Перша

Музей сучасного мистецтва — захід для престижу держави вельми важливий. Такі музеї є одним з перших пунктів туристичних програм. Більше того, подібні структури не просто збирають сучасне мистецтво, але і розвивають його за допомогою різних проектів, конференцій, ведуть теоретичну та архівну роботу, гуртують навколо себе художників, мистецтвознавців, галеристів. До цього часу така робота в Україні — при наявності могутніх шкіл і найталановитіших артистів, — велася епізодично.

Інше питання, яким бачать майбутній музей його упорядники. Зрозуміло, що головна фігура тут — людина, на чиї гроші музей створюється — Віктор Пінчук, відомий промисловець і меценат. Однак на первинній стадії колекцію формують експерти. Такими виступили француз Ніколя Бурріо, московський галерист Марат Гельман, художник Олександр Ройтбурд та Олександр Соловйов (куратор «Першої колекції»). Їхнє розуміння актуальності, що не приховують і самі експерти, пов’язане з концептуалізмом й іншою постмодерністською технікою. У зв’язку з чим за бортом залишилося чимало живописців, без яких важко собі уявити українське мистецтво — Олександр Животков, Олександр Криволап, Марко Гейко, Матвій Вайсберг, Бадрі Губіанурі та інші. Думку про те, що «неоабстракціоністська» творчість цих, вельми різних художників, недостатньо актуальна, можна було б прийняти, коли б музей не мав у назві слова «сучасний». Адже всі вони є нашими сучасниками. Знову ж таки, автору цієї статті довелося побувати не в одному музеї сучасного мистецтва за кодоном, і там нове абстрактне мистецтво чудово уживається з усім іншим набором арт-технологій.

Проте добрий початок — половина справи. У «Першій колекції» вистачає чудового живопису, є і кілька помітних полотен майстра колірної пластики, фундатора «Живописного заповідника» Тіберія Сільваші. Національне актуальне мистецтво за останні 20, точніше, 15 років представлено широко і різнопланово. Не забуто і тих уродженців України, хто здобував славу у чужих краях. Наприклад — групу «Перці». Олег Петренко та Людмила Скрипкіна починали в одеському русі «Апт-арт»; жодне дослідження феномену соц-арту не обходиться без згадування їхнiх імен. Їхнi роботи — приклади соц-артівського стьобу: муляжі каструлі борщу, вареної картоплі, «споживчого кошика», дані у розрізі, з вказівкою енергетичної і вітамінної цінності продуктів; виконана у стилі радянського плакатного примітиву картина «Но пасаран», смугастий Чехов у компанії двох зебр… Взагалі, одесити, які зробили колосальний доробок і в українське, і у російське мистецтво, представлені цілим рядом значущих імен. Є кілька робіт, що запам’ятовуються, Юрія Лейдермана періоду 1980-х, найкращого для концептуалізму як такого. Соратника Лейдермана по гучній у свій час групі «Медична герменевтика», Сергія Ануфрієва, представлено двояко — списаними туманними текстами сорочками і як чудового графіка — ранніми малюнками з серії «Подвоєння». Вельми розважив публіку своїми «Темнильничками», чудернацькими об’єктами, схожими на фосфорецируючі уламки коралового рифу, чи не єдиний на сьогодні український оп-артист Дмитро Дульфан. Лякає страшнуватою «Дівчинкою»-мутантом Володимир Кожухар. Близький до «Перців» за манерою роботи і стриманим сарказмом активіст «Апт-арту» і «Медгерменевтіки» Ігор Чацкін — проте у нього залишається місце для романтики: такий його наївний «Кораблик», наклеєний на дошку й оточений назвами парусних снастей. Дещо особняком стоять ассамбляжі Олександра Лісовського — невеликі, витончені композиції площинних зображень та об’ємних предметів, що нагадують облагороджені колажі футуристів і конструктивістів. Не обійшлося без широкої присутності Ройтбурда, також примітного одесита — схоже, що це нашестя земляків багато у чому його заслуга. Картинами «Будда повержений», «Лоно вигнання», парафразом класицизму «Пуссен» і кількома відеофільмами нинішній директор галереї Гельмана у Києві нагадав про те, що головне його ремесло, все ж, — художник. Ще один приклад суто одеської образотворчої дотепності — «Негри уночі вантажать вугілля», намальовано у 1987 р. Світланою Мартинчик та Ігорем Степіним.

На фоні такого могутнього «одеського вторгнення» інші місцевості, у тому числі столиця, виглядали не так ефектно, хоча іронічних вправ вистачало і там. Кияни Максим Мамсиков та Олександр Гнилицький намалювали «Ку-клукс-клан» та «Штірліца з мавпою» відповідно. Циклом «Last projeсt» продовжив свою серію маньєристських фото ще один колоритний персонаж київських арт-підмостків Арсен Савадов. Колишній харківський, а сьогодні московський концептуальний фотограф Сергій Братков чудово вписався у контекст «Першої» чудовими фото вагітних моделей під загальною назвою «У мене буде хлопчик». Експонуються і роботи іншого фотографа з Харкова, всесвітньо відомого Бориса Михайлова — його знімок робітниці, яка миє огорожу, з циклу 1991 р. «Біля землі», був вартий багатьох полотен. Було і кілька полотен Олега Голосія — одного з найталановитіших і трагічних представників покоління 1980-х. За запевненнями організаторів, виставлене у Будинку художника — невелика частина прогнозованого зібрання, так що, цілком можливо, певна кількість картин Голосія все ж залишиться в Україні.

У цілому, музеєфікація українського сучасного мистецтва стартувала. Нехай поки що не у своєму приміщенні (яке ніби вже знайшли у районі Лаври, на колишній території заводу «Арсенал»), з певним перекосом у бік доморощених концептуалістів, в умовний спосіб. Головне, що українська культура, — масивний, неповороткий організм, — розпочала засвоювати вельми дивний і незрозумілий для неї продукт. Те ж стосується і наших багатих.

Одним словом — відлік розпочався. І чим більше у ньому буде учасників, тим краще.