Лесина посмішка
Календарик вже давно втратив свою актуальність (два роки минуло), а я немовби зрослася з ним, — ніяк не хочу викидати. Все так само користуюся ним, перегортаючи сторіночки, щоправда, вже зовсім із іншою, «не календарною» метою. Весело душі — я відкриваю таку ж веселу сторінку, а туга найшла — шукаю відповідне до туги обличчя. Бо для кожного місяця-настрою Леся Квик намалювала свій жіночий образ. Обличчя всі вийшли милі, з легкою юнацькою претензійністю, замішаною на виклику та ніжності одночасно.
Тому на чергову виставку Лесі Квик до галереї «Гердан» я йшла майже як до рідної людини, яка довго й старанно підтримувала мене. І з думкою: що на цей раз вигадала ця дивовижна, сонячна жінка?
А зробила цього разу вона виставку своїх малярських робіт і назвала експозицію «Скарбничка». Вона кожного разу грає з глядачем. Тепер погралася на дитячому прагненні накопичити. Проте цей потяг охопив все наше суспільство, причому зовсім не з дитячою силою. Тому й жіноче декольте, в розріз якого можна кидати монетки, викликає цілком певне доросле почуття. Хоча здається, що намальовані картини все ж таки дитячою рукою. Та ще й порізані (хіба доросла людина вигадає таке, щоб попсувати дороге полотно?), щоб туди, у проріз гріш засовувати — на велосипед чи морозиво… І теми вибрано несерйозні. Сидить, наприклад, якийсь незрозумілий самотній кіт. Ну, хто сьогодні так малює!?.. Проте у Лесі повно захисників.
Юрко Бойко, директор галереї «Гердан», який напевно закоханий у Лесю-митця, говорить із притаманною йому категоричністю: «Її досі називають молодою художницею, а це зрілий творець, у якого вже років п’ятнадцять роботи зберігаються у Національному музеї та Львівській картинній галереї. А вже скільки людей хотіло б мати в себе вдома Лесині роботи — не злічити, — і саме це є головним показником для живописця».
«У неї було зовсім не просте життя, але хоч хтось бачив її без посмiшки? А всі її роботи — філософські. Мабуть, немає такого офіційно визнаного художнього стилю, хоч я саме так визначив би її стиль — оригінальна філософія. Але всі її життєві філософії зводяться до того, що людей вона сприймає такими, якими вони є, і все їм заздалегідь пробачила, і розкрила руки (душу!?), щоб обійняти, а не засудити…
Леся — прекрасний рисувальник. Одна лінія, а вже є образ. Мало кому таке дано! Я їй завжди заздрив — її оригінальності, якась вона не така, як усі. Я вже, повірте, побачив на своєму віку чимало різноманітних авангардистів, які прагнуть щосили вивернутися й вигадати щось «новеньке». А у неї все виходить природно, як дихання. Бо йде зсередини, з душі», — так говорив про Лесю Квик її вчитель і також митець, скульптор Мирон Амбіцький.
За шість років — третя персональна виставка в «Гердані». Причому всі разюче вiдрiзняються одна вiд одної. Леся то використовує комп’ютерну графіку, то фотографію, то звичайний олівець. І все встигає! Ця остання виставка відкрилася через два дні після того, як Леся відсвяткувала другу річницю народження дочки. Син — школяр. Чоловік сам, але не без допомоги Лесі, намагається перебудувати колись старий і тісний будинок, перетворивши його на справжнє сучасне житло, проте не без ознак богемності. Але тут і не може бути інакше — дуже багато людей товчеться. І більшість — у пошуках тепла, Лесиного тепла!
