Подвійний удар по українській журналістиці

Вівторок приніс шок усім, хто знав телеоператора Тараса Процюка. А таких виявилося багато. Його непосидючий і доброзичливий характер дозволяв йому легко знаходити нових друзів. У ніч з вівторка на середу колеги, друзі, просто знайомі обмінювалися листами електронною поштою, палили свічки та поминали. Ніхто не знав, чи зможе прийти до нього на прощання, тому прощалися так — спілкуючись одне з одним. Далекий Багдад, розстріляна «Палестина» стали близькими. Частинкою пам’яті.

А учора ще один шок — в автокатастрофі загинув Олександр Кривенко. І, як і напередодні, розум відмовлявся прийняти новину, шукав підтвердження зворотному.

«У розквіті сил» — так прийнято писати в некрологах. Але саме у розквіті сил пішли від нас ці двоє. І перша реакція — розгубленість — зрозуміла. Смерть ніколи не приходить вчасно, але особливо вона несподівана, коли приходить до тих, хто молодий і сповнений енергії.

Ці дві особистості — знакові для вітчизняної журналістики. Тарас — телеоператор від Бога, професіонал високого класу, чия холоднокровність в особливих обставинах давала можливість кожному з нас у звичній і досить-таки вже цинічній обстановці — наприклад, за сніданком — узнавати реальний світ. Він був професіоналом невидимого фронту. І в той час, коли вітчизняні медіа захльостувала чергова хвиля галасу навколо осіб дрібного калібру, своєю щоденною, непомітною, на перший погляд, роботою потроху змінював нас, додаючи точних і часом таких безсторонніх деталей у наше уявлення про нас самих. Такі люди — активні та дуже людяні — були необхідні суспільству. І на початку нашої незалежності. І, як показує час, зараз.

Олександр Кривенко — автор феномена львівського «Пост-Поступу», його головний редактор — останніми роками був, більшою мірою, громадським діячем. Але «Пост-Поступ» з його іронічним, уїдливим стилем у період зародження в розумах ідеї української державності дав кожному з нас необхідний ракурс національного світосприйняття. Кращі часи цього видання збіглися з активізацією політичного життя українського суспільства. Він був транслятором нових ідей та активним учасником створення нової української дійсності. Своїм галицьким підходом Олександр створював колорит й організовував навколо себе таку собі філію редакції «Енциклопедії нашого українознавства», співавтором якої був. Поруч з ним навіть ті, хто не знали української, прагнули говорити нею. Але головним у цій людині була динамічність, готовність перебудовуватися, шукати нових шляхів. З ним можна було не погоджуватися, сперечатися, але вже сам факт його присутності породжував рух уперед, під час якого відкидалося наносне і залишалося істинне.

Ці до болю трагічні події показали, що наша журналістика все ж таки має свої знакові постаті. І Тарас, і Олександр були тими, хто б міг за власним життям писати історію нашої країни. І ми повинні замислитися, а хто ще сьогодні може зробити це. І визначитися з нашим ставленням одне до одного. І більше любити, і говорити слова підтримки живим. Може, не треба чекати наступної смерті?..

КРИТИК «МАРГІНАЛЬНИХ КАНОНІВ»

Олег ШМІД, колишній редактор політичного блоку газети «Пост-Поступ» (1991—1996):

— Олександр Кривенко був моїм учителем. Я прийшов в «Пост-Поступ», і фактично він мене навчив прийомам новітньої української журналістики. Феномен «Пост-Поступу» — у добре підібраній команді однодумців. Газета була створена на зламі історії, ще до української незалежності. І власне перший номер газети «Пост-Поступ» вийшов за кілька днів після путчу у Москві. Суспільство тоді, особливо в Галичині, було досить заполітизоване, і газета, яка писала незаангажовано і відкрито, не могла не мати популярності. Конкуренції «Пост-Поступу» на той час в Україні не було. Наш тираж перевищував 80 тис. екземплярів, що на той час було дуже багато. У 1993 році Олександр Кривенко написав статтю «Маргінальна моя Україна», яка стала маніфестом журналістів того кола. У ній він критикував посткомуністичне мислення, розбудову української держави за старими, маргінальними канонами, а також націоналістичні крайнощі (він їх називав «нацдебiлізмом»).

Чесно кажучи, у той час про якийсь професіоналізм журналіста дуже важко було говорити. Тому що це була зовсім молода українська журналістика, а професіоналізм вимагає певного досвіду. Професіоналами в той час в Україні були хіба тільки ті журналісти, які працювали на іноземні видання. Коли я зараз переглядаю тодішні статті «П-П», не можу сказати, що вони написані за всіма правилами журналістської теорії, але вони мають якийсь вогник, несуть у собі заряд, який отримували журналісти від генератора — від Олександра. Він зумів зарядити журналістів. Думаю, що і Олександр Кривенко тоді не був професіоналом. Він не мав де вчитися журналістиці, він був просто генератором ідей, світлою людиною. А професіоналізм прийшов з часом.

«УСЕ НАВКОЛО ПОРОЖНІШАЄ»

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, «1+1»:

— Чесно кажучи, після вчорашнього дня я просто оніміла. Тому що бувають часом такі хвилини, коли розумієш, що все, що ти будеш казати про це (а казати вже звик за останні роки: я знав такого- то, а він був такий-то), просто стає якоюсь щорічною, щомісячною твоєю роботою. Коли позавчора всі агенції передавали, що в Багдаді був убитий оператор, якого всі називали Тарас, то нікому не треба було казати, що це — Процюк, тому що у всьому світі був єдиний Тарас, який увесь час воював. Що цікаво, його знала сила-силенна людей, хоча він увесь час був «десь». Було враження, що ось він тут — зі своєю камерою прибіг до тебе, пронісся телецентром, пролетів на своєму джипі по всій окрузі, а потім знову десь зникає. Здавалося, що він ніби весь час був при своїй «зброї». Отак він жив. У 1997 році ми з режисером нашого каналу Ірою Іоновою задумали зробити кіно про журналістів, яких убивають. Тоді в основному вбивали на війні. Ми проїхалися Москвою, наговорилися з усіма воєнними операторами. А це була особлива журналістська каста небагатослівних людей, братство людей, утаємничених у те життя, якого ми не бачимо або бачимо тільки по телевізору, і воно нас не стосується. Це ті люди, які своїми камерами за всіма законами війни сповіщають нам про те, де стріляють. Це життя — зовсім окреме, воно страшне, незбагненне... Ми захопленими очима дивилися на них, як на воїнів. Але усі вони говорили однакові речі. Вони казали, що найхоробріша, найсміливіша група — це українці — це Тарас, і в нього ще є друг Сергій. І вони казали, що їх знали всі журналісти в усьому світі. Ми тоді записали інтерв’ю з Тарасом, бо хотіли робити кіно, але потім почалася чергова війна, він кудись поїхав. Ірина теж рвалася на фронт знімати, але її не пустили. Той фільм так і ліг десь у Іри в архіві. Ми про нього періодично згадували. Звичайно, не думаєш про те, що такі роботи залишаються недоробленими для того, щоб просто дочекатися фіналу. Страшно, коли розумієш (хоча точніше — не розумієш), як жити далі. Найстрашніше останнім часом те, що все навколо порожнішає. Тарас — це був справді українець, чоловік, який весь час зі своєю камерою «воював» по країнах. Він був такий хлопець, при якому всі друзі розуміли, що вони присутні при ідеї України, той, якого навіть, може, й держава не гідна. Тому що часом саме такі люди представляють ту країну, якою би вона мала бути і до чого їй ще треба тягнутися. Це був такий бренд. І — взяти і загинути. Хіба можна смерть пояснити чи прокоментувати? Але коли вони гинуть, то розумієш, що ти знаходишся у просторі, який порожнішіє і порожнішає. І якщо в тебе щось таке є, що можна у топку кидати, щоб підтримувати вогонь, то ти мусиш це зробити. Думаю, що ми зробимо передачу. Можливо, це буде в понеділок, бо вже є півсвіту, які хотіли б говорити про це.

А коли сьогодні вранці, поки ми говорили, пили вино, палили свічки, раптом мене запитали, що я думаю про смерть Кривенка, то я аж перехрестилася. Думала, напевно, переплутали, ну що за люди. А тут виявляється, що це правда. Зараз я навіть не усвідомлюю, що можна сказати про те, що буде після того як поховають Тараса і Олександра. Це був один світ, одна компанія, хоча ми були дуже різні і за натурою. Може, у когось із них могли бути і образи, адже ми, журналісти, такі, що одне одного не любимо. Але це треба вміти так жити, щоб твоє ім’я скрізь виринало. Щоб вміти так і жити, і напевно, вміти так врізатися в дерево.

МІСТ МІЖ ДОСВІДОМ І МОЛОДІСТЮ

Ігор СОЛДАТЕНКО, співробітник громадської організації «Хартія-4»:

— Я розстався з Кривенком менше ніж дві доби тому. Позавчора цілий день ми провели разом. Після смерті Сергія Набоки Олександр читав лекції на його курсі телеведучих в інституті театрального мистецтва. Я інколи був його асистентом. І позавчора ми разом виступали перед студентами. Тема була — новини і верстка телевізійного випуску новин. Потім увечері в нас ще була робоча вечеря з кількома особами. Мені важко про це говорити.

З Олександром завжди було приємно спілкуватися, він був, і це не перебільшення, людиною енциклопедичних знань. Він був наполегливим керівником, з яким було легко працювати. Останнім часом його турбувала доля «Громадського радіо». Унікальність Кривенка напевно полягала у тому, що він був містком між великим досвідом і молодим поколінням.

НЕЗАЛЕЖНЕ МИСЛЕННЯ ТА ПРОФЕСІОНАЛІЗМ

Андрій ДЕРЕПА, незалежний журналіст:

— Наприкінці 80-х — на початку 90-х ще було дуже мало українських журналістів, які у ті часи, коли ще не було можливості, вже незалежно думали. Одним з таких був і Сашко Кривенко. Я пам’ятаю той момент, коли ми стояли поряд і дивилися на Кравчука (на фото лiворуч. — Ред. ). І я тоді сказав, що оцей комуніст, незважаючи на те, що він чи не єдиний зважився на діалог з Народним Рухом, і надалі думати буде так, як і все життя до того думав. Сашко мені відповів: «Ти, мабуть, перебільшуєш». Я тоді працював в Держтелерадіо, мені здавалося, що я партійних функціонерів знаю краще, ніж Сашко, який тоді працював у «Пост-Поступі». Мені не хотілося в це вірити.

Сашко ніколи не казав, що йому не вистачає свободи слова. Якщо йому не вистачало свободи слова, шукав вихід. Коли «Пост-Поступу» почали перекривати кисень, він відкрив «ПіК». Коли почалися ігри навколо журналу, його захотіли прибрати до рук, він пішов на «Громадське радіо». Це солдат свободи слова. Це було блискуче перо, блискучий співрозмовник.

З Тарасом Процюком я був знайомий — офіси «Рейтер» та «Радіо Свобода», де я тоді працював, довгий час були навпроти. Професіонал завжди хоче бути там, куди непрофесіонали не можуть пробратися. Щодо Тараса Процюка, то він хотів, щоб Україна побачила світ таким, яким він його бачив через свій об’єктив. З точки зору професіоналізму він був асом. І про це свідчить те, що вiн працював на Рейтер, — а це агенція, яка бере на роботу суперталановитих людей, де відбір йде, як у команду космонавтів. Тарас, можна сказати, один з наших «українських космонавтів» у свiтових ЗМІ.

ВІН ПОВОДИВСЯ З ПЕВНОЮ ПРИРЕЧЕНІСТЮ

Зиновій КУЛИК, шеф-редактор «ПіК»:

— Я не претендую на якісь особливі стосунки з, на жаль, вже покійним Олександром Кривенком, тому утримаюсь від банальних характеристик його особистості (про це, мабуть, скажуть інші). Я хотів би виділити лише одну сторону. Очевидно, нас об’єднувало глибоке розуміння слів Сент-Екзюпері, що найбільшою розкішшю є спілкування. Так от, можу сказати, що спілкування з Кривенком було чимсь надзвичайним. Поясню, чому. Ми здійснювали чимало проектів, серед яких — «ПіК». У нас відбувався контакт на рівні іронічного осмислення навіть дуже серйозних подій. Власне, саме ця риса як би підкреслювала його високий інтелект, тому що іронічно говорити про серйозні речі (і при тому без зубоскальства) може лише людина, яка філософськи ставиться до життя. Власне, заданий у цьому спілкуванні тон і був присутнім у всіх наших спільних роботах. І серед колег-журналістів, і серед політиків, і серед людей мистецтва, на жаль, таких людей дуже і дуже мало. В нього була світла голова, світла душа і іронічний розум (я підкреслюю). Він завжди був усміхнений, у нас практично не було конфліктів — у нас були суперечки, в яких ми один одному щось доводили. І, власне, такого спілкування, коли до твоїх аргументів не лише прислуховуються, а шукають контраргументи (а не просто відкидають ту чи іншу думку або судження), мені буде дуже і дуже бракувати. Я думаю, що цю грань його особистості помічали, можливо, не всі, але брак відчує дуже багато. Смерть — річ невблаганна, з одного боку. Але коли вона приходить до людини молодої і активної, виникає ще одне запитання (я би хотів про це теж сказати). Останнім часом — близько року — в нього з’явилось не властиве йому раніше життєве «бахвальство»: він поводив себе з якоюсь, як я це сприймаю зараз, певною приреченістю. У нього іноді проскакувала думка, що лишилось небагато: таке враження, що він щось відчував. Він надмірно ризикував в якихось побутових речах: йдеться, скажімо, про швидку їзду, якісь необережні кроки. Відверто можу сказати, що якась настороженість з приводу ноток фаталізму, які з’являлись в його розмовах, в мене була. На жаль, це відчуття підтвердилось. І для мене ця подія — і сум, і горе, і багато чого іншого. Не хочу далі говорити...

НЕ ПОГОВОРИЛИ...

Востаннє я чув його голос за два дні до того, як Сашко вирушив у своє останнє відрядження. Йшлося про організацію зустрічей керівництва «Громадського радіо» з керівниками ЗМІ мого рідного міста. Домовились зустрітися у п’ятницю ввечері у Рівному... Що цікаво, я не зміг йому відмовити, хоча клопоту з цим усім мало бути достатньо. Точніше, не так: я не зміг би йому відмовити, якби навіть захотів. Чому?

Кривенко був із першого покоління українських незалежних журналістів. Покоління, народженого подіями кінця вісімдесятих і початку дев’яностих. Він і його друзі по знаменитому львівському «Пост Поступу» не були попервах обтяжені досвідом старої радянської журналістики, що робило їхню газету свіжою і нестандартною. Досить швидко сміливі та незакомплексовані журналісти «команди Кривенка» стикнулися з реаліями нового життя, і в підсумку кожен пішов своїм шляхом. Сашко Кривенко, мабуть, єдиний із них, в кому до останнього дня залишалось бажання робити щось нове. Він ніколи не зупинявся, переходячи від проекту до проекту, безжально залишаючи те, що вже не могло приваблювати свіжістю і новизною.

З ним було легко працювати. Він ніколи не ховав очей і не уникав відвертої розмови у випадку, коли цікава, на мою думку, стаття, не потрапляла на шпальти редагованого ним видання. Все це робилося з доброю, напівіронічною, напівсумною усмішкою. Я не міг на нього образитись, бо він завжди був самим собою, незалежно від посади, яку посідав на момент нашого спілкування, від місця, де ми з ним зустрічалися. Його номер телефону можна було не задумуючись набрати у будь-яку пору дня і ночі не ризикуючи не одержати нормальної відповіді.

Та все це деталі, які спливають у перші години після трагічної звістки. Що головне? Напевно те, що для мене Сашко Кривенко був прикладом справжньої журналістської солідарності, якщо не сказати журналістського братства. Ми могли опинитися поруч у колоні демонстрації непримиренної опозиції і водночас захищати у своїх статтях протилежні політичні позиції. У нас не могло бути конфлікту чи непорозумінь з причини того, що ми часом працювали у різних політичних таборах. І це було не тому, що ми були циніками чи конформістами. Ми просто чесно робили свою справу і ніколи не казали неправди на догоду комусь. І це було для нас нормою.

Останнім часом все частіше доводилось зустрічати Кривенка в оточенні молодих та енергійних журналістів наймолодшого покоління. Кваліфіковані та ерудовані, виховані та коректні, вони готові були на льоту уловити думку старшого і розвинути її як завгодно глибоко у заданому напрямі. Серед їхніх гострих, націлених поглядів очі молодого ще «шефа» Кривенка вирізнялися легким сумом, який його, здається, ніколи не полишав. «Пішли вип’ємо по чарчині, поговоримо, — казав мені Сашко. — Ой, забув, що ти цього не вживаєш. Тоді іншим разом якось».

Так і не поговорили ми з ним як слід. Все не було коли. Я тільки встигав записувати його нові телефонні номери і нові проекти, які він постійно очолював, щораз щиро сподіваючись на успіх. Ніхто не вмів так, як Кривенко, запалити новим задумом колег, намалювати великі творчі й не тільки перспективи. Так само ніхто не міг згодом так само щиро, як Сашко сказати: «Пробач, старий, не вийшло цього разу». На нього не можна було образитись, йому не можна було не повірити, йому не можна було відмовити. Його буде нам дуже не вистачати. І розмова наша, велика, справжня чоловіча розмова, яка так і не відбулася, ще довго не даватиме мені спокою. Він таки знав і вмів щось таке, чого не вміли і не знали інші. І тепер вже ніколи не дізнаються.