«Ми боїмося власної аутентичності»

— Відомо, що за сталінських часів кібернетика була серед лідерів у списку лженаук. Але як же тоді бути з тим, що свої відкриття ви зробили саме у цей період?

— Я отримував велике задоволення від боротьби з пихатими ортодоксами. Я вважав тоді своїм обов’язком сказати, що кібернетика — річ більш ніж важлива і потрібна. Пам’ятаю, якось я виступав перед науковою громадськістю з доповіддю. У залі, зрозуміло, чекали промови у стилі «кібернетика — це виплодок пекла, лженаука і найперший ворог комунізму». А я, навпаки, почав її захищати. Від «анафеми» врятувало лише одне: не повірите, маленька замітка про кібернетику в останньому номері «Літературної газети». Мабуть, московський вітер вплинув. А я завжди дотримувався думки, що стверджувати категорично що-небудь не можна. Навіть те, що Земля обертається навколо Сонця.

Успіх прийшов наприкінці 1960-х років. Хоч, кажучи про свої заслуги, я не хотів би вживати слово «відкриття». Просто ми помітили, що існує одна умова, за якої комп’ютер може приймати самостійні рішення. Раніше вважали, що це великий арифмометр, який не в силах що-небудь зробити без людини. Адже остання може без похибок розв’язувати тільки прості, прозорі завдання. Зрозуміло, без «поштовху» людини машина зробити нічого не може. Але мета полягає у тому, щоб мінімізувати її участь при розв’язанні складних завдань і тим самим удесятеро зменшити імовірність помилки. До речі, доведено, що ймовірність помилки у людини — 200 — 300%, а в машини — 20 — 30%.

— При яких умовах ми можемо цілком довіряти комп’ютеру?

— Світ повний закономірностей — економічних, психологічних, соціальних. І вони позначаються на вибірках даних. Для того, щоб комп’ютер робив самостійне рішення, необхідні два експерименти й обидва — проведені комп’ютером. Зазвичай другий експеримент ставила людина і тим самим «нав’язувала» машині свою думку. У цьому й полягає наш метод — групового урахування аргументів (МГУА).

— Отже, штучний інтелект — річ реальна, а не фантастична?

— Безумовно, тим більше, що за допомогою штучного інтелекту можна розв’язувати абсолютно будь-які завдання. Ось, наприклад, ми хочемо з’ясувати, яким буде ВВП в Україні наступного року. Ми задаємо дві групи даних, скажімо, за один рік і за другий. А машина вже сама прорахує, якою мірою на показник ВВП впливають податки, облікова ставка, освіта. Комп’ютер змалює ситуацію і спрогнозує майбутнє. Скажімо, чи може людина, яка прагне постійно пояснювати все законами логіки, подумати про те, що чим більше людей вступають до вищих навчальних закладів, тим менше ВВП. А комп’ютер вивів, що освіта в формулі ВВП виявляється зі знаком мінус. Чому? Та тому, що освіта — це своєрідний кредит. Працездатне населення, будучи студентами, переважно не працює. В Угорщині, наприклад, ця залежність виражена не так яскраво, що, до речі, варто б було проаналізувати і повчитися досвіду. Ще один приклад: чому хворі діабетом найчастіше помирають уночі? Та тому, що за 10 — 12 годин кількість глюкози в крові різко збільшується. Якби ввечері комп’ютер повідомив, коли настане критичний момент, ми б уже знали, що хворого, скажімо, потрібно розбудити о третій годині ночі і ввести інсулін.

— Чи є в Україні та на Заході установи, які використовують МГУА на практиці?

— У нас цього не розуміють і вважають, що можна поки що обійтися і так. Я написав Ющенку листа, в якому пропонував «покращити взаємовідносини» комп’ютерів і економіки. Відповідь мені надійшла від одного з його помічників із жорсткою резолюцією: «передчасно». У принципі, мені здається, що заковика в даному питанні не в коштах, а в розумінні. МГУА зародився в Україні, ми його не використовуємо, тоді як Захід із його допомогою отримує великі дивіденди. На подібні речі право інтелектуальної власності не поширюється, адже патент видається на якусь конкретну річ. У цьому випадку алгоритм публікували в наукових журналах, і будь-який професіонал зміг підставити його безпосередньо під ту чи іншу сферу. Ось, наприклад, нині один із моїх аспірантів працює за методом МГУА у Німеччині. Там комп’ютери керують цінами. Машина розраховує протягом дня таку цінову політику, щоб до вечора всі полиці були порожніми. Аналогічна ситуація і з бонусами: комп’ютер вираховує, які, коли і яким покупцям повинні бути поблажки, щоб магазин отримував прибуток.

— Розказаний вами випадок «витоку мізків» у кібернетиці, напевно, не рідкість?

— Безумовно. Свого часу в моєму відділі працювало 116 чоловік. На сьогодні — 18, бiльша значна частина з яких — старики та дівчата. Я нiчого не маю проти жінок, але коли вони у перервах між заняттями з дітьми займаються наукою, зрозуміло, що продуктивність низька. До того ж хто захоче сидіти за комп’ютером за 170 гривень? Водночас втрата інтересу до технічних спеціальностей і до кібернетики — тривожний симптом. Це означає, що Україна у числі перших не буде ніколи.

— А шанси є?

— У принципі є, але тільки ми не вміємо ними користуватися. Про який патріотизм, самостійність і прогрес можна говорити, якщо ми боїмося власної автентичності. Розмахувати синьо-жовтими прапорами мало. У якій країні ви бачили, щоб неможливо було дістати касету з національною музикою? Коли я задався такою метою, мені довелося оббігати півміста. Продавці дивилися на мене з непідробленим здивуванням, вибачалися, що не закуповують українську продукцію, оскільки попит невеликий. А наша українська еліта, де вона? Хіба з’являються талановиті поети і прозаїки, композитори? Адже саме вони і формують кістяк нації. Хтось із політиків нещодавно сказав, що якщо якою- небудь мовою розмовляє лише третина населення країни — це діалект. Отже, робимо висновок: українська мова — діалект...

— Перша асоціація, яка виникає при словах «еліта нації» і «національні легенди» — Микола Михайлович Амосов. Ви були з ним особисто дуже добре знайомі. Які яскраві моменти, пов’язані з ним, нині згадуєте насамперед?

— Микола Михайлович був дивовижною людиною. Я пам’ятаю часи, коли за квитками на його лекції до Будинку офіцерів шикувалися черги. Якось я його запитав: «Миколо Михайловичу, чому нині ви не читаєте лекції?» А він мені відповідає: «Сьогодні вони вже нікому не цікаві, а тоді я говорив те, що всі боялися сказати». І справді, за радянських часів усі вчені слухали радіо «Свобода», але ніколи навіть не намагалися обговорювати почуте. А рецепти від Амосова звучали так: займайтеся спортом і слухайте радіо «Свобода». Наша з ним остання розмова була про Бога. Микола Михайлович спитав, чи вірю я в нього. Я тоді відповів: «Звичайно так, тільки що розуміти під Богом. Якщо те, що організувало і запустило систему — то так».

— Микола Михайлович вивів свою формулу довголіття. І напевно, можна говорити про те, що вона спрацювала. Чи існує у вас своя — можливо, кібернетична — формула?

— Найдієвіша формула полягає у тому, щоб не думати про довголіття. Мені здається, що є речі, до яких логіка непридатна за визначенням. І довголіття — одна з них.