ЗАПИТАННЯ «Дня»

Станіслав ШЕВЧУК , кандидат юридичних наук, доцент, докторант Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого:

— Як пріоритет не потрібно брати кількісний показник. На першому місці має бути чітке визначення вектора розвитку правової системи. Наприклад, у нас зараз подвійний вектор — так званий європейсько- азійcький, тому в ситуації великої кількості законів складно зрівноважити різні правові концепції, щоб вони не суперечили одна одній у межах однієї правової системи. З іншого боку, якщо все ж таки орієнтуватися на західний підхід, тобто кількісний, то тут велику увагу приділяється судовій практиці, порядку тлумачення норм правових актів у судах. В Україні ж заведено вважати, що суди лишень застосовують правові норми в своїй діяльності, але не створюють право.

Чітко визначившись із європейським зовнішньополітичним курсом, велику частину законів доведеться просто переписувати. І ось тут уже кількість законів вимірюватиметься сотнями. Але наразі до цього системно не підходили, є лишень окремі ретушування деяких серйозних суперечностей. А поки що потрібно приймати законів якомога менше. Сьогодні закони в Україні в основному мають кон’юнктурний характер і «проштовхуються» певними лобістськими групами. Потрібно зробити наголос на освіту суддів і законодавців у розумінні європейської традиції права. Бо право розвивалося, насамперед, у західних демократіях, а не в тоталітарних державах. І хоча в Україні законодавство досить розвинене, але внаслідок нерозуміння західних цінностей і підходів до права, українське право мертве, багато які норми законів практично не застосовуються в судовій практиці. На Заході ж головним показником ефективності є те, як право застосовується через суди. Суд — практично єдиний критерій якості правової системи. В Україні все скидається на Верховну Раду, і наголос робиться на кількості ухвалених законів.

На Заході діє принцип конституційного права за назвою «tabula rasa»: після чергових парламентських виборів законопроекти депутатів попереднього скликання, які не встигли доопрацювати та прийняти, анулюються. У нас же тягнеться все шлейфом, і в цьому паперовому потоці, передовсім, страждає якість законів. Ніде немає ситуації, коли за день голосується близько 200 законопроектів. І тут проблема — в кількості суб’єктів законодавчої ініціативи. Наприклад, у США законопроекти на розгляд подають виключно члени парламенту. Законотворчість — прерогатива парламентаріїв. Тому, по-перше, в Україні потрібно обмежити число суб’єктів законодавчої ініціативи депутатами ВР. Хоча в ідеалі це мають бути партії, які підтримують свій коаліційний рівень, тобто уряд. Звідси випливає другий момент: потрібно розібратися у зв’язці «коаліційний уряд — парламентська більшість». В європейських країнах внаслідок того, що виконавчу владу формує парламентська коаліція, практично всі законодавчі ініціативи йдуть із кабмінів. Понад 90% законів приймаються без обговорення. В Україні ж ще нещодавно було поширено практику, коли законопроекти Кабміну свідомо «завалювалися». І, по-третє, потрібно розібратися з практикою правозастосування за допомогою формування незалежного судового корпусу. Реалізувавши ці три напрямки, ми вийдемо на ефективну правову систему.

Олександр КОПИЛЕНКО , директор Інституту законодавства Верховної Ради України, доктор юридичних наук:

— Є статистика: з 1990 року у ВР було зареєстровано понад 16 тис. законопроектів, із них 2,5 тис. стали законами, з яких близько 600 — базові закони, а все інше — доповнення та зміни. У принципі, існуюча законодавча база дозволяє говорити про те, що в Україні склалася нова правова система. Однак межі досконалості немає, й існує чимало галузей, які потребують свого врегулювання.

Взагалі, проблема врегулювання сьогоднішнього законодавства та залишків законодавчої бази СРСР сьогодні не стоїть так гостро. Ясно, що використовуються законодавчі акти, прийняті ще за радянських часів. Деякі з нових кодексів уже прийнято й вони набувають чинності з 1 січня, наприклад Трудовий кодекс. Можна констатувати постійний процес модернізації нормативної бази. Однак зараз дійсно вже потрібна стратегія розвитку законодавства. Конституція передбачає наявність закону про основи внутрішньої та зовнішньої політики, який, на жаль, досі не прийнято. Цей закон міг би стати своєрідним розгорнутим планом законопроектної роботи на певну перспективу, в якому було б чітко окреслено пріоритети розвитку держави та суспільства.

Iлля КОНОНОВ , завідувач кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету, кандидат філософських наук, доцент:

— Я вважаю, що насамперед потрібно прийняти основні кодекси. Перш за все необхідно прийняти звід законів з питань оподаткування. Це одна з тих галузей, де існує дуже багато конфліктів, які гальмують розвиток економіки. Слiд законодавчо мінімізувати кількість особливих ухвал, привілеїв, пільг, виняткових прав для будь-яких суб’єктів підприємницької діяльності. Що стосується змін до чинної Конституції, то я, в принципі, противник частого втручання до Основного Закону. Проте в нашій Конституції вже спочатку було закладено дисбаланс між гілками влади. За успішність дій виконавчої влади відповідальним є прем’єр-міністр, але він перебуває в тіні президента. Я вважаю, потрібно було б конституційно закріпити за ним більшу політичну вагу й роль. А обирати президента в Україні має весь народ. Європа знає приклади успішного обрання президента парламентом, наприклад, Гавела в Чехії, але це — великий ризик. А якщо парламент неефективний? А якщо він внутрішньо непримиренно конфліктний? А якщо завтра депутатам не сподобається той, кого вони обрали?

Отець ОЛЕКСАНДР , голова Одеського міського благодійницького фонду «Світлий дім»:

— На мій погляд, в Україні парадоксальна ситуація із законодавством. З одного боку, — Конституція, одна із кращих в Європі, що декларує права і свободи громадян. З іншого, — законодавчі акти, які повинні втілювати в життя ці декларації, а на ділі цілком їх дискредитують. З погляду християнства, в основі проблеми цивілізованості держави лежить поняття приватності. Воно ж є головним й у всіх заповідях Божих: не убий, не вкради, не збреши тощо. Право приватності належить і до матеріального, і до духовно-етичного боку життя. Біда в тiм, що в нашому суспільстві, як у низах, так й у верхах, воно розмите. Гонитва за наживою — понад усе. Пріоритети окремої особи поховані під пріоритетами держави, а точніше, аморальних політиків, які вершать долі від її імені. Одні релігійні вірування вони оголошують істинними і підтримують, інші потрапляють до розряду ізгоїв. Це що, дотримання прав власних громадян, права приватності їх уподобань? Тому ми доти не будемо державою цивілізованою, європейською, доки українська держава реально не забезпечить своїм громадянам права, даровані Конституцією.

Валерій ПРЕДБОРСЬКИЙ , доцент кафедри права Технологічного університету Поділля (м. Хмельницький):

— Законотворчість — процес безперервний і безкінечний. Наприклад, у західних демократіях законодавчий процес нараховує багато десятиліть і навіть століть, проте жоден парламент (або його аналог) не подав у відставку в зв’язку з тим, що предмет його діяльності вичерпався. А для України наразі найактуальнішим завданням є переробка тих чинних законів, що були прийняті ще за радянської системи.

Передусім, треба вчасно приймати закон про державний бюджет і при його обговоренні не займати позицію тупої конфронтації, а домагатися конструктивного обговорення. І ще дуже потрібний новий закон про систему оподаткування, а також про амністію для всіх наших багатеньких Буратіно (тобто капіталістів). Адже нині приблизно половина фінансових ресурсів — у «тіні». Їхні власники бояться «розкрити» розміри своїх статків і прибутків, аби не позбутися їх за нинішньої системи оподаткування або взагалі потрапити під статтю Кримінального кодексу. Тому вони не можуть раціонально використовувати свої капітали. Звідси — й розбазарювання величезних коштів, і рахунки в іноземних банках, інші проблеми, через які — загострення протистояння між купкою багачів і мільйонами бідних.

Олександр ФОРМАНЧУК , політолог:

— Це аксіома: для нормального функціонування держави необхідна, по-перше, конституція; по-друге, система законів, яка б, з одного боку, охоплювала усі сфери життєдіяльності, з iншого, — технічно розвивала і доповнювала Конституцію, щоб на будь-яке конфліктне питання чи проблему у житті народу знаходилася правова відповідь. Якби при реалізації так званого проекту Україна (тобто планомірного створення української держави) певний суспільний інститут спланував таку систему законів, то сьогодні ми б мали більш-менш цілісне Зведення законів, яке б охоплювало усі суспільні відносини. Зараз же навпаки — створено безліч законів, які, з одного боку, мають великі недоліки, «дірки» у цілому ряді суспільних відносин; з iншого боку, що ще гірше, певні закони суперечать один одному або одні й ті ж відносини трактують діаметрально протилежно. Як у такому випадку народу, а тим більше професійним юристам зрозуміти логіку законодавця? У принципі, виробити таку систему не пізно і сьогодні, однак хто цим займеться? У світлі цього завдання особливо видно, що наш парламент, приймаючи закони хаотично і безсистемно, влаштовуючи у залі засідань політичні розборки замість цілеспрямованої законодавчої роботи, займається загалом не тим, чим має займатися. Якщо і має бути в парламенті політична боротьба, то її має бути направлено не на витиснення опонентів на політичні задвірки, а на конкуренцію щодо створення кращих законів. Взагалі у країні після прийняття Конституції повинен би існувати інститут, — можливо, ця роль під силу Конституційному Суду! — який би давав оцінку якості ухвалених депутатами законів.

Для того, щоб стати цивілізованою і конкурентоздатною демократичною державою, нам необхідно ухвалити зараз ті закони, які б стимулювали формування середнього класу, розвиток підприємництва, оскільки ця проблема вирішується у країні найбільш суперечливо і непослідовно. У цьому плані політреформа в Україні дуже бажана. Але вона не має обмежитися розподілом влади, а повинна дати українському законодавству, суспільству загалом нову якість.

Борис КУЗЬМІНСЬКИЙ , виконавчий директор АТЗТ «Україна», м. Житомир:

— Якщо ми хочемо бути конкурентоспроможними, кажучи, що йдемо до Європи, то повинні приймати такі закони, які діють там. Бо недарма говорять, що до чужого монастиря зі своїм статутом нема чого лізти. А нинi в Україні законодавство хіба що наполовину відповідає європейським стандартам. З цієї причини нас у ЄС не можна пускати, оскільки ми будемо для цих країн дуже небезпечними. В Україні повинні бути на законодавчому рівні забезпечені рівнозначні умови для конкуренції, зокрема й із іноземними фірмами, і всі ці закони мають обов’язково виконуватись. У нас же утвердився державний протекціонізм щодо окремих бізнесових структур і відбувається лобіювання їхніх інтересів.

Віктор ІЛЬЧУК , журналіст рівненської газети «ОГО»:

— Складається враження, що народні депутати внаслідок лобіювання власних бізнесових інтересів та небажання відступити від рятівного для них популізму просто не хочуть приймати непопулярні, але вкрай потрібні для розвою української державності радикальні реформаторські закони. Пройшло вже дванадцять років, а ми лише зараз намагаємося хоч якось покращити податкову систему, реформувати пенсійне законодавство чи нарешті навести лад в аграрному секторі. І, зверніть увагу, знову парламентарії приймають половинчасті рішення, залишаючи в текстах законів двозначності, популістські норми, лазівки. До цього часу так ніхто і не наважився скасувати цілу імперію різноманітних пільг, які величезним тягарем висять на державному бюджеті.

І все ж не це є найбільшим злом для громадян України, а те, що сотні законодавчих актів не є для наших чиновників обов’язковими до виконання. Саме тому навряд чи потрібно поспішати з кардинальним перекроюванням Основного Закону: перш ніж братися за зміни політичної системи, яка, безперечно, давно потребує реформування, необхідно навести елементарний порядок у вже чинному законодавстві. Інакше немає абсолютно ніякого сенсу в будь-якій реформі. Українці наразі очікують не зміни «вивіски»: більшості з них однаково, яка буде форма правління в нашій державі, — президентсько- парламентська чи парламентсько-президентська, їх більше цікавить, чи поліпшиться при цьому їхнє життя.