Навіки разом?

— Яким чином відбулося приєднання до УПЦ КП українців Московської області?

— 1992 року парафіяни — українці й росіяни — Богоявленського собору міста Ногінська Московської області на чолі з архімандритом Адріаном розпочали переговори з митрополитом Філаретом про приєднання до УПЦ КП. І на початку 1994 року до УПЦ КП були офіційно приєднані не тільки парафія Богоявленського собору міста Ногінська, а й Свято-Александро- Невська парафія, Свято-Троїцька і Свято-Тихвінський жіночий монастир сестер милосердя та благодійництва.

— Як поставилася Московська патріархія до утворення кількох громад іншої — Української Православної Церкви — на території Росії?

— Московська єпархія РПЦ негайно розпочала судовий процес в Московському арбітражному суді про відібрання в нас Богоявленського собору разом iз комплексом будівель, які ми — українці — будували на його території. Судова справа тривала п’ять років, але сили були занадто нерівними. У вересні 1997 року міська влада направила до Ногінська сто омонівців та міліцію для захоплення як собору, так і українського центру «Братство». «Штурм» відбувся вночі. Всіх українських гімназистів, студентів Духовної семінарії та духовенство з дружинами й малолітніми дітьми вигнали за огорожу собору, на вулицю.

Ось таким чином наші парафії опинилися у старому триповерховому будинку міста Ногінська, де було обладнано Свято- Троїцький православний храм УПЦ КП. Чотири роки ми служили й жили у цьому будинку без будь-яких умов — було відключено електромережу, воду, каналізацію, опалення та газове постачання. Тільки завдяки втручанню зарубіжних журналістів місцева влада подала в будинок тепло, воду; ще через кілька років підключили електроенергію, а після нашого звернення до президента Російської Федерації Путіна — газ.

— Скажіть, владико, яким чином підтримували українські православні громади в Російській Федерації українські представництва в Росії?

— Треба підкреслити, що з того часу, як українські православні парафії з Богородською єпархією УПЦ КП вийшли зі складу РПЦ, ні Посольство України в Росії, ні Український культурний центр у Москві не тільки не надали нам якоїсь моральної чи матеріальної допомоги, але ніхто жодного разу й не приїхав до нас. Ми були приречені на самовиживання. Хоча ми неодноразово зверталися до Об’єднання українців Росії по поради та захист. А ось президент Світового Конгресу Українців у Торонто п. Аскольд Лозинський, якого відділяє від нас 12—14 тисяч кілометрів, таки знайшов можливість приїхати до Ногінська й відвідати українських православних. Багаторазово ми письмово зверталися також до посла України в Росії, але — ніякої відповіді. Хоча українці в Росії не мають жодного належного православного українського храму — ні православного, ні греко-католицького.

— Як ви розцінюєте сучасний стан православ’я в Україні, зокрема домінуючу роль УПЦ Московського патріархату в багатьох важливих соціальних сферах?

— Справа тут, серед іншого, в тому, що до філії РПЦ МП в Україні належать архієреї та духовенство, серед яких, як не дивно, більше 70% відсотків українців, особливо із західних областей нашої держави. Всі вони вірою й правдою служать інтересам чужої Церкви і чужої російської держави.

Тому український народ повинен дуже серйозно підійти до наступних виборів, проявити свій патріотизм і мудрість на виборах президента України восени 2004 року. Від цього буде залежати також соціальний і духовний стан української діаспори та української церкви в Росії. Може, тоді всі наші правителі будуть отримувати поради й благословення не у Московського патріарха, а у патріарха Київського і всієї Руси-України. Тільки такі державні діячі зможуть поставити питання про нормальне існування російської діаспори в Україні, а української діаспори — в Росії, як це є в країнах Балтії.

— Як йдеться представникам УПЦ КП в самій столиці Москві?

— Сьогодні ми в Росії абсолютно безправні, зокрема позбавлені прав на власне майно. Нагадаю, що українськими вельможами ХVII—ХVIII століття були побудовані в Москві не тільки десятки Українських Православних храмів, але й палаци, зокрема й палац гетьмана України Івана Мазепи. Нині цей палац використовується, хоч як парадоксально, московськими омонівцями, а в українських храмах служить духовенство Московського Патріархату.

Богородська єпархія УПЦ КП має в Москві дві православні парафії. Одна — на честь Святого великомученика і цілителя Пантелеймона і друга — Святих Апостолів Петра і Павла. Ні одна з них не тільки не має належного приміщення, а й не може отримати земельної ділянки для будівництва храму. Парафії св. Пантелеймона (протоієрей Євген Удалий) місцева московська влада прислала десятки листів- відповідей, в яких протягом вже 8 років обіцяє надання земельної ділянки під будівництво храму. «А воз и ныне там». Ця парафія облаштувала домовий храм в одній з лікарень міста Москви, але московські священнослужителі найняли собі «захисників віри», які одного ранку розбили іконостас з іконами, винесли їх на вулицю й спалили. Що стосується парафії св. Петра і Павла, то управління юстиції міста Москви прийняло рішення не перереєстровувати статут цієї парафії, хоча це суперечить закону РФ.

— Чого владика очікував від VIII Світового Конгресу Українців?

— Ми, православне духовенство й віруючі УПЦ Київського патріархату в Російській Федерації, просимо Президію і членів VIII Світового Конгресу Українців вплинути на державну владу РФ і в офіційній формі вимагати від неї конституційних прав і релігійних свобод для наших віруючих, а саме:

1. Надання двом православним парафіям УПЦ Київського Патріархату у м. Москві окремих будівель або приміщень для відправи богослужінь українською мовою.

2. Виділити земельні ділянки для будівництва типових православних храмів цих парафій.

3. Передати Богородській єпархії УПЦ Київського патріархату колишній палац гетьмана України Івана Мазепи в Москві для влаштування в ньому Єпархіального Управління та недільної школи.

4. Повернути нам Богоявленський собор з комплексом будівель у м. Ногінську Московської області та компенсувати зруйноване Московською єпархією РПЦ рухоме майно чотирьох православних юридичних організацій УПЦ КП на загальну суму $800 тисяч.

5. В Українському культурному центрі м. Москви надати кімнату для відправи православних богослужінь, таїнств та треб українською мовою.

6. Вимагати від російської влади безперешкодно реєструвати громадські Статути Українських церковних парафій — згідно з законами РФ.

7. Надати місіонерам Московсько-Богородської єпархії можливість формувати парафії нашої Церкви на території Російської Федерації, особливо при українських земляцтвах Далекого Сходу, Сибіру, Кубані, Закавказзя та в Підмосков’ї.

8. Запропонувати Міністерству юстиції України надати УПЦ МП назву згідно з її належністю до РПЦ МП — вона має називатися «Екзархат РПЦ в Україні», як це було до 1990 року.

І насамкінець ще одне. У 2002 році, коли Росія проголосила Рік України, ми, православне духовенство й віруючі, просили російську державну владу про дозвіл офіційно запросити до Москви й Ногінська патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Відповіді ми не отримали. Через це, думаю, і патріарх Московський Алексій II не повинен отримувати дозвіл на візит до України.

P.S. Варто повчитися у росіян тому, як зберігати свою автентичність, свою віру, свою неподільну гегемонію. Ну скажіть, добрі люди, що таке дев’ять українських православних духовних організацій на тлі майже 12 тисяч громад і організацій Руської православної церкви в Росії? Російські ж православні (разом з місцевою владою) — попри Конституцію, попри всі міжнародні права і конвенції — воюють з цією краплею в морі так, наче йдеться про саме існування Руської церкви, наче їй загрожує смертельна небезпека, розпад, опоганення, кінець світу. Важко збагнути, що йдеться не про якихось там сатаністів і навіть не про «Аум сінріке», а про православних братів, з якими — «навіки разом».