Комплекс «відмінника»
... Задля цього ще на початку літа було продано свині, позичено, в кого лиш можна, гроші та взято мало не всі існуючі довідки в сільраді та райвно, які інколи збільшують шанси випускника сільської школи стати міським студентом. Упродовж вступного сезону батьки тягнулися, аби лише їхні діти вчилися. Аби потім не повернулися в село. Аби вибились в люди. Діти, вкотре надивившись «кін» про «бригаду, буржуя й крота» (які рідна телевізія показує так, наче більше не існує ніяких стрічок), звісно, мріють... Але навіть не помишляють, що їм, сільським вихідцям, усяку кар’єру як у Америці зробити реально (он і Президент у нас із села), але так само легко можна залишитись банкрутом на все життя. А долю буде повертати такий на перший погляд незначний факт: адаптується молодий селянин у міських інтер’єрах чи просто до них пристосується. Таку фатальну залежність від процесу входження в нові умови життя прослідкували науковці кафедри педагогіки Вінницького педагогічного університету.
«Для всіх головне, щоб дитина вчилась, — говорить доцент кафедри, кандидат педагогічних наук Віра Сорочинська, — батьки хочуть, щоб дитина виправдала їхні сподівання й витрати, а викладачам відстаючі студенти теж нецікаві. Тому невдовзі першокурсники відчують з обох боків тиск, направлений на високий показник успішності. Так, якби він був головним, а все решта — другорядним і непотрібним...»
Критерій «відмінник» ще з «совєцьких» часів тягне за собою низку автоматичних визнань сумлінного партійця: активіст і приклад у всьому, достойний звань, привілеїв, а пізніше — посад. Уявляючи таке єдине щастя: більш-менш забезпечене життя та принаймні маленька, але посада, та знаючи єдиний шлях до цього, батьки втішатимуться, що їхній студент встигає по всіх предметах і солодко уявлятимуть, як він вибивається в люди. Тоді як пласт його особистих переживань і особистого життя відійде в тінь.
Не кожен відмінник досягає у житті успіху, а навіть вхопивши крісло й портфель, не завжди щасливий. Особа, вимуштрувана в студентські роки здобувати високі оцінки, муштру пізніше переносить у доросле життя: оце моя професія і це головне, а оце — моє особисте життя: звісно, що оточення і родина стає для такої особи придатком, який заважає їй досягти головної мети. Її мучить власна двоякість, вона не може бути щира і сприймати інших просто. Настороженість до всього й усіх та наднормова праця задля високих показників, від яких з часом з’являється залежність, доводять до неврозу, а раптова втрата роботи, що стало нормою сучасності, нашого відмінника просто вб’є: його недооцінили. Крах життя і повне банкрутство, в якому відмінник залишиться сам, адже досі по-справжньому його ніколи не цікавила власна родина, а на друзів не було часу. Є й інші наслідки невдалої адаптації та неправильних життєвих орієнтирів, що були обрані в студентські роки.
Бажаючи дати дитині хоч якусь освіту, батьки «пхають» її, куди їм виходить: туди, де родичі чи знайомі, туди, де вдалось домовитись чи просто вистачило грошей. При цьому ким дитина хоче стати — питання зайве. Згодом воно стане головним, але буде пізно, і ненависний фах стане щоденною каторгою, або після ВНЗ випускник піде в пошуках другої освіти чи хоч якоїсь роботи, а відмінні оцінки, яких так від нього вимагали — коту під хвіст. А тих, хто закине навчання одразу після першого ковтка волі та відчуття міського життя, теж чекає не найкраще. Після розваг бурхливого гуртожицького життя в кращому випадку виб’ють там для себе кімнату, влаштуються на базарі та перетворяться на вічних торбарів. А їхні батьки, доки житимуть, будуть тягнути господарство й складати пенсію, щоб, як і в студентські роки, помогти діточкам, аби вони, вивчившись, не повернулись у село, аби залишались у місті й «вибивались у люди». Насправді ж життя діточок перетвориться на боротьбу за виживання, і все особисте, що батьки з педагогами для студента вважали за річ малу в порівнянні з відмінним навчанням, вилізе з тіні та стане головним. Адже, бувши сільським студентом, адаптуючись у місті, особистість не зуміла розгледітись і втратила свій шанс.
Для одних він невидимий, а інші його відчувають. На когось він падає просто з неба, а хтось на нього полює все життя. Це вже як для кого, а для сільської людини шанс або великий і задарма, або ніякий і ніколи. Машинерія міського життя юну, а отже нестійку, сільську особу нагло чавить. Або ж особистість, якщо остання є такою, опановує її та підкоряє собі, а далі їде нею по життю як коли виходить. І хоч сільських громадян міське «насєлєніє» хай легко, але досі зневажає, у селюків є те, чого ніколи не буде в «городскіх граждан». Це винятковий шанс, що криється в своєрідному світосприйнятті. Вони відчувають ціну життя, бо змалечку навчені: щоб прожити — треба працювати. Це для міських тепло й вода в оселі — щось звичне й обов’язкове, а сільські знають, що навіть таких елементарних благ не буде, якщо не встати й не потрудитись. Тому сільські студенти виграють у міських працьовитістю та наполегливістю, що, як відомо, веде до успіху. Віру в нього підсилює факт вступу до ВНЗ. А жага видряпатись, вижити й не повернутись у село, де чекає лише безвихідь, помножують і без того великі шанси сільських вихідців вибитись у так звані омріяні люди.
Проте не всі селюки штурмують ВНЗ по українських містах. Тільки невелика частина сільської молоді відчуває у собі потенціал та здогадується, що в сільському соціумі на нього запиту не буде, а тому за життєвим злетом треба їхати туди, де димлять високі труби. Там усе інакше. Не ті відстані, не той ритм та й не те вбрання й розваги, що в рідному селі. Тут не з кожним вітаються, але навіть зовні приємний перехожий, який вдає твого товариша, здатен на «западлянку». І поки до всього призвичаїшся, не одною гулею заквітчаєш голову. А якщо її ще й кохання запаморочить, що природньо у студентські роки, то так і дивись, обміняєш свій шанс, як шило, а від мила спробуй не заплакати.
За таким сценарієм відлітають дівочі мрії, а хлопці свій шанс, як правило, гублять у надмірному пошуку власного «я». Шукають, певна річ, у антиморальних середовищах, бо місце їхніх мрій займає розчарування як наслідок невдалої адаптації.
«Перша хвиля демократизації скасувала практику кураторства викладачів над студентськими групами, — розповідає Віра Сорочинська, — але тепер педагоги знову поступово повертаються до старої практики. Український студент — не американський, який змалечку привчений до самостійності. Дитина, звикла до гіперопіки з боку батьків, що характерно для нашої нації, не готова до раптового входження в доросле життя. Тому в навчальному закладі, куди вона потрапляє із батьківського дому, їй необхідна підтримка старших, місток, через який студент перейде на інший берег життя, тобто адаптація».
Протягом перших місяців навчання студенти Вінницького педагогічного університету, а також тих навчальних закладів, які працюють за методами, розробленими цим ВНЗ, пройдуть кілька рівнів тестування. Від найпростіших до важливих запитань. Анкети анонімні.
«Ми з’ясовуємо, як першокурсник почуває себе в навчальній групі, в гуртожитку, з викладачами, чому сюди вступав, що чекає від навчання і які його плани на майбутнє, та чого він боїться. Спочатку всі мають підвищений інтерес до навчання: новий розклад, нові предмети, новий спосіб освіти й нові друзі та вчителі. Втім, навіть такі приємні події, як одруження чи народження дитини, завжди починають новий етап в житті людини, до цього їй невідомий, а тому, природно, з’являються переживання. У студентів, як осіб соціально незрілих, не готових до самостійності, переживання переростають в очікування негативних подій. Тому 65—78% першокурсників живуть у стані страху. Визначити, чого або кого вони бояться та допомогти побороти комплекси, — це і є нашим завданням у процесі адаптації студента».
Якщо з часом дійсність студента починає відповідати тому, про що він мрійливо писав у перших анкетах, то він адаптувався і, якщо не втратить голови, все в нього складеться як у кіно.
