ЩОДЕННИК

А ще говорять, що наше життя іноземними мовами не перекладається. Дурниці. Мій знайомий — житель дуже далекої екзотичної країни, потрапивши до України, вже на другий день зрозумів, що чайові в ресторанах і таксі давати не обов’язково. Що якщо ти зачепив когось ліктем, або тобі наступили на ногу в автобусі, вибачатися не треба, а можна навіть грізно подивитися і роздратовано щось буркнути — мовляв, куди лізеш! А вдома вибачався як миленький, навіть якщо ні в чому не був винен, рефлекторно. Як, однак, швидко змінюються рефлекси, навіть отримані, що називається, з молоком матері — гарний матеріал для дисертації, між іншим. Ще він дуже швидко зрозумів, що з нашими чиновниками краще не сперечатися — собі дорожче, а краще їх задобрити — винним виглядом, шоколадкою або слухняним киванням. Щоправда, перших днів зо два все ж намагався щось їм доводити про логіку і права, та швидко зрозумів, що це марно. Здібним виявився.

Ще є у мене інший знайомий — англієць. Живе в нашому місті вже років вiсiм, і додому його ну абсолютно не тягне. Скучно там, говорить. Тут він, затриманий п’яним за кермом, та ще й у машині без номерів, намагався влаштувати міжнародний скандал, давав інтерв’ю всяким західним радіостанціям — мовляв, зневажаються права людини в недемократичній країні. До Великої Британії, однак, повернутися не захотів. Там йому за такі фокуси по шапці б надавали по повній програмі, а у нас відбувся легким переляком. Тож цілком наше життя перекладається будь-якими мовами — в нього треба тільки із задоволенням поринути. І якщо чужоземець — любитель екстріму, то успіх у цій справі йому гарантовано.