Гості з минулого і майбутнього

Гості з Донбасу ознайомили наших театралів з виставою «Соло для годинника з боєм» за п’єсою словацького драматурга Освальда Заградника (постановка Олександра Аркадіна- Школьника) і музичною адаптацією Андрія Бакірова на вірші Наталі Хаткіної, створеною за мотивами мопассанівського роману «Милий друг». Якщо в першій постановці вражали представники старшого покоління трупи, то у другій — голосно заявила про себе молодь.

НОСТАЛЬГІЯ

Сумну історію про стариків поставив харківський режисер Олександр Аркадін-Школьник. Глядачі зі стажем, напевно, пригадають легендарну МХАТівську постановку «Соло для годинника з боєм». У далекі 60-ті театр уперше звернувся до цієї драматургії О. Заградника. Нині виросло ціле покоління, яке знає про ту постановку вже тільки з чуток. Українська версія донеччан зроблена з великим тактом по відношенню до тексту. Це історія про стариків. Щоп’ятниці вони збираються в будинку колишнього ліфтера Франтішека Абеля (Ігор Молошников), щоб хоч на кілька годин пригадати молодість, розповісти про свої проблеми, мрії і забути, що їхнє життя залишилося в минулому. У внука Абеля Павела (Михайло Кришталь) і його нареченої Дашi (Марія Попова) дивні посиденьки гостей викликають досаду. Їм хочеться звити власне гніздечко і скоріше відправити в богадільню діда, який запрошує в крихітну квартирку «чудиків». Від екс-годинникаря Райнера (Геннадій Горшков) доводиться ховати всі годинники в домі, бо у збудженому стані вiн їх розіб’є. А чого варта його мрія видратися на вежу ратуші, щоб полагодити куранти, які давно зупинилися? Колишній розсильний Хмелик (В’ячеслав Крутюк) покірливо, роками, носить величезну валізу ексцентричної пані Конті (Євгенія Воробйова). Вона постійно розповідає про сина — видатного хірурга, але його ніхто ніколи і в очі не бачив. Надокучливий інспектор Міч (Олександр Акімов) постійно вимагає скласти протокол. І всі старики трошки закохані в пані Конті, намагаючись зробити для цієї самотньої жінки справжнє свято...

Чому ми не вміємо слухати інших? Як легко, одним словом, можна образити людину. Як важливо не переступити моральні грані. Дуже тонко грають ролі актори, розкриваючи такі різні характери своїх персонажів. Все у виставі вибудуване на півтонах. Це класична камерна постановка. Дзеркало, яке стоїть посередині сцени, нагадує нам, глядачам, що варто уважніше дивитися — і побачиш те, що є насправді.

ЯК ЗРОБИТИ КАР’ЄРУ

Мюзикл «Милий друг» — дебют режисера Андрія Бакірова у Донецькій муздрамі. Андрій закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка- Карого (курс Миколи Рушковського). За словами його педагога, робив досить пристойні акторські роботи, та захоплення режисурою виявилося сильнішим. Кілька цікавих постановок Бакіров зробив у Чернігові. Перспективного режисера помітив художній керівник Марк Бровун і посватав у Донецький театр. Постановка «Милого друга» — гучна, незвичайна для наших підмостків. Це історія про верткого колишнього військового Жоржа Дюруа (Андрій Романій). Скориставшись нагодою, протекцією друга Фелікса (Володимир Швець), він не просто входить до вищого кола, а завдяки своїй симпатичній фізіономії, переходячи з однієї дамської постелі в іншу, робить блискучу кар’єру в журналістиці. «Милий друг», як його охрестили, почав як репортер, а у фіналі став головним редактором газети «Французьке життя». Заради досягнення фінансового благополуччя герой не зупиняється ні перед чим. «Якщо продаватися, то дорого і весело», — ось кредо шахрая і циніка Жоржа.

Вистава оформлена скупо, але строкато (художник Олена Богатирьова). На заднику сцени розташувався оркестр, по боках — дві сходинки, на них періодично виходять вокалісти і актори. З колосників спускається величезний гаманець із парчі, який трансформується, перетворюючись на яскраво-червоні губи, а потім на софу. Ця єдина декорація, зроблена в дусі Сальвадора Далі, на якій, власне, і розгортається арена битв і перемог «Милого друга». Костюми героїв також навмисно недоладні. Вони поза епохою. Якщо брошка — то з блюдце, якщо кринолін — то багато «золота» і переважає червоний — в даному випадку колір вульгарності. Завдяки грі світла, глядачі опиняються то на прийомі, то в редакції, то в будуарі.

Режисер дуже точно вибудував музичні і танцювальні номери. Диригент Євген Кулаков зробив оригінальну підбірку: зонги і пісні головних героїв плавно вплетені в драматургію сюжету. А українська версія шлягера Мерилін Монро «I wanna be loved by you» з фільму «В джазі тільки дівчата» у виконанні Олени Хохлaткiної (мадам Вальтер) — просто супер.

Весілля, з якого починається вистава, дає можливість головному герою озирнутися на своє минуле. Персонаж Той, який завжди поруч (Віктор Жданов), немов біс-спокусник, пропонує, дивися: може, ти хочеш що-небудь змінити? Але Дюруа вже отруєний почуттєвим розгулом, заради багатства він готовий здійснити найнегідніші вчинки. «Життя — вінегрет», — говорить Жорж, упевнений, що тільки мета виправдовує засоби. У фіналі з висоти починають летіти банкноти — все продається і купується? Се ля ві.

Донеччан можна привітати з цікавою роботою. «Милий друг» пройшов «на ура» у Києві. Гості показали, що маючи не дуже велику суму на постановку, можна зробити цілком якісний театральний продукт. Їхній колектив у пошуку. Він не боїться експериментувати. Вистави проходять з аншлагами. Після виступу я поговорила з директором і художнім керівником театру, шевченківським лауреатом Марком Бровуном.

— Сьогодні в нашому репертуарі 28 назв — світова і українська класика, сучасна драматургія, — розповів Марк Матвійович. — Багато театралів мене запитували: чому ми не привезли «Енеїду» (вистава, що отримала Шевченківську премію)? Справа в тому, що з моменту прем’єри її подивилися практично всі театрознавці. На 75-річному ювілеї, який ми відзначили в листопаді минулого року, гостями були директори всіх українських театрів, величезна делегація творчої громадськості приїжджала з Києва. Нас радує, що «Енеїду» високо оцінили. Але життя йде. У нас з’явилися інші роботи. Хоч у репертуарі маємо вистави, відзначені різними театральними нагородами. Наприклад, ми могли б показати «За двома зайцями», удостоєну гран-прі фестивалю «Таврійські ігри» (цю постановку критики називають «кращою сценічною версією за історію написання п’єси»). У нас дуже цікава вийшла постановка «Оргії», створена за Лесею Українкою або «Випадок у будинку пана Г.» О. Пчілки. З аншлагами проходять вистави «Підступність і кохання» Ж.-Б. Мольєра, «Учитель танців» Лопе де Веги та ін. Ми ж вирішили показати дві абсолютно різні роботи. «Соло для годинника з боєм» — чудова п’єса словацького драматурга Освальда Заградника. Культова робота МХАТу. Наш театр, єдиний у СНД, повернувся до цієї драми через чотири десятиріччя. Ми зробили свою версію цієї прекрасної п’єси, переклавши її українською мовою. Олександр Аркадін-Школьник — ім’я відоме в театральному світі. Він співпрацював з багатьма колективами. Зокрема, в «Березілі» театру ім. Шевченка і в московському «Сатириконі». Я вважаю, що «Соло для годинника з боєм» — одна із найбільш вдалих постановок режисера. П’єса дала можливість реалізувати творчий потенціал нашим «старикам» — відомим і популярним акторам старшого покоління: Євгенїї Воробйовій, Ігорю Молошникову, Геннадію Горшкову, В’ячеславу Крутюку, Олександру Акімову. До речі, у нас є і другий склад, повірте, вони теж грають чудово.

Не хочу бути нескромним, але після «Білої ворони» в постановці франківців та одеської «Ромео і Джульєтти» — музичних вистав, подібних «Милому другові», в Україні не було.

Повинен відзначити, що хоч ми живемо в російськомовному регіоні, але в нашому репертуарі переважають вистави українською мовою — 75%. У нас «синтетична» трупа, в якій 51 драматичний актор, 10 балетних пар, 16 вокалістів, 4 режисери, 3 концертмейстери, 21 музикант оркестру.

«МИ БУЛИ ОПУДАЛОМ»

У репертуарі донеччан є вистави, поставлені відомим киянином В. Шулаковим: «Енеїда» за мотивами поеми І. Котляревського і творів І. Ільфа і Є. Петрова «Діамантовий дим». Режисера буквально «з’їли» в Київській опереті, а він довів, що якщо трупа йде за режисером, то виходять чудові постановки. Потрібно віддати належне Марку Бровуну, він уміє залучити до співпраці самобутніх режисерів: Бугайова, Дзекуна, Московченка, Лісовця, Бориславського, Моісеєва, Аркадіна-Школьника, Головатюка, Бакірова, Кіракосяна, Пінського та ін. З 16 років, які очолює колектив Марк Матвійович, 10 можна назвати етапними для колективу.

— Адже був період, коли нас «склоняли» чи не на кожній колегії Міністерства культури. Ми були опудалом: гірше Донецької муздрами і наших колег із Луганська у країні, мабуть, і не знайти, — згадує М. Бровун. — Років 20 тому ініціативна група зібралася і вирішила: треба розробити систему виходу театру із тупика. Почали діяти в кілька етапів. Спочатку нам потрібно було повернути глядача. Ми почали запрошувати на гастролі кращі колективи тогочасного СРСР. Потім залучати до своїх постановок відомих акторів. Наприклад, у «Дон Жуані» грав Михайло Козаков, у «Трибуналі» — Лев Дуров, у «Перевищенні влади» — Ірина Муравйова і нині покійний Леонід Марков. Публіка зацікавилася. З’явилися черги в каси. Далі ми почали запрошувати різних режисерів на постановки. Принцип «запрошених зірок» виявився ефективним. Робота з примами і прем’єрами дала сходи. З одного боку, наші актори отримували своєрідні майстер-класи, вчилися у майстрів: Богдана Ступки, Лариси Кадирової. А з іншого боку, в колектив влилися молоді, талановиті, які прагнуть творити, актори, режисери. Нині у нас створена Мала сцена, на якій можна експериментувати. Ставимо різноплановий репертуар. Я перерахую тільки кілька авторів: Мольєр, Шиллер, Старицький, Квітка- Основ’яненко, Гоголь, Горін, Стус, Бабель та ін. У нас поставлено багато класики. Важливо, як вона прочитана. Якщо ми говоримо про «Енеїду», то це донецька «Енеїда», поставлена за п’єсою В. Шулакова за І. Котляревським. Або взяти незвичайну роботу Олександра Дзекуна «До нас їде Ревізор», а на феєричного «Милого друга» в місті квитків неможливо дістати. Але найголовніше: мене дуже радує, що в зал приходить багато молоді. Можливо, у нас в репертуарі не багато сучасних п’єс. Але це загальна театральна проблема всіх українських колективів. Мало справді цікавих драматургів. Величезною трагедією вважаю передчасну загибель Ярослава Стельмаха — письменника рідкісного таланту і високоосвіченої людини. До речі, одна з його перших п’єс «Гра на клавесині» була поставлена на наших підмостках. Ми стільки спільних планів виношували… В пам’ять про Ярослава Михайловича я прошу нашого молодого режисера Андрія Бакірова поставити стельмахівську п’єсу «Кохання у стилі бароко». Ми можемо похвалитися, що показник заповнюваності залу становить 79,1% — найвищий серед музично-драматичних театрів України. У наших стінах з’явилася ідея проведення фестивалів «Театральний Донбас» і «Золотий ключик», що дозволяють ознайомити публіку з найрізноманітнішими театральними колективами.

«СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ»

— На нещодавньому виїзному засіданні комітету ВР і обласної комісії з культури було піднято питання стану українських театрів у південно-східному регіоні (в семи областях), — продовжує М. Бровун. — Основна маса народу у нас говорить російською мовою. Нею ж працюють і місцеві засоби масової інформації. Та, незважаючи на це, українська почала поступово впроваджуватися в наш регіон. Прогрес є, з’явилося розуміння, що треба знати державну мову. Та на рівні генетичного коду основна маса людей продовжує мислити по-російськи. Для того, щоб існував український театр, він повинен бути класним колективом. А гарний театр не може ледь животіти. Нам потрібна підтримка. Тоді ми зможемо конкурувати з гастролерами. Гарний театр — це гарна трупа, артисти мають отримувати пристойну зарплату. Інакше підуть, наприклад, у вар’єте, будуть виступати на різних «халтурах», щоб заробити гроші, але при цьому в театрі ставитися до своєї роботи формально. Раніше підхід був усереднений: «всем сестрам по серьгам». Ми поступаємо інакше. Акторам виплачуємо стовідсоткову надбавку. Цього немає ні в Миколаєві, ні в Херсоні, ні в Одесі, ні в Запоріжжі. У нас практично немає черги на житло. А це величезний стимул — мати квартиру.

Другою нашою проблемою є неможливість самостійно фінансувати свої постановки. Театри отримують дотації до зарплати — і все. Адже треба ще платити за комунальні послуги, утримувати приміщення, реквізит тощо. Який репертуар вони можуть запропонувати глядачам? Ми за місяць заробляємо 100 тисяч гривень, а багато колег за рік — 160. Проблем багато. Навіть при виїзді на гастролі з нас знімають 20% ПДВ, мінус 20% — авторських прав, 30% віддаємо за оренду, за транспорт також заплатити треба, і реклама потрібна, йдуть витрати на готель. Ось і виходить, що навіть з аншлагової вистави на 100% доходів приходиться 93% витрат. А скільки привезе з виїзду середньостатистичний театр? Ми — 2,5 тисячі, а колеги — 600 гривень. Що робити? Збільшити кількість вистав? Але чим більше постановок — тим менше репетицій, а це веде до зниження якості вистави. Виходить замкнене коло. Його треба розірвати. На мій погляд, вихід — у державній підтримці. Це зарплата, кошти на оплату енергоносіїв, а все інше театр повинен заробити сам. А на місцевому рівні, як у нас, підтримати український колектив — держзамовлення. Український театр на Сході і на Заході перебуває в різному оточенні. Середовище у нас різне. Інакше ми будемо «своїми серед чужих і чужими серед своїх».

Вся наша класика розрахована на постановки музичнодраматичних театрів. Візьміть будь-який твір корифеїв: «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Циганку Азу». Тільки у білорусів і татар є такі репертуарні багатства. Все! У СНД більше немає подібного. Муздрамтеатр властивий нашому менталітету. Але директор українського театру беззахисний перед чиновниками від культури. Зверху спускають нам штатний розклад. Грошей немає — скорочуйте штати. Треба узаконити структуру театрів різних категорій: першої, другої, вищої, академічної, національної. Губернатор подивиться і скаже, який колектив йому по кишені утримувати. Якщо у нас існує державна політика, то треба підтримувати не мистецтво взагалі, а національні колективи.