I «совковим» досвідом не треба нехтувати

Передусім, це постійні нарікання на застарілі («совкові) нормативи, які зв’язують проектувальників. Навряд чи можна вважати такими затверджені всього лише 10 років тому державні будівельні норми ГСН 360-92* «Містобудування. Планування і забудова міських та сільських поселень». Відповідно до цього документа — розділ «Охорона історичного середовища, пам’яток історії та культури» — на територіях історико-архітектурних заповідників та комплексних архітектурних охоронних зон реконструкція історичної забудови допускається лише у формі регенерації. Це означає, що нове будівництво повинно здійснюватися з особливою тактовністю щодо історичної забудови. Нові споруди не повинні бути дуже помітними, завдяки відповідним масштабним, пластичним і стильовим характеристикам, вони покликані гармонійно доповнювати міське середовище, що склалося історично. Оскільки за останні роки на територіях заповідників і комплексних архітектурних охоронних зон Києва зведено немало крупномасштабних, які різко виділяються з оточення, будівель, доводиться констатувати, що сучасна містобудівна політика здійснюється в місті всупереч вимогам нормативних документів.

С. Бабушкін справедливо зазначає, що післявоєнна реконструкція Хрещатика мала характер радикального перетворення забудови, що вже склалася. До речі, в історії містобудівного мистецтва можна знайти немало витворів такого ж роду. Питання, однак, у тому, наскільки продуманими виявляються рішення, пов’язані з радикальними перетвореннями міського середовища, чи здійснюються вони на основі чіткого містобудівного задуму, нарешті, чи приводять вони в результаті до формування цілісних і гармонійних архітектурних ансамблів?

Придивимося, наприклад, до того, як вирішено висотний житловий будинок по вул. Хрещатик, № 25. Його параметри (висота близько 80 м) і композиція зумовлені, по-перше, тим, що об’єм будівлі завершує собою перспективу значного за довжиною відрізка вулиці Б. Хмельницького. По-друге, будинок розмістили на терасі, яка вивищується над рівнем Хрещатика на 20 м, завдяки чому вдалося засобами архітектури виявити особливості ландшафту. Напрошується думка про те, що розміщення багатоповерхових будівель, кожна з яких має передумови стати архітектурною домінантою або акцентом, має бути ретельно продуманим. Висотна будівля, яка фіксує планувальну вісь або підкреслює важливий містобудівний вузол (площа, перехрестя магістралей тощо), набуває символічного значення, стає своєрідним знаком, що допомагає людям орієнтуватися в міському середовищі.

З цього погляду досить сумнівно виглядає нова забудова вулиці Вєтрова. Тут, поруч із Ботанічним садом університету, на рубежі XIX—XX століть сформувався доволі затишний (камерний) фрагмент міського середовища. До речі, будівлі 1930—1950-х років досить коректно вписалися в її забудову. Підтримала характер композиції вулиці і невисока фасадна частина побудованого тут нового житлового будинку, однак виявилося, що в глибині кварталу вирішили «сховати» його основну частину — багатоповерховий об’єм. Сховати, однак, не вдалося, оскільки сприймається висотна частина будівлі з дуже багатьох міських територій (зокрема розташованих досить далеко від вул. Вєтрова), і не можна сказати, що при цьому належним чином орієнтує городян. Така могутня за габаритами і пластикою споруда фіксує собою не площу або хоча б перехрестя значних магістралей, а всього лише акцентує увагу на затишному внутрішньоквартальному просторі, в якому, власне, розмістилася.

Повертаючись до творчості київських зодчих 1950-х років, хотілося б особливо відзначити вміння підкреслити засобами архітектури особливості ландшафту. Це вміння приводить до такої якості забудови, яке дозволяє говорити про містобудівне мистецтво. Коли висотна будівля, яка має виразний силует, вінчає своїм об’ємом підвищену ділянку міської землі, виникає дуже яскравий образ «виростання». Багато хто пам’ятає, що така образна характеристика була властива піднесеній над майданом Незалежності будівлі готелю «Україна». Однак вказаний ефект, на жаль, зник, коли замість масивного горба, який вінчала ця споруда, з’явилася величезна поверхня скла. Важкий об’єм готелю тепер неначе б повис у повітрі.

Нагадаю, що у 1930-х роках Київ переживав період, у чомусь схожий із сучасною ситуацією. Тоді столицю республіки перенесли з Харкова на береги Дніпра і це викликало необхідність термінового будівництва крупних об’єктів громадського призначення і комфортного житла для співробітників державних установ. Досвід житлової забудови Липок цього періоду заслуговує на пильну увагу. Кожен із зведених тут житлових будинків індивідуальний, однак усі вони мають яскраво виражені загальні ознаки. Архітектуру цих будівель зближує використання певного набору прийомів об’ємно-планувальної організації, схожі їхні стильові, а також висотні характеристики (4—6 поверхів). У результаті були досягнуті комплексність, ансамблевий характер забудови, що свідчить про наявність містобудівної концепції.

Чи можна зробити такий же висновок щодо сучасної забудови історичного центра міста? Ось, наприклад, ділянка вулиці Богдана Хмельницького, розташована біля перетину з вул. М. Коцюбинського. Тут нещодавно з’явився витвір, провідним архітектурним мотивом якого стало звернення до традиційних прийомів компонування фасаду (вул. Б. Хмельницького, № 82) Об’єм цього 8-поверхового житлового будинку відносно вдало заповнив розрив фронту забудови вулиці, який уже склався. Одночасно з ним, з протилежного боку вулиці, зведена виблискуюча найновітнішими оздоблювальними матеріалами споруда, яка перевищує згаданий будинок не менш ніж у три рази. Зрозуміло, можна порадуватися за мешканців верхніх поверхів цього хмарочоса. Їм забезпечено красивий вид зверху на куполи розташованого неподалік Володимирського собору. У всіх же інших може виникнути ряд запитань. Чому на одній і тій же ділянці міського центру в один і той же період часу визнається можливим використати такі різні прийоми житлової забудови? Невже таким чином потрібно вирішувати питання ансамблевого характеру забудови, надання їй композиційної цілісності?

Цікаво відзначити, що характерні для 1930-х років прояви містобудівного мислення мали місце, незважаючи на відсутність генерального плану міста (багато житлових будинків на Липках було зведено до 1936 р., коли було затверджено перший радянський генеральний план Києва). З другого боку, містобудівна практика останнього десятиліття показує, що наявність генерального плану аж ніяк не є гарантією ефективного регулювання містобудівної діяльності, принаймні, якщо мати на увазі ті її аспекти, які пов’язані з оновленням історичного середовища міста. Виникає запитання, чи варто витрачати бюджетні кошти на розробку генеральних планів? Якщо ж брати до уваги численні прорахунки у здійсненні містобудівної політики, київські платники податків мають право поставити запитання стосовно доцільності фінансування такої установи, як Головне управління містобудування та архітектури міської адміністрації.