Прокурорська демократія

Якщо до заяви представниці Генеральної прокуратури Росії стосовно того, що прем’єр Михайло Касьянов своїми заявами щодо недоцільності арешту Платона Лебедєва чинить тиск на суд, ще можна було вважати те, що відбувається навколо ЮКОСу, сутичкою влади та бізнесу — нехай частини влади і частини бізнесу, то зараз стає остаточно ясно — для тих, хто ще не встиг здогадатися — що йдеться про запеклу сутичку за владу в Росії. ЮКОС — аж ніяк не головна мішень цієї сутички, просто з компанії, що розпоряджається найбільшою кількістю активів у російській економіці, почали як з найбільш зрозумілого і дорогого об’єкта. Генеральна прокуратура — аж ніяк не головне відомство в цій боротьбі, просто вона виявилася найбільш зручним важелем у тиску одного угрупування на інше. Опозиція в середовищі інших силових відомств тому, що відбувається, настільки велика, що їхнім працівникам намагаються не доручати розслідувань кланового порядку, а апарати необережно дискредитують, асоціюючи, наприклад, міліціонерів із «перевертнями». У 1999 році щось схоже відбувалося з Генпрокуратурою — саме тоді, коли тогочасний голова ФСБ Володимир Путін виявився провідною фігурою в історії з ганебним залишенням Юрієм Скуратовим посади генпрокурора. Зате відтоді прокуратура поза підозрами.

Навряд чи відомство Володимира Устинова зважилося б на відкриту атаку проти прем’єр-міністра Росії, якби не відчувало за собою могутньої підтримки. А хто може підтримати в боротьбі з главою уряду? Відповідь напрошується — але це не обов’язково президент Путін, це можуть бути ще й люди, які переконали прокурорів, що вони або контролюють главу держави, або діють від його імені. Саме вони й можуть надати співробітникам Генпрокуратури надзвичайної сміливості, саме вони й можуть забезпечити їм авторитет у інших, нехай і роздратованих силовиків. Зрештою, Юрій Скуратов у своїй атаці на сім’ю першого президента зовсім не був одинаком — і серед його прихильників була аж ніяк не тільки знаменита Карла дель Понте. Тоді надії атакуючих були на тих, хто розраховував забезпечити нове президентство — вже, звичайно, не путінське. Зараз — надії вже на чинного главу держави…

І в цьому головна помилка прокурорів. Президент Росії — аж ніяк не той політик, який поставить своє майбутнє в залежність навіть від найближчого оточення або ж поведе своїх людей в атаку. Путін — розвідник, а не кавалерист, він буде спостерігати, а не рубати шашкою. І ось тут-то виникає запитання: чи можуть люди, які спілкуються з Генеральною прокуратурою, виграти без президента — навіть від його імені? Прокурори дуже ризикують — або їм вдасться збанкрутити ЮКОС, звалити уряд і посадити «сім’ю», або часи атаки на Скуратова здаватимуться сьогоднішнім жителям кабінетів на Дмитрівці солодкою казкою — тим більше, що прізвище рятівника суспільства від перегинів буде все той же — Путін…