Клiнтон — Буш: дві стратегії
Економісти й історики ще довго сперечатимуться стосовно різкого контрасту між економічною політикою періоду правління президентів Білла Клінтона і Джорджа Буша. Адміністрація Клінтона прийшла до влади, маючи дуже мало карт на руках, та й ті погані: попередній тривалий період повільного економічного зростання, величезний дефіцит федерального бюджету, успадкований від адміністрацій Рональда Рейгана і Джорджа Буша-старшого (1980 — 1992 роки), порівняно високий «природний» рівень безробіття та зростаючий інфляційний тиск.
І навпаки, адміністрація Джорджа Буша-молодшого прийшла до влади за дуже хорошого розкладу, що виражався в наявності істотного бюджетного надлишку, тенденції швидкого зростання продуктивності, пов’язаного з революцією у сфері інформаційних технологій, і дуже низькому «природному» рівні безробіття.
Але попри існуючі складності практично все, до чого доторкалася економічна команда Клінтона, перетворювалося на золото. Під керівництвом Роберта Рубіна — спочатку помічника президента, а потім міністра фінансів США — гігантський бюджетний дефіцит, який залишився після Рейгана і Буша, було перетворено на величезні надлишки, успішно відновлено високі темпи зростання інвестицій і продуктивності, а також вжито заходів із зниження торгових бар’єрів. Клінтон і його команда також заслуговують на похвалу і за внесок в урегулювання мексиканської кризи 1994 року й азіатської фінансової кризи 1997 — 1998 років.
І навпаки, практично все, до чого доторкалася економічна команда президента Буша, якщо не перетворювалося на свинець, то перебувало в такому стані, що спостерігачам, як у самій адміністрації, так і поза нею, залишалося тільки хитати головами і сердито бурчати щодо втрачених можливостей. Дії команди президента Буша значно погіршили становище у сфері торгівлі, фінансово-бюджетної політики, реформи системи соціального захисту — практично у будь-якій сфері, яка може спасти вам на думку.
Прочитавши нещодавно опубліковану книгу Рубіна «У невизначеному світі», починаєш краще розуміти цю вражаючу різницю. Узяти, приміром, хоч би те, що на титульній сторінці цієї книги стоять імена її авторів: Роберта Рубіна і Джейкоба Вайсберга. Як часто письменник, який працює над мемуарами видатних постатей і громадських діячів, бачить згодом своє ім’я на обкладинці? А Вайсберг отримав не просто «у співпраці з», а всю честь співавторства, яку дає сполучник «і». Це і є, мабуть, найсильніша сторона особистості Роберта Рубіна — він чудовий хлопець, який вірить у те, що визнанням, славою і пошаною потрібно ділитися.
Найважливішим при розробці державної політики Рубін вважає «імовірнісне мислення». Це означає бажання і готовність шукати відповіді на такі запитання, як: «Що ще може статися?», «А якщо ми помиляємося?», «До чого це може призвести в майбутньому?» — і розглядати всі можливі наслідки розпочатих дій та пов’язані з ними витрати і придбання, а не чекати, що отримані результати відповідатимуть якійсь модній ідеології або моделі управління. Зрештою, не існує абсолютно вірних прогнозів — усі вони містять хоч би один помилковий елемент.
Гримати кулаком по столу і кричати — недостатньо для того, щоб змінити небажану дійсність. Визнання Рубіним того, що світ складний і незрозумілий і що в ньому відбувається багато несподіваних і дивних речей (коли просто неможливо скористатися путівником, складеним Джоном Мейнардом Кейнсом, Мільтоном Фрідманом або яким-небудь вченим неоконсерватором), здається, і було його наймогутнішою секретною зброєю.
Але, читаючи його книгу, швидко розумієш, що «імовірнісне мислення» — не єдина зброя Рубіна. Він також працював на президента, який глибоко цікавився як політикою, так і стратегією свого уряду та який у більшості випадків дозволяв переконати себе в тім, що хороша стратегія в кінцевому результаті виявляється хорошою політикою.
Рубін також ефективно використав вражаючі управлінські навички, відточені ним під час перебування на посту голови інвестиційного банку Goldman Sachs. Я пам’ятаю, як сидів у кімнаті Рузвельта в Білому домі та здивовано спостерігав за тим, як на засіданнях Національної економічної ради він добивався бажаного для нього консенсусу одним лише підняттям брів та наданням слова членам ради у певному порядку.
Від усіх цих навичок та вмінь у сфері розробки і проведення державної політики, проте, було б мало користі, якби їх не використовували в правильному напрямі. Я гадаю, що головна причина надзвичайного успіху економічної політики Рубіна (і Клінтона), особливо якщо зважати на важкий стан американської економіки на момент приходу до влади даної адміністрації, полягала в їхній здатності дотримуватися головного завдання уряду — завжди намагатися розглядати ситуацію в ширшому плані.
У своїй книзі Рубін згадує часи, коли він настирливо проводив свою політику в питаннях міжнародної торгівлі: «Захист вітчизняних підприємств і галузей економіки зазвичай здається привабливим, оскільки негативні наслідки вільної торгівлі настільки очевидні… Під час розмови з президентом Клінтоном я згадав, що один із секторів, де потрібне зниження торгових бар’єрів, — це рибна промисловість. Клінтон пригадав кількох бідних рибалок, які закидають свої вудочки… Він не мав наміру робити нічого, що могло б зашкодити цим бідним людям. «Але, пане президенте, — сказав я, — для того, щоб допомогти цим рибалкам, ви можете позбавити бідних людей набагато більшого блага, а саме можливості купувати дешеву рибу».
Ми всі повинні намагатися бачити ситуацію в ширшому плані. Це означає, що в майбутньому ми повинні сприяти тому, щоб такі талановиті й вправні люди, як Роберт Рубін, знаходили державну службу привабливою і щоб, отримавши місце в уряді, вони мали можливість щось змінити.
Дж. Бредфорд ДеЛОНГ — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі та помічник міністра фінансів США в адміністрації Білла Клінтона.
