Займайтеся коханням, а не війною
У Києві відбулася прем’єра російського фільму «Зозуля». Звичайно, новизна останнього фільму Олександра Рогожкіна — дуже й дуже відносна. «Зозулю» було показано широкій публіці ще минулого літа, на Московському кінофестивалі, де вона зібрала чимало призів — «Георгіїв» за режисуру і за кращу чоловічу роль, Приз глядацьких уподобань і Федерації кіноклубів. На додачу — щаслива прокатна доля. Так що, скоріше, це було вже знайомство постфактум. Проте воно не втрачало своєї цінності.
«Зозуля» (нагадаємо, що показ відбувся в межах спільного проекту представництва в Україні Російського центру міжнародної культурної співпраці при МЗС Росії і Національної спілки кінематографістів України «Російське кіно: прем’єра в Києві») цікава насамперед як зразок недурної розваги. Рогожкін — майстер щодо звеселяння пострадянської публіки. Саме він зняв різні «Національні особливості» (російського полювання, риболовлі і под.), а також перші частини серіалу «Вулиці розбитих ліхтарів», більш відомого як «Менти». У той же час на його рахунку один із найстрашніших російських фільмів 90-х років «Чекіст», де протягом майже півтори години показується робота каральної машини радянських органів: тортури й масові страти «ворогів народу». Інша спроба серйозного висловлювання — знятий у розпал російсько-чеченського протистояння «Блокпост» — про жахи і приниження війни.
І жанрово, і за смисловим наповненням «Зозуля» продовжує лінію «Блокпоста». Однак матеріал нової антивоєнної драми Рогожкіна зовсiм інший: Друга світова війна.
Двоє воїнів з радянської та фінської армій, які проштрафилися, (їх грають, відповідно Віктор Бичков і Віллє Хаапсало — останнього й відзначено «Срібним Георгієм») волею долі потрапляють до дівчини-саамі (прекрасне виконання Анни-Кристини Юссо). Саамі — справжня природна людина, шаман з боку матері, дитя природи, таке ж мудре, як і безпосереднє. Їй вдається примусити забіякуватих хлопців забути про війну, пригадати мирне життя, полюбити це життя в собі. Гуманістичне послання картини прочитується без інакомовності і зусиль, і для російського суспільства, стомленого збройними конфліктами, є більш ніж актуальним.
Безперечно, «Зозуля» — професійний, захоплюючий фільм. Уміло використовуючи обкатані, перевірені засоби зі свого й чужого арсеналу, Рогожкін і не претендує на особливі прозріння — лише на те, щоб розважити глядача, і це йому цілком вдається. А за своєю етичною складовою фільм і загалом змушує пригадати кращі сторони руху хіпі. Адже в далекому хуторі на фіордах, у самий розпал війни, власне, створюється справжнісінька хіпіанська комуна з усіма атрибутами — вільним коханням, легким поганським містицизмом, чарівними грибочками і повним взаєморозумінням різних народів — незважаючи на те, що жоден iз героїв картини абсолютно не розуміє того, що говорить інший, внаслідок мовного бар’єру. Справжній міні-Вудсток, та й годі!
Двоє колишніх ворогів, які розлучаються друзями, мама-саамі, яка розповідає багато років потому двом хлопчакам історію про їхніх батьків — фінал для «Зозулі» логічний і кращий із усіх можливих. Казки мають закінчуватися щасливо. І мораль є, старовинна, перевірена: займайтеся коханням, а не війною!
