«Універсальний» підхід і «силовий» варіант
У численних прогнозах щодо подальшої долі проектів змін до Конституції можна прослідкувати кілька позицій різних політичних таборів. Враховуючи, що загалом політичну реформу підтримують усі, можна передбачати ймовірний хід дискусії разом із її невдалим завершенням. Аби висловити такий песимізм, досить розглянути наявні на сьогодні підходи до можливої зміни політичної системи.
НЕ КОРИСТІ ЗАРАДИ
Найбільш привабливим виглядає підхід, характерний для малоперспективних політиків і очолюваних ними партій чи об’єднань. Найпершим у цьому руслі висловився лідер соціалістів Олександр Мороз, який заявив, що політреформу слід розглядати не в зв’язку з певними персоналіями, а в перспективі, щоб нова політична система могла довго та плідно працювати на користь прийдешнім поколінням. Тобто нумо абстрагуємося від сьогоднішнього співвідношення сил і тих змін, які стануться внаслідок реформи. Накреслимо оновлену Конституцію на чистому аркуші. Звучить привабливо й абсолютно нереально. І справа навіть не в нинішніх цілком конкретних інтересах цілком конкретних представників фракції соціалістів у парламенті. Є досвід кількох поколінь, які вже будували суспільство «не для себе», а для майбутнього щастя всіх людей. Найкраще в роки здійснення цієї благородної мети почувались саме носії ідеї комунізму і соціалізму.
Жоден політик зі здоровим розумом сьогодні не працюватиме на зміни в законі, які встановлять абстрактну справедливість. Політик знає, що найбільшу користь від цієї справедливості матиме той, хто першим скористається здобутою справедливістю. Цю тезу підтвердили подальші дії соціалістів, які звично суперечать самі собі, заявляючи то одне, то інше. То їх влаштовує обрання президента парламентом, то не влаштовує. Виглядає так, що вболівання за «реформу без персоналій» зумовлюється відсутністю достатньо впливових персоналій, бажанням змінити становище так, аби стати впливовими. Головне — абсолютна універсальність підходу. Коли виступаєш за реформу «заради майбутнього», всілякі підозри та звинувачення у змовах та зрадах легко відкидаються. Як можна зрадити майбутнє, якого ще нема?
УСЕ ПОДІЛИТИ
Протилежним позиції «реформи без персоналій» є бажання частини політичних сил врахувати в процесі реформи інтереси всіх учасників процесу. Цей підхід характерний для більшості фракцій більшості та є бюрократичним за своєю ідеологією. І справді, керівних посад можна передбачити скільки завгодно, заклавши їх у проект змін до Конституції. Однак від кількості посад влади більше не стане. Влади завжди комусь не вистачає. Таким чином прагнення знайти в новій системі влади місце для всіх, та ще щоб ніхто не образився — справа марна. Про це можна тільки говорити, реально лобіюючи свої власні інтереси.
Якщо розглянути варіанти реформи, на які може погодитись більшість, то в кожній із пропозицій проглядають контури конкретних політичних фігур, які й мають бути ледь не особисто вписані в проект змін до Конституції. Опозиція називає це намаганням під виглядом реформи зберегти існуючі владні повноваження за тими самими людьми, які володіють цими повноваженнями сьогодні. Реально це об’єктивно неможливо. Саме через надмірну кількість бажаючих одержати хоч шматочок реальної влади й змушений був Леонід Кучма ініціювати політичну реформу. Існуюча модель влади не витримує такої кількості носіїв себе, що й призводить до порушень, зловживань і таких інших, як колись казали, «негативних явищ». Спроби змінювати людей, не змінивши систему влади, призводили і призводять до ще більшого поглиблення протиріч.
Для носія влади її мало не буває, тому спроби поділити її «справедливо» між усіма учасниками процесу політичної реформи приречені на невдачу. Спочатку бажаючих буде багато, й процес рухатиметься досить динамічно. Проте при першому ж розподілі повноважень одразу з’являться ображені, й реформа загальмує.
ЗАЛИШИТИ ЯК Є
Серед прихильників такої позиції — насамперед Віктор Ющенко та його оточення. Люди, які добре знають, як здійснюється влада і що можна з цього одержати. Не один і не два політики марять цілком конкретними владними кріслами й кабінетами, підраховуючи дні до свого можливого туди входження. Для них розмови про політичну реформу є лише димовою завісою, за якою відсутні жодні наміри. Досить згадати кількарічний процес «об’єднання Рухів», які ніхто не збирався реально об’єднувати.
Проблема наявного загону політичних консерваторів у тому, що вони ризикують залишитись у меншості, а значить не отримати нічого замість так довго очікуваної влади. Тому вони не можуть повністю ігнорувати процес політичної реформи. З цієї сторони також подаються проекти й пропозиції з метою якомога довше розтягнути процес — аж до повного його зупинення. Якщо ж зупинити політичну реформу не вдасться, то можна щось для себе виторгувати як для учасника цього процесу.
ЧЕТВЕРТИЙ ВАРІАНТ
Усі три вищезазначені позиції заздалегідь виглядають безперспективно. Процес довгого узгодження параметрів майбутньої реформи загрожує вичерпати із проекту змін до Конституції все, що суперечить інтересам тих чи інших політичних сил. У результаті оновлена Конституція нічим принципово не відрізнятиметься від діючої, й витрачати бюджетні кошти на референдум для всенародного підтвердження косметичних змін буде недоцільно.
Ймовірним виглядає «силовий варіант» політичної реформи, який не зможе влаштувати всіх нинішніх політичних гравців. «Силовий» не в прямому сенсі, а в сенсі чіткого визначення принципів реформи, які будуть втілені, незважаючи на невдоволених. Така властивість всіх реформ — завжди є багато невдоволених. Чи достане ініціаторам внесення змін до Конституції політичної волі взяти на себе відповідальність і принципово залишитись на своїх позиціях? Для цього слід хоча б недвозначно ці позиції визначити.
