Свинячий «кілер»,

У розташованому за чотири кілометри від райцентру Дунаєвець селі Чаньків живе 41-річний Іван Іванович. Симпатичний кремезний чолов’яга. Не без почуття гумору. Коментує наше німе здивування щодо свого прізвища: «Мабуть, п’яний дияк записав діда. Були Іваненками чи Іванюками, та стали Івановими. Та я так вважаю: хоч і горщиком назви, тільки у піч не клади».

Іван Іванович насамперед цікавить нас як представник рідкісної на селі професії — свинячий «кілер» або колій. Він якраз збирається «на діло» до свого односельця і доброго приятеля Руслана. Приєднуюсь до нього. На подвір’ї «замовника» у хліву сито рохкає свиня. «Якби не будівництво, то не різав би. Хай би ще забезпечувала високий приріст. Та треба ж якусь шкварку дати на обід людям», — Руслан Семків наче шкодує, що вирішив згубити свинячу душу. Але... рішуче бере мотузку, йде до хліва. Різник йому допомагає. Свиня верещить, наче її вже ріжуть, несамовито впирається, та марно.

— Не думаю, що свиня передчуває свій кінець. Вона ніколи «добровільно» не йде з клітки. Хоч би й не під ніж... Я їх, може, зо дві тисячі перерізав. Ага, вагон і візок сала та м’яса... Завжди впирається. Коза? Та передчуває. Тільки скажи: де той ніж? От вона вже полохається і мемекає на все село. В коня сльози виступають — розумна тварина. Бик?.. Обухом сокири вдарив поміж роги, то й не зчується, що минула його пора, — розповідає Іванов, тримаючи напоготові колуна. Ми ж, свідки цього кривавого процесу, навіть не стямилися, як це сталося: тільки-но вперта свиня вже лежала догори ратицями і навіть не ворушилася.

Заметушилися другорядні учасники «вбивства». З мисками, полумисками, ряднами, слоїками. Лише головна персона цього, схожого на язичницьке, дійства була спокійною і зосередженою. Орудуючи паяльною лампою, Іван Іванович філософствував:

— Перше весь час запам’ятовується. Мав 23 роки, коли вперше взяв колуна в руки. От тоді взяв жаль. Аякже, своє зарізав. Зумів вигодувати, то зумів і зарізати. Старші різники показували, з якого боку до нього підходити, як ударити, аби вже напевне. Що в нашому ділі головне? Заколоти і дурний зможе, а головне — якісно розібрати свиню.

Тут-таки Іванов почав згадувати різні історії, що «траплялися у практиці різників».

— Пригадую, баба Палажка до мене звертається: ходи, Йване, заколеш поросятко. Гадав, що воно мале й нікчемне. Баба ж виганяє кабана вагою 330 кілограмів. Це була найбільша свиня за всю мою колійську практику. Баба, виявляється, на свої поминки годувала, та їй попустило, вирішила пережити свою свиню. І досі живе. А у Козюка що скоїлося? Прибігає до Петра. Бери, каже, рушницю мисливську, бо свиня сказилася — гасає подвір’ям. Велика біда буде. Петро застрелив свиню, як ото дикого кабана. Козюк, виявляється, промахнувся, то свиня й сказилася. Маю рушницю шістнадцятого калібру, та тільки з лисицею, зайцем чи з качками повертався з лісу додому. Дикі кабани в наших краях чомусь не водяться. Бачу, що й на свійську свиню чекає та ж лиха доля, що й на її прародичів.

У хаті вже шкварчала на пательні свіжина, та тут, на подвір’ї, ще була завзята робота. Мало не збившись на фінансовий бік питання про свинарство, Іван Іванович знову повернувся до історій, що «траплялися з різниками»:

— Зібралися хлопці на соломі кабана смалити. Ну, закололи, як змогли, підпалили. Поки, кажуть, воно смалиться, треба по чарці перехилити за упокій свинячої душі. Повсідалися гарненько у літній кухні, перехилили, як годиться, трохи закусили та й почали тиху бесіду. «За життя», звісно ж, бесідували. Аж раптом — стук, грюк: жахливий гармидер звідкись узявся. Вибігли на подвір’я — кабана немає! А де ж? Яка нечиста сила його взяла?.. Потривожені бджоли гудуть, кусають різників... Що ж то скоїлося? Як потім виявилося, недорізаний кабан на соломі ожив і — у садок, де вулики стояли. Шістнадцять вуликів було, то одинадцять перекинув догори дном... Отих закусаних бджолами різників потім у реанімаційному відділенні врятували.

— На світі всякого буває, — розважливо мовив на те Руслан Семків.

Робота добігала кінця. Свиня вже стала купою м’яса і купою сала. Лише голова, поставлена окремо від того, що залишилося від ще дві години тому живої свині, вперше «дивилася» у високе зоряне небо (за короткий період існування вище корита нічого не бачила) і, вишкіривши зуби, наче насміхалася з учасників завершеного без пригод процесу. І чого б то?..

Потім, коли велика пательня була на столі, і у гранчаки вдруге чи втретє налили традиційного для такого заходу напою, Іван Іванович авторитетно заявив, що не лише він є свинячим «душегубом» у великому Чанькові.

— Один із п’ятьох, — скромно сказав про себе. — Та вже до того йдеться, що й одному тут роботи не буде. Хто собі вигодує свиню, той сам і заріже.

Руслан Семків згадав, що, як кажуть у народі, «перед Різдвом свині починають верещати». Тоді православні готуються до розговіння після суворого тривалого посту. Салом, ковбасою, шинкою, кров’янкою, іншими кулінарними виробами із свинини. Та хіба буде чим розговлятися, коли «пішла така політика, що люди годують свиней собі у збиток?». Пляшка на столі вже геть спорожніла, одначе тривала твереза розмова.

— Ще донедавна й по десять кабанів у хлівах тримали. Тоді по вісім гривень за кілограм живої ваги заготівельник давав. А що тепер? По чотири гривні дає. То й більшість по одному, від сили по два годує. Ніхто не хоче собі у збиток працювати. За відро зерна мусиш десять гривень віддати, а тій свині, поки вона виросте, «бідних» сто відер зерна віддай. Рахуй: тисячу гривень зжерла, поки до 150 кілограмів виросла. Картоплю, буряки, що на городі виростив, не рахую. А молока скільки вип’є, поки до підсвинка підросте!» Ветеринарні послуги за «спасибі» ніхто не надасть. І вакцини купи, і вітаміни. Й ходиш біля цієї свині, наче біля якоїсь панії. Звари, заміси, подай, вигорни з-під неї, — говорив Іван Іванович, простий чаньківський різник.

Та у відчай не впадає. Село, вгадуючи кон’юктуру ринку, займається скотарством:

— За молоко заготівельники справно розраховуються. Завжди у хаті, як мовиться, свіжа копійка на першочергові потреби. Є корова, то є і теля — від ранньої весни до пізньої осені нагулює собі круті боки на підніжному кормі.

Що ж до «національної гордості», якою досі була в нас звичайна свиня, то вона, як бачимо, потроху виводиться з хлівів. Як уже майже вивелася з великих будівель ферми, що розносяться власниками майнових паїв і злодіями на будівельні матеріали.

— Будували ми якось соціалізм, — зажурено мовить тверезий, як скло, Руслан Семків — горілка його не «взяла». Разом із різником Іваном Івановичем шоферував у колгоспі на вантажівці. Зустрівши «зорю капіталізму», обидва пішли працювати до лісу. Роблять санітарні рубки, садять дерева: «Привезли саджанці дуба і бука — гарно прийнялися». Чомусь капіталізм їм уявляється отією свинячою головою, що, вишкіривши зуби, наче насміхається з них. Уособленням «нового ладу» стали для них заїжджі заготівельники вгодованих свиней: «Приїжджають аж зі Львова, скуповують через своїх тутешніх агентів кабанів і везуть за кордон Батьківщини. Потім звідти провозять контрабандою якийсь курячий фарш, щоб тут, на місці, робили ковбасу для щирих українців».

— Попустить, — чи то запитує, чи то висловлює тверду впевненість Іван Іванович. Одержавши зароблені чесною працею кілограм м’яса і кілограм сала, він, «губитель свинських душ», іде до хвіртки.

Повертається додому з почуттям виконаного обов’язку. Вранці — до лісу, де дикі кабани ще не зустрічалися...