Iнноваційна політика для України

Необхідність обговорення нових підходів, нових вимог до національної інноваційної політики зумовлена тим, що в цей час Україна виявилася в історичній точці розвитку, в якій внутрішні процеси реформування й оптимізації політичної системи держави поєдналися з різким прискоренням глобальних трансформаційних процесів. Під питанням виявилася сама парадигма нинішнього економічного розвитку, безперервного масового споживання і, нарешті, лінійного ходу історії.

Чим обернеться для нас глобалізація? Чи будуть її наслідки руйнівними для національної економіки, чи, навпаки, викличуть її стимулювання потоком зовнішніх інвестицій? На мою думку, відповідь на запитання «Що буде з нами?» не дане, а поставлене самою новітньою історією. Подію в сьогоднішньому світі розвиваються так, що можливості для маневру одночасно та стрімко вужчають і розширяються. Тут криється і виклик, й історичний шанс для України.

Найголовнішим стратегічним завданням України є визначення власного місця в динамічно змінній глобальній структурі світу. Новітня історія переконливо довела, що повторення шляху, який уже пройшли розвинені індустріальні країни, так званий доганяючий розвиток, що має на увазі масове виробництво промислових товарів при використанні дешевизни власних ресурсів, неефективний. Доганяти таким чином можна нескінченно, наздогнати — ніколи. Так само неефективно і навіть небезпечно намагатися приміряти до себе чужі зразки економічної політики, хоч якими б вони ефективними не були там, де з’явилися. На сьогодні і в перспективі єдиною можливістю рівноправного входження нашої держави в глобальну економіку є побудова дієвої інноваційної архітектоніки, яка має спиратися на українські «конкурентні прориви», що вже наявні в гуманітарній, геополітичній, економічній сферах.

На мою думку, можливості України у сфері неоекономіки можна і потрібно шукати в проблемному полі постіндустріальної економіки, а саме тих потенційних «точках зростання» де українська наука вже має такі випереджальні конкурентні переваги. Накопичені знання плюс «людський капітал», помножений на політичну волю реформованих інститутів влади, — ось формула випереджального інноваційного розвитку України в ХХI столітті. Стратегічно виграє той, хто знає, не як доганяти, а де випередити.

Сама по собі ідея перспективності інноваційного розвитку вітчизняної економіки з усіма її очевидними позитивними ефектами не нова. Інноваційна економіка сьогодні заявлена як один із пріоритетних напрямів розвитку, а її потенціал усвідомлений на загальнодержавному рівні. Як наголосив Президент України Л.Д. Кучма в щорічному посланні Верховній Раді 2003 р., першочерговим завданням уряду є завершення процесу створення в Україні національної інноваційної системи. На думку Президента, перехід не тільки нашої економіки, а й усієї системи суспільних перетворень до інноваційного розвитку є найактуальнішою проблемою сьогодення.

Інноваційна переорієнтація — це основа основ євроінтеграційного вибору України. Претендувати на гідне місце в Європі та світі наша країна може тільки за умови становлення інноваційного шляху розвитку, основи якого слід реалізувати в процесі структурної перебудови економіки вже на старті нинішнього стабілізаційного етапу. Україна повинна ставити перед собою найамбіційніші цілі, бо тільки рух до вищих стандартів може привести до прогресу на шляху прискореного зростання конкурентоспроможності національної економіки та здійснення заявленого нашою державою європейського вибору.

Із виходом Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної й інноваційної діяльності технологічних парків» (1999 р.) національна інноваційна політика отримала первинну законодавчу основу. Перший практичний досвід роботи технопарків показав правильність і перспективність обраної країною інноваційної стратегії. Здавалося б, на шляху розширення та поглиблення інноваційних програм немає жодних перешкод, і реалізація загальнодержавної інноваційної політики переходить у практичну площину, принаймні стосовно технопарків. Зрозуміло, ще перебувають в зародковому стані багато інших інноваційних напрямів, але, слід думати, що й вони найближчим часом знайдуть свою перспективу. Єдине, що насторожує, — явно «нейтральне» ставлення до інноваційної ідеології багатьох представників політичної еліти, державних діячів та інститутів, від яких у вирішальній мірі залежить прийняття рішень про інноваційну політику на державному рівні.

Стагнація в прийнятті відповідних політичних рішень (усе ще недостатня законодавча база, бюджетне малокрів’я тощо) на тлі світових глобалізаційних процесів насправді означає політичний і соціально-економічний регрес не тільки в інноваційній політиці, а й у довгостроковому соціально- економічному розвитку держави загалом.

На нашу думку, на сьогодні закінчився перший етап у розвитку інноваційної політики — так би мовити, етап первинного накопичення інноваційно- політичного капіталу, головним позитивним результатом якого можна вважати прийняття в державі та суспільстві інноваційної доктрини, усвідомлення необхідності та пріоритетності цього напряму.

Наступний етап розвитку інноваційної політики в Україні має бути якісно іншим. Необхідна на первинному етапі позиція декларування та впровадження на загальнодержавному рівні основних принципів інноваційної доктрини зобов’язана змінитися на вивірену стратегію запуску дієвих інституційних механізмів її реалізації. На жаль, на сьогодні «великі політичні інститути» (Верховна Рада, Кабінет Міністрів тощо) продовжують оцінювати інноваційну політику в одному ряду з іншими напрямами державної політики, такими, як розвиток промисловості, соціальна сфера тощо, тоді як у інноваційного сектора інша, відмінна від усіх інших, функція — бути вектором і прискорювачем розвитку всіх інших сфер суспільства та держави.

На сьогодні можна виділити кілька основних проблем нового етапу розвитку інноваційної політики України.

По-перше, це впровадження інноваційної ідеології на всіх поверхах і сферах соціуму. Історичний парадокс полягає у тім, що до останнього часу наявна інноваційна доктрина приділяла порівняно мало уваги необхідності формування середовища інноваційного мислення, суспільної культури інновацій. В основі такого мислення лежить, як відомо, по- перше, критичний спосіб оцінки себе та навколишнього світу і, по-друге, перехід від засвоєння накопиченого до створення нового.

Громадську думку необхідно підштовхнути до усвідомлення того факту, що наука та нові технології є найважливішими чинниками економічного зростання в умовах постсучасної неоекономіки. В іншому випадку, без широкої соціальної бази інноваційний розвиток практично унеможливиться. Додамо, що сама по собі проблема формування нової ідеології в суспільстві — завдання, що вимагає від держави не меншої концентрації зусиль, ніж у питанні пошуку коштів на фінансування науки й освіти.

По-друге, це запуск ефективних інституційних механізмів стратегічного інноваційного прогнозування, які могли б адекватно вписати шляхи національного розвитку України в контекст глобалізаційних процесів і структури нового світового геоекономічного порядку. Прогнозування та «проектування» шляхів розвитку великих цивілізаційних систем узагалі є одним із найскладніших завдань ХХI століття. У цих умовах під час формування стратегії розвитку держави необхідно враховувати можливі сценарії «відкритого майбутнього», усвідомлювати їхній нелінійний і синергетичний характер і виявляти домінуючі чинники впливу. Без їхнього врахування різні прогнозні сценарії втрачають характер системності та схиляються до одного з двох полюсів: або редукції в бік приватних (спеціальних, галузевих) прогнозів, або розповзання в бік «футурології без берегів», яка на практиці обертається утопічним прожектерством.

Поки що глобальний виклик асимільований значною частиною українського політичного істеблішменту на рівні загальнополітичних декларацій, за якими відсутні хоч трохи виразні прогнозні моделі розвитку суспільства на найближчу та довгострокову перспективу. Прийняття рішень ad hoc для даного конкретного випадку породжує практику «ручного управління», що закріпляє хронічне відставання від логіки розвитку політичних, економічних і соціальних процесів.

По-третє, це активізація соціокультурного ресурсу в створенні національної інноваційної економіки. Глобалізація дедалі настирливіше ставить питання про введення в масштабі світової спільноти нових класифікаторів і параметрів соціального розвитку — геополітичних, геокультурних і цивілізаційних. Очевидно, що вітчизняна стратегія інноваційного розвитку не буде успішною без урахування унікальних параметрів накопиченого національного соціокультурного капіталу.

Просте запозичення чужих зразків не дасть очікуваних плодів без синтезу з цивілізаційними і культурними традиціями, які поставали протягом століть. З цього погляду дуже показові приклади прискореної модернізації латиноамериканських і азіатських держав. Перші з готовністю прийняли всі рекомендації ззовні, натягли на себе «золотий корсет» лібералізму, зшили відповідно до запропонованих лекал інститути демократії та ринку. Результати цього відомі. Зробивши в 1980-ті роки крок уперед, у 1990-ті Латинська Америка зробила крок назад. І навпаки: Японія, нові індустріальні економіки Південно-Східної Азії й особливо Китай з великою обережністю поставилися до бездумного імпорту західних інститутів і взяли з них тільки те, що реально скорочувало їхнє технологічне відставання від Заходу, відкинувши все те, що суперечило традиційній східній культурі. Саме завдяки такому продуманому синтезу стало можливим відоме «азіатське економічне диво», і вже нині експерти прогнозують, що протягом найближчих десятиріч Китай перетвориться на найбільшу економіку світу.

Таким чином, заявлений нами новий етап у формуванні національної інноваційної політики відображає об’єктивні потреби чергового етапу розвитку українського суспільства та держави. Вихід із пострадянського перехідного періоду 1990-х, що збігся із прискоренням світових глобалізаціоних процесів і активнішою грою основних гравців на світових геоекономічних і геополітичних майданчиках, об’єктивно перетворює інноваційну політику на єдино можливий стержень національного проекту України в XXI столітті.