Іракські милі

Паливна проблема в зоні відповідальності нашого контингенту в Іраку, як і в усій країні, відчувається дуже гостро. Мешканці провінції Васіт мріють не про високооктановий бензин, а в першу чергу — про керосин. Ним вони заправляють обігрівачі, які використовуються для опалення житла. Централізованої системи, навіть в адміністративному центрі — місті Аль- Кут, не існує, а тому підтримання тепла в будинках — справа кожного господаря. Дізнавшись, що в постачанні палива в регіон виникають перебої, командування 5-ї окремої механізованої бригади вирішило допомогти населенню, організувавши його регулярну доставку на місцеву нафтову базу.

Iз наближенням холодів один із взводів механізованої роти 51 окремого механізованого батальйону приблизно раз на тиждень виїжджає на супровід колони, яка доставляє керосин. Довжина маршруту від Аль-Кута до Басри та в зворотному напрямку складає 1020 кілометрів. Контрактери-водії, наймані з місцевих жителів, не дуже полюбляють такі подорожі. Кажуть, що небезпечно. І справа тут не тільки в грабіжниках, від яких їх охороняють українці.

Про всі негаразди, що, ймовірно, підстерігатимуть нас на цьому шляху, я почув від старшого колони підполковника Олександра Коваля під час інструктажу, стоячи в загальному строю конвою.

— Під час руху зберігати встановлену дистанцію, — інструктує досвідчений офіцер, — вона повинна бути не менш ніж 100—150 метрів до найближчого бензовоза. Тоді, у випадку його загоряння, вдасться врятуватися. Швидкість не повинна перевищувати 60 кілометрів на годину. Спостереження вести постійно. Звертати увагу на узбіччя дороги та підозрілі предмети: гумові автомобільні покришки, лантухи, порожні коробки, залізні бочки, мертвих тварин. Під кожним з них може бути прихований радіокерований фугас.

Начальник штабу 51-го окремого механізованого батальйону (ОМБ) підполковник Коваль знає, про що говорить. Усі чотири попередні конвої він провів особисто. Підготовка до кожного такого маршу дуже ретельна, але несподіванки та пригоди можна очікувати на кожному кілометрі, в будь-яку мить.

— Готуючись, ми вивчали досвід поляків та американців, які частіше водили конвої по цих трасах, — продовжує начальник штабу 51-го ОМБ. — І в їхній практиці були такі сюрпризи: замасковані фугаси зустрічалися неодноразово. Щоб в якійсь мірі захистити себе від такої зброї, наші фахівці розробили та встановили на машину спеціальну апаратуру, яка ставить радіоперешкоди. В достатньому радіусі вона глушить радіохвилі передавачів і тим самим заважає здійсненню дистанційного керування диверсійними приладами.

Рано-вранці наступного дня нас вже чекають 25 автоцистерн. Це, за словами Олександра Коваля, велика кількість машин. Старшого водія призначає менеджер фірми, що організує підвіз пального. 45-річний Реза Хамід — досвідчений шофер і трохи знає англійську. Він вже їздив з українцями, а тому все спілкування й керування організовано через нього. При вдалому поверненні він отримує не 300 доларів, як усі араби-водії, а трохи більше.

— Це вже зараз ми їх привчили до дисципліни, — продовжує підполковник Коваль. — А перший раз була справжня корида. Уявить собі: одночасно, по всіх трьох дорожних смугах, мчать, обганяючи один одного, 30-тонні бензовози. Кожен блимає фарами, клокає сигналом. Дорогу-то вони знають, кінцеву точку маршруту також, тому й вирішили доїхати самостійно, а дорогою позмагатися, хто швидше. Потім ми поставили всіх їх у стрiй, визначили та пояснили порядок руху. Була ще одна проблема — несанкціоновані, непередбачені зупинки. Вони спочатку могли стати де завгодно. Для чого? Не зовсім зрозуміло. Відповідей було багато. Робилось це під виглядом поломки, необхідності щось купити, поїсти, попити води й таке інше. Тепер ми чітко визначили дві позиції: сніданок вранці та ланч опівдні. В цей час вони моляться, а ми встигаємо машини заправити.

Ми прямуємо «дорогою життя». Так в Іраку називають трасу, що з’єднує тилові бази багатьох контингентів з Кувейтом. Цією артерією з «великої землі» надходить техніка, запчастини, паливо, продукти харчування. Залізниця в країні не працює. Тому все перевозиться переважно на колесах. Потужні «Вольво», «Мерседеси» тягають багатотонні причепи з різним майном з півдня на північ. Їхнiй швидкості ми можемо тільки позаздрити. Це не просто сучасні, це абсолютно новенькі, цього року випуску, автомобілі. За їхнім кермом сидять хоч і цивільні, але вельми досвідчені водії. Їхня робота добре оплачуються (10— 12 тисяч американських доларів на місяць), інакше в ці краї їх просто не заманиш.

Біля бази «Тампа» велике стовпотворіння машин. Планова зупинка армійських колон робиться тільки тут. Поки автомобілі дозаправляють пальним, можна отримати їжу у вигляді сухого пайка, попити гарячої кави. Все це видається без обмежень чи якихось папірців з печаткою. Від людини у формі ніхто не вимагає відповідних накладних чи посвідчення про відрядження. Тут усі на службі. Над цим містечком постійно кружляє пара американських гелікоптерів «Блек Хок». Вони ведуть спостереження за місцевістю та охороняють короткий відпочинок водіїв.

Кожен похід на Басру чимось пам’ятний для українських військовослужбовців.

— Важко було в перший раз, коли «пробивали» шлях за допомогою польського проводжатого, а найважче було в другій виїзд, — згадує підполковник Коваль. Про те, скільки клопоту доставляє техніка, начальник штабу скромно умовчує, тому скаржиться тільки на погодні умови.

— Вже наближаючись до кінцевої точки, ми потрапили в піщану бурю, — розповідає начштабу батальйону. — Почалася вона раптово. Здавалося, що весь пісок, якій був на землі, піднявся в небо. Навкруги нічого не видно. Попереду проглядається 3-5 метрів, не більше. Дрібний пісок, пил проникає усюди. Навіть американські окуляри, не кажучи вже про наші, ледве рятують. А їхати треба, скоро ніч. Як вирвалися з того «полону» й не загубили ті двадцять арабських машин, тепер важко уявити.

Здається, що традиція готуватися до зустрічі гостей існує тільки в нашому контингенті. Ані американці, ані поляки цим обов’язком себе не обтяжують. Iз цим ми зіткнулися й у Басрі, де розташована багатонаціональна дивізія під командуванням англійців. На базі «Шайбах» про прибуття п’яти БТРів та 48 українських військовослужбовців знали заздалегідь, але окрім відведеного майданчика для техніки та так званого гостьового намету, не підготували нічого. Повечерявши, бійці розгорнули розкладачки, спальні мішки та лягли відпочивати. Обігріву в сирому наметі не передбачувалося.

— Це ще нічого, — повідав підполковник Коваль. — Минулого разу довелося спати прямо на пiдлозi.

Після такого «гостинного» прийому треба повертатися додому. Але всіх нюансів під час виконання відповідального завдання передбачити неможливо. І добре, що в складних ситуаціях надійно працює зв’язок. 145 та радіостанція на базі БТР-60 забезпечує не тільки керування колоною, яка розтягнулася на п’ять кілометрів, а й тримає контакт зі штабом бригади.

В Басрі виявилося, що двох наших «наливників» увечері не заправили, бо в останній момент зіпсувався насос. Відклали процедуру на ранок. А о 8-й годині біля тієї ж самої колонки вже вишикувалися десятки іспанських та американських бензовозів. Що їм пояснював наш перекладач старший лейтенант В’ячеслав Попов, не знаю, але він таки домовився з ними, й дві наші цистерни пропустили поза чергою. Хоча й це не все. Заправившись, колона не могла вийти за перепускний пункт, тому що на території величезного нафтопереробного заводу трапилася аварія. Про стан справ підполковник Коваль кожні 30 хвилин доповідав в українську бригаду. У штабі виявляли стурбованість, але нічим допомогти не могли. Таким чином замість сьомої ранку ми «витягнули» колону о 9.30.

Ось нарешті вирушили. Зворотний шлях здається довшим. Завантажені, ми їдемо повільніше. Часто ламаються арабські бензовози. У старшого техніка першої роти прапорщика В’ячеслава Ковбуна роботи вистачає — то хрестовину карданного валу треба поміняти, то розібратися, чому тяга зникає. Виходять з ладу шланги, колеса. Кожну зупинку старший технік використовує для перевірки стану техніки, запитує водіїв про проблеми. В кузові «Уралу», який є технічним замиканням колони, здається, є все, але крайній засіб — жорстку зчіпку — застосовувати нам таки довелося. За 10 кілометрів до нашої бази у БТРа зірвало зчеплення, довелося його тягнути.

Подолавши блок-пост базового табору на аеродромі Аль- Кута, стаємо на розряджання зброї. Коли з усіх машин доповіли про виконані заходи безпеки, підполковник Коваль полегшено переводить подих і вперше за три доби по-справжньому насолоджується затяжкою цигарки. Починається сильний дощ, на який він вже не звертає уваги, а лише мовить: — Як добре, що злива не застала нас у дорозі...