Про любов і пильність
Подзвонив приятель Толік і каже: «Підем на ковзанку кататися, бо я не вмію». Я кажу: «Підем». Тим більше з цією дивною зимою тільки на критій ковзанці можна бути впевненим у наявності льоду.
Я вже одного разу намагався осідлати стальних коней, точніше — ковзани. Але було це на стадіоні «Сніжинка». Там видають стаєрські ковзани, а не хокейні. Вони ступні вивертають. Важко вдавати, коли таким чином курсуєш, що отримуєш колосальне задоволення. Усмішку тримаєш тільки заради жінок. Сама по собі вона не тримається...
Взяли ще нашу спільну знайому Олю. Вона вся така життєрадісна, енергія з неї виривається гейзерами й фонтанами. І головне — дівчина вміє стояти на ковзанах. Тобто їздити. Стояти на них ми з Толяном також уміємо.
Прибуваємо на стадіон «Червоного екскаватора» («АТЕК»), почервонілого через тимчасову перемогу соціалізму.
Вдалині призивно гриміла музика. Касирка зосереджено про щось мовчала, може медитувала, як зараз модно. Ледве вирвавшись із обійм своєї свідомості, вона звернула увагу на нашу. Що прагнула сатисфакції з льодом. Сам Толік із Криму, а там із зимовими видами скрутно.
Ковзани видали ті що треба — хокейні. Мрія дитинства, такі квадратненькі чобітки, схожі на взуття космонавта або водолаза.
Оля пояснила, що шнурувати їх треба дуже міцно. Ми з Толіком тоскно перезирнулися і почали перешнуровувати. Дійсно, вони тепер не бовталися вісімками, як погнуті колеса велосипеда.
Від льоду йшов досить сильний холод, набагато більший, ніж на вулиці. Розігнавшись, я вперше, більш-менш рівно поїхав. І десь колі на третьому я, нарешті, почав отримувати кайф, розуміти заради чого сюди прийшов цей натовп рожевощоких мазохістів. Але щоб зовсім розслабитися, хоч як це парадоксально, треба набрати гоночну швидкість. Як на тому ж велику!
І чим сильніше я розганявся, тим більше піддавав ризику життя інших. Багатьох я, практично, врятував від вірної загибелі. Тому що я чесно кричав, попереджаючи про своє наближення. Та так, що часом перекривав музику стадіонних динаміків.
Захопившись цим заняттям, я не відразу помітив, що Толян зник. А він, виявляється, не може відійти від огорожі більш як на півкроку. Парубок на зріст приблизно метр дев’яносто. Щойно він відлипав від бортика, він увесь свій довгий тулуб намагався розгорнути вверх. Але як тільки Анатоль приймав позу пихатого чоловіка, тут-таки починав завалюватися назад.
Я кажу: «Толяне, зменш честолюбство! Опусти нижче центр тяжіння. Щоб розігнатися треба відпрацьовувати на напівзігнутих. Гордість зберігай у погляді. І в особистому напрямку руху. Зрозумів?»
«Зрозумів», — відповів Толік, і його ліва нога поїхала ліворуч, а права — праворуч.
Кометою регулярно проносилася Оля, ділячись променистою усмішкою. Але надто короткочасно. Щоб розгледіти її усмішку ближче, я вчепився в рукавичку дівчини, запропонувавши зайнятися парним катанням.
З’ясувалося, що вдвох їздити легше. Мені принаймні. Я став підбурювати партнерку зробити щось на кшталт подвійного ритбергера або потрійного тулупа. Але найбільше мене приваблювала підтримка. Це так витончено, коли парочка розганяється, а потім дівчина граціозно лягає (небезпечне поєднання слів!) і крутиться навколо партнера, поки телевізійний коментатор приблизно визначає її відстань до льоду. Чим нижче, тим більше хвалить.
Ми набрали швидкість, але раптом замість того щоб закрутити навколо себе Олю, мої ковзани нахабно рвонули вперед, і я сам закрутився навколо неї. Розчистивши при цьому від роззяв центр ковзанки. Обійшлося, загалом, без жертв, тільки трохи забив одну не дуже кваліфіковану пару, яка вже півгодини зосереджено повзала в тому районі.
«Нічого, — сказав я партнерці, — це навіть крутіше, оскільки до нас ніхто такого не робив. Новий трюк назвуть нашим ім’ям!»
Толік, побачивши наші успіхи, почав ревнувати до Олі. Але все одно нічого не міг із собою зробити. Він почав ухилятися від радості ковзання й переніс свій центр тяжіння на лавку. Там ревнувати було зручніше.
А даремно, між іншим. Одна симпатична дівчина тільки вздовж огорожі й пересувалася. Якби він продовжував слідувати тим самим маршрутом — їхнє знайомство було б неминучим.
Усмішка Олі була вже в безпосередній близькості від мене, я насолоджувався цією обставиною не менше, ніж ковзанкою. Іноді, щоправда, доводилося відволікатися на повороти.
Я, щоб допомогти Олі повернути, відпустив її, оскільки самій їй це зробити було набагато простіше. А сам продовжував шлях по прямій, не втрачаючи, звісно, Оліну усмішку. Раптом найближчий бортик розчинився і з темряви виїхала величезна очисна машина. Не вистачало ще, щоб вона очистила й мене від ковзанки! Коротше, ледь не втрапив у пащу цьому страхітливому агрегату.
Звідкись із стелі Ірина Білик відгукнулася на цю сцену несамовитими словами з нового альбому:
«...Разучилась смотреть вдаль,
Разучилась считать до ста,
Разучилась любить февраль,
Он украл тебя навегда...»
Розучитися дивитися вдалину на ковзанці аж ніяк не можна! Ця пісня була про любов і втрату пильності. Керуючись попередженням в останньому рядку, я поїхав дивитися, щоб Толян не відбив Олю. Без ковзанів він набагато небезпечніший.
