану, як Лістьєв.

2. Спеціально про патріотизм чи любов до держави розмов у вигляді лекцій у сім'ї не було ніколи. Проте практичні дії батьків вплинули на мене більше, ніж будь-які переконання могли б це зробити. Зокрема, запам'яталося мені два випадки, які по-суті й визначили мою позицію щодо цього питання.

В другому класі батьки записали мене на відвідування басейну. Оскільки заняття проводилися в м. Черкаси (а я родом із с. Руська Поляна — за 15 км від міста), то часто доводилося їздити з батьками на тренування. Одного разу після відвідання басейну, ми з татом зайшли до привокзального магазину, де у молочному відділенні він попросив продукти, які збирався купити. Продавщиця принизливо зауважила: «По-человечески спрашивайте», маючи на увазі те, що тато говорив українською. Тато обурився, але повторив перелік ще раз. Проте прозвучало щось на зразок «человеческий язык». Тато вхопив мене за руку і повернувся до виходу: «Нам серед вовків немає що робити!» Після цього випадку у мене з'явилася відраза до людей, що зневажають мову, тим більше мову моїх батьків. Зараз розумію, що тато поводився принципово — він володіє російською, угорською, трохи німецькою. І порозумітися міг би з будь-ким, але не з «вовком» (як я назвала для себе ту продавщицю).

І другий випадок. Дідусь із Вінниччини, мамин тато, розповідав про те, як він утікав із Бухенвальду і як радів, коли одна із спроб вдалася і він дістався до України. Пам'ятаю як він описував свою радість, коли вночі, пробираючись через якесь село, покуштував черешні: «Вони були великі й солодкі. В житті таких не їв. Я зрозумів, що вдома. Так смакують тільки УКРАЇНСЬКІ черешні».

Отож не бесіди потрібні для того, аби виховати дітей із певною системою цінностей, а справи — я вчилася із конкретних прикладів.

3. 1. Біблія; 2. Гюго. «Отверженные»; 3. Бердник Олесь. «Вогнесміх»; 4. Джек Лондон. «Мартін Іден»; 5. Багряний І. «Тигролови», «Сад Гетсиманський»; 6. Достоєвский. «Униженные и оскорбленные».

4. Острозька Академія для мене — це, насамперед, можливість здобути вищу освіту на рівні, не гіршому від багатьох європейських вузів; повірити в свої сили та почати формувати свою «команду» або коло зв'язків із числа однодумців, що стане просто надзвичайно важливим у майбутньому професійному житті; реальний шанс випробувати та реалізувати свої творчі, наукові здібності (університетські газети, наукове товариство, наукові видання, конференції); отримання та можливість практично використати знання з польської, англійської мов, комп'ютерних технологій; навчитися пишатися своєю національністю та походженням і водночас поважати і розуміти представників інших країн, етносів (завдяки наявним в академії обмінним програмам); просто чудово проводити час і з гордістю говорити — я закінчила Острозьку Академію, і це буде «знаком якості».

А загалом хочеться довести — початок відродження з провінційного міста (чи взагалі з «глибинки») національних ідей та цінностей — чи не єдиний перспективний шлях для сучасної держави.

5. Дивлюсь на світ очима молодої людини. Гадаю, що не буду оригінальною, висловлюючи сподівання на те, що зможу себе реалізувати в житті і працювати з користю як для себе, так і для сім'ї, і для держави. І водночас дуже хочу аби реалізувати себе можна було в своїй же країні, а не емігрувати чи «продавати» завдатки десь за кордон (трагедія сучасності в Україні).

Стверджую, що молоді слід давати можливість спробувати свої сили у багатьох галузях — аби вчасно визначитися остаточно із вибором професії і тим самим скерувати роботу над собою у тому руслі, де найбільше можна реалізуватися і принести користь суспільству.

А ще — обмінні програми. Слід їх кількість збільшити, аби молодь навчилась цінувати й використовувати насамперед свій досвід, а не калькувати помилки «продвинутих демократій».

ПРАПОР БІЛЯ... ЛІЖКА

Павло БУЛГАК, студент гуманітарного факультету, спеціальність «Політологія»; III курс:

1. Не можна з упевненістю сказати, що одна єдина подія здатна вплинути на динаміку формування особистості як такої. Для мене особисто цей процес ще досі не завершений, я вважаю себе ще занадто молодим, хоча маю за спиною 21 прожитий рік. Але повірте — це так мало порівняно з тим, що на мене чекатиме попереду у стрімкому коловороті дорослого і самостійного в повному сенсі цього слова життя. А якщо задуматись над тим, чому я такий, який є зараз — особливий, неповторний зі своїми плюсами та мінусами, то десь там у глибині підсвідомій неодмінно знайдуться кілька спогадів про події, які напевне сформували мене як особистість, та й до цього дня непомітно впливають на мої вчинки, думки і бажання.

СПОГАД ПЕРШИЙ

За вікном 1991-й рік. Я зі своїми однокласниками навчаюсь у школі №15 міста Рівного, сидимо за партами, втомилися, чекаючи рятівного дзвінка на перерву. Нарешті він продзвенів, і ми усією малечою-ватагою зірвалися зі своїх місць і понеслися у шкільні коридори, заполонивши їх безтурботним галасом і сміхом. Так триває хвилини дві, я щасливий, граюся з однолітками, ні про що не думаю, аж раптом помічаю, що до вікон, які виходили назовні вулиці, поприлипали діти та вчителі, стало тихо і страшно. Приєднався до глядачів (дитяча цікавість зрештою, перемогла), дивлюся і не розумію, чому вулицю досхочу заполонили люди. Вони йшли в центр міста на демонстрацію, але замість звичних мені червоних прапорів, з якими я зовсім нещодавно крокував із дідусем на першотравневому мітингу, у руках майорять сотні жовто-блакитних... Нам сказали, що ми тепер незалежні. Тільки як же ж важко було у вісім років зрозуміти, від кого ж ми незалежні, та й навіщо вона нам, дітям, була ця незалежність. Нам сказали, що відтепер у школі не буде червоного, не буде величних, як нам здавалось, портретів вождів революції. Не буде піонерів і жовтенят, до яких ми мріяли одного дня приєднатися — допомагати ближнім, захищати слабких, бути корисними суспільству. І якось після того дня все змінилося в мені, я підсвідомо відчував, що світ довкола втікає від мене, а я не в змозі його наздогнати, стало сумно. Вертаючись зі школи, дивився на батьків, вдивлявся в їхні очі, ніби намагаючись віднайти в них рятівні відповіді на складні запитання, дивився в їхні очі, а бачив лишень невпевненість у завтрашньому дні. Я дуже любив вивчати історію, після того дня минув рік чи два, я вперше почув страшні слова: «голодомор», «геноцид», «терор». Вперше побачив на сторінках підручника страшні фотографії вмираючих від голоду дітей та їхніх батьків, я, нарешті, зрозумів, від кого і чому ми незалежні, а потім із почуттям невидимої перемоги над гнобителями нашого народу ми з друзями спостерігали за тим, як у центрі міста врочисто скидали пам'ятник Леніну, ми відчули дух свободи...

СПОГАД ДРУГИЙ

Батьків поскорочували з роботи, іншими словами просто кинули напризволяще. В домі не було ані копійки. Мати в страшній депресії. Всюди процвітає кооперація, батько, впіймавши хвилю, бере свій старенький «жигульонок» і починає таксувати вулицями міста. Він і досі з блиском у очах згадує, що тоді за день приватних пасажирських перевезень можна було заробити місячний оклад працівника заводу, проте він майже ніколи не згадує того дня, коли до нього підсів молодий пасажир, який замислив позбавити батька життя. На годиннику в кімнаті, у якій ми всі зібралися, чекаючи батька з вечірнього рейсу, було близько 11 ночі. Мама не знаходила собі місця, нервувалася — ніби передчуваючи щось лихе, а ми з моїм меншим братиком її заспокоювали, казали, що ось з хвилини на хвилину почується стукіт у двері, приїде батько і привезе чогось солодкого. А замість стукоту у двері задзвонив телефон, мама тремтячою рукою зняла трубку, у якій почувся стурбований незнайомий голос. А потім ми всі плакали, не знали, що робити і куди подітися. Нам було неймовірно страшно, такого не відчуєш навіть у найсучаснішому кінотеатрі під час перегляду найстрашнішого фільму жахів. Дзвонили з лікарні — батько в реанімації, йому в спину всадили кухонного ножа, він зміг відбитися від грабіжника і з ножем у спині пройти ще метрів 200 до найближчого будинку, і постукати у двері. Ще б трошки і я втратив би батька. Я й досі думаю, що цього могло б не статися, якби батьків не поскорочували з роботи, і батько не був би змушений працювати таксистом в той час, коли на вулицях панували рекетири, а люди, кинуті державою сам на сам із безробіттям і злиднями, ставали злочинцями, бо не було за що купити хліба. Того дня я пообіцяв собі, що мої власні діти ніколи не знатимуть, що таке відкривати холодильник і бачити пусті полиці, того дня я пообіцяв собі, що ніколи не позбавлю власних дітей батьківського тепла й турботи.

2. Мені взагалі цікаво, як можна оминути розмову про патріотизм чи політику в родині, де в Національному університеті «Острозька Академія» двоє вчаться на спеціальності «політологія»: я на третьому курсі, а молодший брат на першому. На вихідні ми приїжджаємо додому в Рівне. Збираємось на кухні на чай. І починається. Батьки за політичними вподобаннями більш ортодоксальні, ми з братом — ліберали. Наші суперечки про переваги того чи іншого політика чи партії, національну ідею, патріотизм часом тривають кілька годин. Зрештою, усім стає зрозуміло, що переконати один одного у правоті ми не в змозі, сідаємо вечеряти, і змінюємо тему. Батьки часом кепкують із жовто-блакитного прапора, який стоїть у мене в кутку біля ліжка, мовляв, теж мені патріот знайшовся. Я їх розумію, їм не до патріотизму, коли потрібно думати, як забезпечити майбутнє власним дітям. А я —патріот. Дідусь іноді скаржиться, що сучасній молоді кажуть неправду, навіюють псевдопатріотизм та націоналізм, і його я теж розумію, йому важко зізнатися самому собі, що він колись був лише маленьким гвинтиком комуністичної машини, і йому так само навіювали — тільки вже зовсім інший патріотизм. Проте я чудово розумію, що тоді не було жодної ідеологічної альтернативи і відрізнити правду від неправди було неможливо. Сьогодні людині неосвіченій це теж, в принципі, важкувато (я політолог, мені в цьому плані легше). Політична культура нашого народу, якщо чесно, — дуже слабенька: що кажуть, те і роблять, і мало хто замислюється над змістом сказаного — всі якісь затуркані. А я все одно патріот, хоча бути ним сьогодні важко. Людям не до патріотизму та принциповості, довкола суцільні прагматики й космополіти, нас мало, та я вірю: це — тимчасово. А ще я згадую той вечір, коли ми з моїм найкращим другом вийшли погуляти і присіли на лавочці біля пам'ятника Климові Сабуру, і довго вдивлялися в його обличчя. І друг мій якось сказав: «А знаєш, Павло, він чимось на тебе схожий, тобто обличчям». Я подумки з ним погодився, проте ще раз подивився на застиглий у чавуні вираз обличчя, в якому щоразу бачиш готовність до самопожертви, хоробрість і героїзм. Ось де справжній патріотизм, подумав я. Цікаво, а зміг би я так само, як він, пожертвувати своїм життям заради ідеалів, принципів, свободи і незалежності своєї батьківщини... напевне зміг би... напевне.

3. 1. «Дюна», всі частини, Френка та Браяна Гербертів; 2. «Хоббіт», «Володар Кілець», «Сільмаріліон» Толкієна; 3.«Майстер та Маргарита» Булгакова; 4. «Алхімік» Пауло Коельйо; 5. «Так казав Заратустра» Ніцше.

4. Острозька Академія — це унікальний заклад. Унікальний не стільки сучасними навчальними технологіями, скільки своїми студентами. Тут усі такі різні й такі однакові водночас, ми — одна велика родина, у нас є свої батьки, на яких хочеться бути схожими, є свої діти, про яких хочеться піклуватися. У нас прислів'я «Бути студентом Острозької Академії — це діагноз», ні в кого — ні у студентів, ні у викладачів — не викликає жодного сумніву.

Для мене це так само, що сказати: бути українцем — це діагноз. У мене в серці існують дві країни. Держава — Україна, яку я люблю, поважаю, незважаючи на негаразди та проблеми, і батьківщина — Острозька Академія, без якої я не уявляю свого життя. Тут панують інші закони, зовсім інші люди: щасливі, завжди усміхнені та привітні. Навчаючись в цих стінах, я зрозумів одну дуже важливу для себе річ: Острозька Академія і все, чого тут досягли студенти й керівники університету, — це реально існуючий приклад того, в якому напрямку потрібно крокувати Україні.

Я — еліта! Сьогодні я впевнений в цьому на всі сто відсотків, тому що маю унікальну нагоду спостерігати на власні очі те, як мій університет лише за кілька років з порожнього місця перетворився на найпотужніший освітній заклад в регіоні. Іноді здається навіть, що тут, в університеті, ми випереджаємо час, ніби ота велика держава Україна відстає від маленької академії у своєму розвитку, освіченості й культурі своїх громадян, а головне — в невичерпному бажанні змінювати світ на краще. Кожен, хто хоч раз відвідав наш університет, може з легкістю в цьому переконатися. Тут завжди роблять ставку на майбутнє, а майбутнє — це ми, студенти. На нас сподіваються, нам нести відповідальність не тільки за самих себе, а й за долю України. Острозька Академія для мене — це кілька рядків вірша невідомого автора із академічної книги відгуків, які я завжди пам'ятаю і в яких кожен із нас, студентів, відчуває свій власний зміст, свою мелодію почуттів до рідної Alma mater.

5. Мені подобається пізнавати світ. Ніколи не стою на місці, прагну спробувати себе у всьому, чи то громадська діяльність, журналістика, баскетбол чи поезія, заняття у хорі чи письменництво. Іноді потайки чую про себе — «всесторонньо розвинута людина, ходяча енциклопедія, біла ворона...» Звісно, доводиться чути й інше: якісь нарікання, заздрість, намагання заплямувати. А я не ображаюсь, розумію, що це життя, воно сьогодні жорстоке й безжальне до тих, хто кожного дня не замислюється над власним майбутнім, навіть більше того — до тих, хто не хоче або не знає, як його, це своє щасливе майбутнє, будувати. Навколо завжди багато людей. Доводиться бачити, як колись перспективні молоді люди зневірювалися у своїх силах, кидали все на півдорозі до успіху, ставали не схожими на себе. Іноді думаю, а хто ж у цьому винен — держава, політики, виховання? Винні, звісно, вони самі. Просто жалітися у нас всі вміють, а от оговтатись від лиха чи складного випробування долі, залишити позаду біль і переживання, стати на ноги й сміливо, незважаючи ні на що, крокувати вперед — таких одиниці. Якби ж таких людей було більше, може й жили б ми краще... А я коваль власного щастя, я сам володар власної долі — це мій життєвий принцип. Ще я вірю в те, що іноді варто не побоятись піти проти власної гордині і зробити один крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед.

«З ГАЛИЧИНИ... — ЦИМ ВСЕ СКАЗАНО»

Олег КРИКАВСЬКИЙ, студент правничого факультету; IV курс:

1. Без жодної нотки нещирості можу сказати, що найбільшим поштовхом до активної позиції у житті був вступ до Острозької Академії. Я з першого класу мріяв стати юристом, готував себе до цього. Але у старших класах оточуючі мене люди почали акцентувати увагу на тому, що в нашій країні неможливо поступити без зв'язків, і взагалі освіту здобуває той, хто багатший, а не розумніший. І яким же було моє щастя, коли я все-таки став студентом правничого факультету легендарного ВНЗ! За результатами тестувань я посів перше місце серед вступників… А закінчив я звичайну школу в провінційному містечку. Це було дивом і могутнім поштовхом до нових успіхів.

2. Моя родина з Галичини — цим все сказано. Близько 90% усієї сімейної бібліотеки складають книги, так чи інакше пов'язані з історією України. Моїми першими прочитаними творами стали «Олексій Корнієнко» Андрія Чайковського (історичний роман про часи козаччини), «Історія України-Руси» Миколи Аркаса. Мій батько, Крикавський Григорій Іванович, вперше у Здолбунівському районі підняв синьо-жовтий прапор у 1990 році на підприємстві, де він працює. Правда, тоді прапор зняли, але ненадовго…

Одним із найяскравіших спогадів дитинства є той, коли ми у сімейному колі вивчали українські народні пісні.

3. 1. Іван Багряний. «Тигролови» (про українців у Сибіру). 2. В. Симоненко. «Ти знаєш, що ти людина?»: Збірка поетичних творів; 3. В. Малик «Горить свіча» (історичний роман про часи Київської Русі); 4. Томас Мортон. «Роздуми на самоті» (книга дуже цікаво до мене потрапила. Подарував мені її викладач Інституту св. Павла в Отаві, Канада. Сама ж книга була видана у Львові); 5. Е. Л. Войнич. «Овід».

4. Острозька Академія для мене — це осередок освіченості й дух легенди. Це не просто ВНЗ, це згусток українства. Це стіни, що дихають старовиною і славою; це люди, що вміють відповісти на виклики сучасності. У мене є приємна новина — вже з лютого матиму змогу стажуватися у Верховній Раді України.

5. У мене вже є подібний досвід праці в канадському парламенті, думаю, що цим самим доля подарувала мені чудову нагоду. А в серпні маю запрошення відвідати Конгрес США (власне, на цю поїздку й планую спрямувати іменний грант від газети «День», якщо, звичайно, мені пощастить). Сподіваюсь, що цей рік буде сповнений новими враженями!

УКРАЇНА — У ЗМОРШКАХ ОБЛИЧЧЯ ПРАБАБЦІ...

Яна КУТЬКО, студентка гуманітарного факультету, спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність», редактор газети «Острозька Академія»; II курс:

1. На думку психологів, свідомість у людини починає формуватися в віці чотирьох — п'яти років. Усвідомлення «я — є» приходить швидко та природно. А от на те, щоб зрозуміти, «хто я є?», іде вся юність, а, подекуди, і все життя.

Особистість, індивідуальність не складається долею випадку, якоюсь однією фатальною подією в житті чи її наслідками. Цей процес більше нагадує те, як вода та вітер виточують на скелі із морського узбережжя дивні рельєфи: день за днем головну роль грає кожна краплинка води та кожен подув вітру. Кожен штрих такого рельєфу — шрам, якого не позбутися ніколи.

Що мене виточило?

Вірити в добро, в людей та мріяти мене навчили казки, які тато з мамою читали мені по черзі щовечора. Бачити красу мене навчила природа Полісся (літо моя сім'я завжди проводила на батьківщині батьків — у Шацькому заповіднику, на озері Світязь). Чути красу мене навчили тато-меломан та вчителька у музичній школі. Втілювати побачене й почуте в якусь форму (слова, ноти) мені допомогла гімназійна освіта, мої класний керівник та вчитель музики. Переломний момент, певно, був тоді, коли я навчилась читати. Пішли книги, книги, книги… найбільше задоволення мені приносила українська поезія, хоча, по суті, не гребувала нічим. То була якась хвороба: читала запоєм, не зважаючи на застереження батьків, що читання о третій ночі може зіпсувати зір.

Прагнення стати журналістом, скоріше всього, вселило в мене телебачення: образ авантюриста, досвідченого знавця абсолютно всього, на якого скрізь чекають пригоди та перемоги, ризикованого гравця із долею, якого пропагувало кіно (свідомість нерозбірлива — вона всотує в себе абсолютно все, що здатна почути, побачити чи відчути), був таким привабливим. Закріпили це прагнення та підвели під нього якусь більш-менш реальну базу (журналістика — це зовсім не те, що ти думаєш…) гімназійні курси журналістики та перший викладач Валентина Штинько.

Підніжки долі, хибні дороги й повороти «не туди» теж навчили мене багато чому: не вірити нікому й потім у відчаї зрозуміти, що права була Астрід Ліндгрен, кажучи, що краще бути 10 раз обдуреною, ніж нікому не довіряти. Бути холодною й колючою, щоб злякатись і збагнути, що краще все-таки бути щасливою. Намагатися підлаштуватись під обставини, звикнутись із якимись думками, і в кінці кінців прийти до висновку, що світ не вартий того, аби заради нього втрачати себе.

Зараз я знаю, хто я є. Але не скажу. Не хочу обманювати — адже за 10 хвилин я вже буду не такою. Слава Богу, я ще не стою на місці.

2. У принципі, ні. Але такі теми ніколи й не замовчувалися. Моя мама дуже любить українську музику як сучасну, так і народну, гарно оброблену.

Про Україну, її звичаї та традиції я багато чула від прабабці по маминій лінії, дуже любила розмовляти з нею, довідуватись про щось для себе зовсім нове, відвідувати її стару хату, до якої, щоб увійти, треба було вклонятися. У мене й досі, часом, при слові «народ» чи «Україна» вимальовується перед очима усміхнене, добре, все у зморшках обличчя прабабці.

3. 1. Біблія; 2. Поезія (частіше за все — це «Вибране» або «Маруся Чурай» Ліни Костенко, але деколи на моєму письмовому столі надовго залишаються й інші поетичні книги: «Мовчання адресоване мені» чи «Солом'яна стріха Вітчизни» Василя Слапчука. Це ситуативно). 3. Проза. «НеРви ланцюга. 25 есеїв про свободу»; 4. Психологія. Зараз це «Бегущая с волками» Клаудії Пінколи-Естесс. Такий-собі талмуд «жіночий архетип у казках та міфах»; 5. Яке-небудь енциклопедичне видання, типу «Все про…» Зараз я б поставила на це місце «Українську міфологію».

4. Шанс. Досягнути того, чого я прагну. І дім. Бо тут я знаю, що мені робити, хто я є і кому я потрібна.

5. Щось про мене? Я люблю вчитись. На помилках, на парах, на... вважаю, якщо десь і є єдиний корінь, з якого проростають усі біди, — то це виключно небажання вчитися, взнавати щось нове про себе та про світ, який тебе оточує, змінюватися, рости. Якщо розцінювати безпеку за щастя (тобто ту безпеку, якою є незмінність: мовляв, я не хочу нічого міняти, поки не знатиму достеменно, якою буду після того...), то такою ціною її й отримуєш.

МОВА, ТРАДИЦІЇ, ХРЕЩЕННЯ

Ліна ОСТАПЧУК, студентка факультету іноземної філології; IV курс:

1-5. За звичай, молодші діти у сім'ї — улюбленці батьків. Їм приділяють більше уваги, турботи й любові. Я в сім'ї — молодша дитина, але через те, що батьки були завжди на роботі, моїм вихованням займалася старша сестра. Тому у своєму онтогенезі я минула ту стадію, на якій діти шматують книги, розмальовують стіни й улюблених ляльок. У мене на таке не вистачало часу — ми грали у «серйозні» ігри — «Дочки й матері», «Лікарню», «Школу». Ми читали (вірніше, сестра читала, а я у своїй уяві малювала живі картини) «серйозні» книги — «Айболить», «Герої Еллади» та «Робінзона Крузо». З друзями моєї сестри, а відтак і з моїми, ми намагалися наслідувати Івана Реню та Павлушу Завгороднього, двом відважним тореадорам з Васюківки. Метро під свинарником ми, звичайно, не копали, але у кукурудзяному полі таки загубилися.

З того часу моєю улюбленою книгою залишається «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. В цілому, топ-п'ятірка улюблених книг виглядає так: 1. «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка; 2. «Гра в бісер» Германа Гессе; 3. «Друга стать» Симони де Бовуар; 4). «Менінгіт» Юрія Тарнавського; 5. Поезія Ліни Костенко.

Хотілося б трохи пояснити свої літературні вподобання. З лідером п'ятірки ніби все зрозуміло — з «Тореадорами» пов'язані найяскравіші дитячі спогади.

Герман Гессе у своїй книзі «Гра в бісер» ставить просте запитання: «Що треба робити, щоб досягнути вершини?» Відповідь така ж проста: «Працювати». Працювати щодня й так ретельно, ніби твориш величезну картину з примхливого бісеру.

Феміністка Симона де Бовуар вказує шлях жінкам, які цього прагнуть; як відчути себе не «другою», після чоловіків статтю, а бути на рівних із ними. Суспільство уярмило жінку, вона ж може звільнитися від цих пут, якщо тільки захоче.

Прозу Юрія Тарнавського я відкрила для себе нещодавно. «Менінгіт» — це експеримент стилю, це — глибина думки. Україна ще пізнає цього автора. Я ж для себе його трохи відкрила. Те, що я побачила — вразило.

До поезії Ліни Костенко я повертаюся щоразу, коли не можу знайти відповіді на банальності. А її ліричні й сильні вірші відкривають очі на те, що я не перша, кого хвилюють питання краси, любові, розчарування й патріотизму.

Питання патріотизму зараз хвилює мене особливо. Можливо, це через те, що патріотичним вихованням у моїй сім'ї ніхто не займався. Хоча, я вважаю, що патріотизм моїх батьків полягав хоча б у тому, що вони не дали мені імені на честь великої революції «Октябрина», чи «Владлена» — на честь її провідника. Патріотизм полягав у тому, що ми розмовляли виключно українською мовою, що дотримувались українських традицій і були хрещені у церкві.

Тепер ситуація змінилася. Настав наш із сестрою час долучати батьків до української культури, відшуковувати те найкраще і найважливіше, що є сьогодні в Україні.

Однією з таких цінних для мене знахідок стала Острозька Академія. Мені здається, що маленьке місто Острог на всіх географічних картах світу необхідно позначати як острівок просвітництва, молодості й дружби. Таким це місто робить Острозька Академія. Якщо це правда, що наш дім там, де залишилось наше серце, то моє місце на Землі (як і багатьох тисяч, хто знайомий із Академією) десь посеред цих аудиторій, затишного парку чи на самих східцях Академії. Для мене Острозька Академія — це місце, куди я завжди буду хотіти повернутися.

Відомо, що найкраще людину можна побачити через її друзів. Тому скажу лише, що недавно я відкрила для себе ПЛАСТ, Національну Скаутську Організацію України. Її члени — це весела, оптимістична та активна молодь, яка не боїться життєвих перешкод. Пластуни віруючі й релігійні, вони є корисними для суспільства, тому і є прикладом у житті. Справжній пластун — це людина, про яку ви можете подумати: «Я хотів би, щоб мої діти були такими!» Я з гордістю називаюся «пластункою»! Мені подобається весело й змістовно проводити вільний час, а у справжній випробуваннях знаходити справжніх друзів.

«СТИМУЛ ЖИТИ»

Тетяна ПОПОВА, студентка факультету іноземної філології; IV курс:

1. На становлення мене як особистості, напевне, найбільше вплинула моя мати. Вона навчила мене щирості чесності, і — найголовніше — бути доброю до людей, навіть якщо вони роблять боляче, пробачати образи. Бути добрим у відповідь на добро — легко, важко відповідати добром на зло. Пізніше цю ідею непротивлення злу добром я зустріла у Льва Толстого, а Достоєвський близький мені своїм відчуттям Бога, високою духовністю. Біблію, на жаль, читала лише у віці 18 років. Однак саме ця книга, якою я вважаю Книгою Всіх Книг, і стала твердинею мого я. Сковорода, Українка, Достоєвський, Булгаков, Толстой — кожен по-своєму вклав у мою душу часточку прекрасного, але саме Біблія стала для мене синтезом вічних цінностей, моїм дороговказом.

2. Для членів моєї родини патріотизм — це передовсім любов до народу, який живе на цій землі.

Мій дідусь по маминій лінії родом із Житомирщини, у нього прізвище навіть дзвінко-поліське — Воробей, а бабуся родом із Запоріжжя — справжня козачка. Прикладом їхнього патріотизму може бути вже хоча б те, що я вільно спілкуюся й пишу українською, хоча до семи років не знала жодного слова. Вони навчили мене цієї прекрасної мови, і школа, до якої мене записали, була українська. Я народилася на Півночі Росії, мій батько — росіянин, і хіба це не дивина, що сьогодні я повністю ототожнюю себе з Україною, її народом, мовою, мистецтвом, землею і квітами?! І якщо я духовно багатшаю, то це тільки завдяки душевній красі людей навколо мене, які є українцями. У моїй родині патріотизм не «шовіністично-гасловий», а ґрунтується на любові до людей взагалі. А Україна, як часто говорить моя мати, — це колиска незнищенної висоти людського духу.

3. Біблія (поза рейтингом); 1. Г. Маковій. «Народ у народних святах»; 2. А. де Сент-Екзюпері. «Маленький принц»; 3. Л.Українка. «Поезії» («Одержима»); 4. Ф.М. Достоєвський. «Твори» («Ідіот», «Брати Карамазови»); 5. О. Солженіцин «Архіпелаг Гулаг».

4. Острозька Академія для мене — це школа життя: як триматися на плаву і водночас не втрачати свого людського обличчя. Острозька Академія — це мій другий дім, куди мені завжди радісно повертатися; це місце, де я щаслива; це оплот духовності і подвижницької праці; це частина мого єства; це і моя мама, і тато, і брати, і сестри...

5. На мою думку, людина щаслива, коли вона усвідомлює, що вона потрібна людям. Це дає їй стимул жити і рухатися вперед. Для мене це так. Проте моє життя тримається все-таки на вірі — на вірі у справедливість, у красу людської душі, в те, що людина прийшла у цей світ, щоб привнести свою частинку добра. На вірі в Бога. Саме віра дає людині змогу бути сильною за будь-яких обставин.

P.S. Сьогодні в Острозькій Академії відбудеться церемонія нагородження переможців конкурсу на здобуття стипендії головного редактора «Дня».