Київ: «буржуазний чи «совковий»?

«Я ЄДИНИЙ, ХТО НЕ ВІДМОВИВСЯ ВІД ПІДПИСУ НА ПРОЕКТАХ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬСЯ У РАЙОНІ СОФІЇ»

— Сергію В’ячеславовичу, можливо, запитання не зі сфери вашої компетенції, проте ви, спілкуючись із представниками будівельних організацій, можете знати відповідь. Через відсутність конкуренції ціни на житло значно перевищують межі доходів середньої верстви населення. Крім того, складається таке враження, що ринок «новобудів» монополізували дві структури, близькі до міськадміністрації…

— Це справді запитання не зовсім мені: будівництво й узгодження проектної документації — сфери, відокремлені одна від одної. Я не відповідаю ні за монополію, ні за кількість замовників. Та я не згоден, що у нас існує монополія в будівельній галузі. Є компанія «Житлоінвест» — організація, яка досить багато будує у Києві, шість трестів Головкиївміськбуду, «Познякижитлобуд», «Монолітспецбуд» — усього в столиці займаються цією діяльністю не менше 18 великих організацій, і це легко перевірити, подивившись на перелік замовників у Містобудівній раді. Двом структурам просто «не осилити» всього обсягу будівництва. Я вітаю масове столичне будівництво — в інших містах України цього немає. Сьогодні важливо не акцентувати увагу на масових забудовах і намагатися цьому перешкодити, а, навпаки, дати можливість якнайбільше побудувати у Києві. Це природний процес, який незабаром перейде на регіони й області, а потім — на малі міста. Проблему я бачу тільки в цінах на житло — вони справді високі. Але чим більше ми сьогодні будуватимемо, тим швидше падатимуть ціни на квадратні метри.

Мене часто звинувачують у тому, що узгоджують дуже багато проектів і їх допрацьовують уже в процесі будівництва. Проте є таке поняття — паралельне проектування — цілком нормальне, за світовими мірками, явище. Проектування — це взагалі процес, який закінчується тільки зі здачею об’єкта в експлуатацію. Сьогодні, коли будівництво не залежить від централізованого фінансування, незмінними величинами залишаються межі ділянки, функціональне призначення споруди та її концепція, прийнята спочатку. А деталі допрацьовують у процесі будівництва. Але, пам’ятаючи, очевидно, про наше союзне минуле, паралельне проектування описують із таким негативним «натхненням», неначе відбулася революція.

— Запитання полягає не в тому, чи потрібно будувати чи ні. А в тому, як і де будувати і, знову-таки, чи буде це доступне пересічним громадянам. Нині, коли багато що стало можливим, первинне накопичення капіталу декому запаморочило голову. І часто здається, що у багатьох зникло почуття міри, свідченням чого може слугувати забудова центра міста. Ви згодні з твердженням, що сьогодні дуже важко встояти перед натиском грошей?

— Я ніколи не стикався з подібною проблемою. Але якщо говорити серйозно, то головне наше завдання — досягти високої якості проектування, і не тільки у центрі міста. У цьому випадку немає поділу на центр міста і периферію.

— А ви не вважаєте, що такий поділ не зовсім правильний?

— Сьогодні ми вийшли на певний темп будівництва житла, понад 1 млн. квадратних метрів на рік. І завдання нашого департаменту полягає, насамперед, у тому, щоб зробити проектування правильним та якісним, щоб уникнути ситуацій, коли будівники здають об’єкт, а покупець потім сам усе переробляє. Причина часто в роботі проектувальників. І цього року, як я вже сказав, ми звертатимемо увагу саме на якість проектування. Проектні і будівельні організації повинні переорієнтуватися з кількості на якість. За законами ринку, вони повинні йти з випередженням, працювати на перспективу.

— Що з побудованого та реконструйованого протягом останнього часу в Києві цілком вас влаштовує? Яку роботу можна вважати правильним рішенням?

— Однозначно сказати неможливо. Буває, що приємні робочі моменти далекі від творчості. Наприклад, коли приходить на прийом яка-небудь бабуся зі спірним питанням, і ти його вирішуєш, хоч і береш на себе відповідальність, — це може бути іноді приємніше, ніж узгодити досить якісний проект. Якщо проаналізувати всі шість років моєї роботи на цій посаді, то раніше я радів новому красивому будинку, потім — першому монолітному об’єкту. Від житла ми перейшли до громадських будівель, що також вельми радує, оскільки сьогодні ми можемо по-новому будувати школи, дитячі садки, громадські центри.

До Києва я приїхав із Прибалтики, коли Троєщину забудовували громадськими центрами. Я тоді був вражений, як безграмотно їх формують. Сьогодні ми вимушені їх змінювати. Поблизу цих центрів з’явилися ринки. Проте завдяки реконструкції об’єктів, ринки перенесуть у більш пристосовані приміщення. Змінився і підхід до ринків, якщо раніше це були так звані тимчасові споруди без елементарних зручностей, то нині настав час цивілізованих торгівельних площ. Попереджуючи запитання про економіку, хочу сказати, що у Києві їх надзвичайно мало. Згідно зі статистикою, необхідний мінімум для нашого міста — це один квадратний метр торгівельної площі на кожного жителя. Тоді і вартість їх буде доступною для більшості. Тільки правильна містобудівна політика дозволить вирішити ці завдання.

— Проте багато створюваних сьогодні об’єктів критикують. Скажімо, будівництво, що розгорнулося навколо Софії Київської…

— Не вважав і ніколи не вважатиму, що це була помилка. І я, до речі, єдиний, хто не відмовився від підпису на проектах, що здійснюються у районі Софії.

— Коли вибухнув скандал щодо планованої споруди фітнес-центру біля стін цього унікального пам’ятника, Президент відзначив, що слід розібратися і винних покарати. Ви не вважаєте, що для цього були підстави?

— Мені здається, у доповіді про ситуацію з будівництвом Президента дезінформували. Тому що рішення було цілком правильним, технологічних помилок у проекті немає, і, взагалі, увесь цей шум навколо фітнес-центру мені незрозумілий. Чомусь ніхто не писав про те, як виглядав двір, де планували комплекс, до початку будівництва. Я як сьогодні пам’ятаю занедбану територію з гаражами, склотарою, КПЗ, гаражем для міліцейських машин.

— Ви говорите про питання санітарії, але не про те, що риття котловану могло зашкодити, як вважають багато фахівців, історичному пам’ятнику...

— Цей котлован не міг стати причиною переміщення грунтів, і фахівці про це знають. Адже там використовували сучасну європейську технологію, що дозволяє будувати на відстані 50 сантиметрів від найстарішого пам’ятника архітектури. Котлован рік простояв відкритим, і жодна з прилеглих будівель не постраждала. До речі, протягом цього часу там змогли попрацювати полтавські археологи, і ніхто про цей факт, між іншим, не писав. Після проведення розкопок побудували паркінг — залишилася лише невелика незабудована ділянка. Там побували кілька комісій, фахівці інспектували стан грунтів і рівень підземних вод, і їхні висновки такі: все зроблене правильно. Чому ми весь час говоримо про нібито небезпечний котлован та замовчуємо те, що підтримку Софії постійно недофінансовують? До речі, я вдячний гучній кампанії, які розгорнули ЗМІ щодо будівництва, тільки за те, що нарешті громадськість звернула увагу на Софію.

— Ви слушно зауважили, що постійна державна підтримка Софії необхідна. Проте ми говоримо про дещо інше: про неприпустимість подібного ставлення до історичного ядра міста. У нас це питання зводиться нанівець: складається враження, що комерційна вигода — понад усе. Дуже багато людей хоче — і може собі дозволити! — втиснутися на вузький п’ятачок центра міста, сидіти біля вікна і дивитися на золоті куполи...

— У людини, яка заробила великий капітал, немає часу сидіти біля вікна, — це по-перше. По- друге, якщо продовжувати прислухатися до «громадської думки», як ви її називаєте, то в центральній частині міста не можна нічого. Адже у кожної будівлі є певний термін «життя», після закінчення якого її слід або реконструювати, або знести. Наші предки, які споруджували і будівлю по вул. Володимирській, 20-22 і по пров. Рильського не передбачали, що ми зведемо ці будівлі «у ранг» і «не дихатимемо» над ними, немов над священною коровою. Це були доходні будинки, які будували для отримання прибутку. А сьогодні змінилися вимоги часу, потрібно осучаснювати середовище нашого з вами помешкання, роблячи його максимально комфортним. Безумовно, я «за» дбайливе ставлення до пам’ятників архітектури, а тим більше до такої перлини, як Софія Київська, і давши згоду на благоустрій абсолютно запущеної прилеглої території, ми, може, зробили більш гідний внесок у її збереження, ніж ті крикуни, які почали роздувати навколо цього скандал.

— Раніше ми ніколи не займалися центром міста. Будували Харківський район, Троєщину, Вітряні Гори, Оболонь. Ми розширювали межі міста і зовсім забули про центр. Київпроект проводив 95% нового проектування, інші 5% проектів — це реконструкція існуючих будівель. Інші інститути працювали над промисловими об’єктами, регіонами тощо. Сьогодні ситуація докорінно змінилася. Якщо ми говоримо про Київ як про столицю нової держави, то цю столицю слід створювати. А змінювати все потрібно з центра, і ми сюди повернулися, щоб будувати урядові, громадські установи, готелі. Треба перекладати інженерні споруди, якими багато років не займалися або робили це вибірково.

Свою роботу у Києві я почав з інженерного управління. Мені пощастило пізнати місто та його проблеми. І одна з них полягає в тому, що в центрі міста у дворах твориться хаос. Багато хто обурений тим, що ми взялися за райони, які є історією Києва. Але я думаю, що на даний момент вони є історією нашої безгосподарності. Адже земля ця справді безцінна.

«СЬОГОДНІ ГРОШІ «ЗАКОПУВАТИ» НЕВИГІДНО»

— Лозунг «Нову державу почнемо з нових будинків у центрі» для когось звучить досить привабливо. Але люди, які купують там квартири, опиняються у середовищі, в якому неможливо жити, зокрема, через загазованість. А активна забудова, по суті, заводить у глухий кут і без того серйозну транспортну проблему.

— Сьогодні розробляють схему, що передбачає односторонній рух на деяких вулицях у центральній частині. Транспортну проблему центра ми почали вирішувати з вулиць Саксаганського та Еспланадної, де прибрали трамваї. Більш того, ми думаємо про аналіз і перекладення інженерних мереж. На Стадіонній площі проклали колектор і мережі, таким чином звільнили територію для транспорту. Спочатку слід провести реконструкцію вулиць під землею, а потім робити дороги. І все це «Київпроект» розробляє. Що стосується транспорту в самому центрі міста, то сьогодні тут є певні труднощі з Бессарабським кварталом, реконструкцію якого потрібно було зробити насамперед. Ідея полягає в тому, щоб вивести транспорт із центра. Сьогодні вже є проект переходу з Набережно-Хрещатицької на Оболонь і Троєщину з шестирядним рухом, що значно розвантажить центр.

— Вас часто звинувачують у руйнуванні архітектурної цілісності центра Києва. Наприклад, на вулиці Лютеранській будують десятиповерховий будинок. До зони забудови входять дві школи і чотири житлових будинки. На 18 метрів у землю йде підмурок — туди закопали купу грошей. Кажуть, що тіні будинок не даватиме, і його жартома вже називають привидом.

— Я готовий із вами пройтися цими дворами: перший раз — уночі, а другий — удень. Відзначу: потрібно набратися сміливості, щоб пройтися там уночі. Що стосується кварталу, до якого входить вулиця Лютеранська, то ми проводимо там комплексну реконструкцію і приберемо при цьому з дворів усі самовільні гаражі. А «закопування грошей у землю» — термін радянського часу. Сьогодні гроші ніхто не закопує — їх вкладають, щоб потім отримати прибуток. І, до речі, ці 18 підземних метрів паркінгу, на відміну від вищезазначених гаражів, — екологічно грамотний проект.

ДО ЄВРОПИ БЕЗ ГОНЧАРІВ ТА КОЖУМ’ЯК?

— Київ завжди славився певним нальотом буржуазності. Для радянського часу це було нетиповим явищем — простір, зелень, парки, широкі тротуари, небаченої краси Хрещатик. Подібні стандарти високо цінують у всьому світі. Тому що обмеженість натуральних ресурсів — найбільша проблема XXI століття. Проте парадоксальним чином нова країна, яка отримала можливість розпорядитися цим капіталом, стає нині якимось ерзацом «совковості». Також хотілося б почути вашу думку стосовно забудови стародавніх урочищ у районі Подолу. Коли говориться про те, що там виникне «площа Європи», то виникає запитання, де в світі будуть Гончарі і Кожум’яки?

— У фільмі «За двома зайцями», випуску 1961 року. У нас красивий Хрещатик, чи не так?

— Усе ще... Проте навіть росіяни кажуть, що багато можуть пробачити Україні, навіть Севастополь, але тільки не Майдан Незалежності...

— Хрещатик, до якого ми звикли, створили 50 років тому. Його ширину, порівняно з довоєнним, збільшили вдвічі. Зверніть увагу, адже нікому не спало на думку відновлювати його в колишньому вигляді. У цьому випадку ми б сьогодні «захлинулися» в транспортній проблемі. До того ж його було створено відповідно до часу. Він настільки ж еклектичний, як і вся київська архітектура. Хочу зауважити, якби наші предки жили за сьогоднішніми будівельними нормами, то найбільш цінні пам’ятники архітектури просто не побудували б. Не було б ані Софії Київської, ані Андріївської церкви, ані багато чого іншого. З тими, хто говорить, що нині Київ забудовують гірше, ніж у радянські часи, я цілком не погоджуюся.

Що стосується Гончарів і Кожум’як, то ми намагалися зробити цей район у 1992 році — не вдалося. Ніхто про це не писав. Окреслили початок робіт на 1995 рік — і знову безрезультатно. Нарешті будівництво почалося в 2000 році. Старі будівлі там, як відомо, зруйнували наприкінці сімдесятих: я дивився дуже багато фотографій та історичних матеріалів, але не знайшов там для себе об’єкта, який слід би відновлювати. Більш того, немає колишніх господарів. Ви запитуєте, де будуть Гончарі і Кожум’яки, якщо буде площа Європи. Нічого жахливого, на мій погляд, не станеться, якщо з’явиться якесь цікаве рішення забудови цього місця. Ми хочемо також, якщо буде можливість, зробити ескалатори для зручного підйому туристів на Пейзажну алею (а пішки старим містом?! — Ред. ). Головне завдання — прибрати гаражі з цієї алеї, а це можуть зробити тільки гроші. Легендарні Гончарі і Кожум’яки нікуди не дінуться. Але забудовувати їх потрібно з новими інженерними мережами, паркінгами, магазинами і створювати там образ сьогоднішнього дня.

— Під час поїздки Естонією українські журналісти спитали у мера Таллінна, як приймають рішення про нове будівництво або реконструкцію на ратушній площі. Запитання його шокувало — до історичної частини міста жителі Таллінна ставляться дуже бережно. Проте він відповів, що у цьому випадку повинен відбутися загальноміський референдум. Але для політичної сили, яка ініціює подібний проект, це буде самогубством. Запитання до вас не як

— Час «великих грошей» слід пережити з найменшими втратами. Варто ще раз повторити: справа не в тому, будувати чи ні. Головне — де і як, зберігаючи ауру Києва... Як із погляду законодавства, що рекомендує «обережно» підходити до питання забудови історичних місць, оцінити активну забудову центра?

— Проте майбутня щільність забудови в тому районі суперечить містобудівним і санітарним нормам.

— Ми живемо за будівельними нормативами 70-х років минулого століття, які давно застаріли. Я вважаю, що критерії щільності в центрі міста слід змінити. Це абсолютно природний процес. Звичайно, передбачену нормами площу в наших дворах використовують не за призначенням. Наприклад, у вищезазначеному дворі гаражі було побудовано замість дитячих майданчиків.

— Це проблема, але проблема іншого характеру, з якої не є очевидним те, що споруди слід ущільнювати. До речі, витяжку з «екологічного» підземного гаража розташовано якраз біля школи...

— Спеціальна екологічна експертиза встановила, що жодних порушень там немає. до чиновника, а як до людини, яка мешкає у Києві. Чи мають для вас значення такі категорії, як історичний дух та історична канва міста? Чи головне — інвестиції і здоровий глузд?

— Мають, притому основне значення. З цього починається творча діяльність будь-якого нормального архітектора. Це перше основоположне правило, з яким ти починаєш думати про проекти.

— То чи не щемить у вас як у киянина серце при погляді на Майдан Незалежності? Ви вважаєте це символом нашого часу?

— Можу впевнено сказати, що не щемить. Майдан мені подобається. Альтернативи цьому проекту не було. Майдан проектують досі, і, слава Богу, що його будують.

— Коли почалися перші розмови про будівництво, у нашій газеті з’явився матеріал Лариси Івшиної під назвою: «Без пафосу». У ньому йшлося про те, що, можливо, кращим виходом було б хоч би ще на десятиріччя запровадити мораторій на «закопування грошей у пісок» або на зведення монументів, не переусвідомлених, які не «говорять» по-новому? Тому що спочатку ми повинні відчути, яка мова підходить початку ХХI століття, і поки вона не визріє, можливо, кращим виходом було б на головному Майдані країни закласти зручний для громадян, красивий ландшафтний парк? Адже зелень, квіти і фонтани могли зробити б це місце більш комфортним, ніж пихаті бетон та граніт. Якщо ж ми поставимо чергового Кия, Щека, Хорива і Либідь, то це виглядатиме черговим відкупом від маргіналів. На жаль, те, що ми бачимо на Майдані сьогодні, не вражає...

— Ми створили зовсім новий простір. Містобудівну основу там закладено правильно. Сьогодні всі забули, що у нас не було консерваторії, що були метрові сходинки, і навіть насип, де раніше стояв Ленін, штучний. Поруч із консерваторією була ремонтна майстерня...

— Ми говоримо: «потрібно робити краще», а ви — «раніше було гірше»...

— Коли ми повністю закінчимо реконструкцію, то знову повернемося до обговорення цього питання. Я впевнений, що новий Майдан Незалежності — це досить переконливо.

— Насторожує, Сергію В’ячеславовичу, що у своїх відповідях ви дуже часто користуєтеся формулюванням: «я переконаний». Це можна зрозуміти, так: «ви хоч на голові стійте, але ми зробимо по-своєму». Кияни, як показали, наприклад, події навколо Софії, не байдужі до того, яким буде вигляд міста. Тому хотілося б, щоб їхні думки все ж враховували. Де будуть їхні улюблені парки? Як ходити цією «ковзанкою» в центрі міста? І таких запитань багато…

— Моє «я переконаний» свідчить лише про те, що я готовий узяти відповідальність за те, що роблю. І мені також далеко не байдуже, що відбувається у Києві. До речі, про ковзанку. Ми справді її планували, але у підземному просторі. А ковзанка зверху — це вже питання до комунальних служб. Усе ж добре, що нас критикують, — це допомагає працювати. З іншого боку, коли засоби масової інформації переконують читача в тому, що роботу виконано погано, виходить, що журналісти виступають у ролі професійних архітекторів і оцінювачів. При цьому багатьом практикуючим архітекторам не дають висловитися. Я ніколи не візьму на себе сміливість сказати, що напишу статтю краще ніж ви, журналісти. Але ви чомусь маєте сміливість судити про архітектуру.

— Про це говорять не тільки журналісти...

— Давайте разом підемо на Майдан і спитаємо у людей...

— До речі, подібний експеримент «День» уже проводив: кореспондент пішов на Майдан і об’єктивно фіксував думки перехожих. Подобалося — двом із десяти. І в більшості це були підлітки або приїжджі. Першим подобалося, очевидно, те, що вони почувалися тут, як у Діснейленді — «тут класно їздити на роликах».

— І все ж, на мій погляд, нам усім вельми пощастило. Нам — проектувати і будувати, а вам писати про це. Уявляєте, якби ми нічого не робили? Я прийшов до висновку, що якщо є досить вдалий об’єкт, то про нього пишуть, як правило, негативно, а про безліч невдалих будівель чомусь мовчать.

— Але ж про вокзал не пишуть погано...

— Вокзал ще не добудовано.

«ЗОВСІМ НЕОБОВ’ЯЗКОВО, ЩОБ УСІ ВУЛИЦІ БУЛИ З ДЕРЕВАМИ...»

— Одна з визначальних рис Києва — велика кількість зелених насаджень. Сьогодні ми прийшли до того, що замість живих дерев нам виставляють діжки з «пальмами». Крім того, ми чули про те, що незабаром вирубуватимуть бульвар Шевченка. І це вже майже нікого не дивує. Інтенсивне збільшення щільності забудови центра призводить до того, що Київ стрімко втрачає свій «зелений» вигляд. У вас як у фахівця є думка про важливість озеленення столиці?

— У вас, очевидно, склалося таке враження, що головний архітектор столиці — єдина людина, яка все вирішує в місті. А насправді, над проектуванням міста працює великий цех моїх колег. Ми з Андрієм Сергійовичем переважно підсумовуємо або намагаємося покращити те, що нам принесуть, радимо, як вести проектування. Зелень — це виняткове явище. Ми стараємося скрізь її зберегти. До речі, про жодну вирубку на бульварі Шевченка не йшлося. Я пам’ятаю, як на якійсь нараді архітектор Лариса Скорик ні з того, ні з сього заявила: «А ви і бульвар вирішили вирубати!» Наступного дня про це написали всі ЗМІ. Заради інтересу я підняв архіви (можливо, без мене нараду проводили), але ніде в протоколах цього не було. Запросив фахівців — вони з переляком принесли ескізи — вирубку ніде не передбачено. А що стосується тієї вирубки, яку ми проводимо, то це не зменшення зелених насаджень, а очищення міста від бур’янів.

— А на площі Льва Толстого, перед кінотеатром «Київ», де вирили підземні переходи, — це також «очищення від бур’янів»?

— Це питання не стільки до архітекторів-проектувальників, скільки до «Зеленбуду» і ландшафтних архітекторів. До речі, якщо ви подивитеся з боку площі Толстого в сторону Бессарабки, то звернете увагу на стан колись посаджених дерев: одне дерево — високе, друге — маленьке, загалом — цілковитий хаос. Якщо ми подивимося фотографії Хрещатика 1950-х років, то побачимо, наскільки він акуратний: дерева мали певний масштаб, що відповідав масштабу самого Хрещатику. Сьогодні ці дерева «вимахали» до таких розмірів, що архітектури не видно. Хоч у чомусь це і добре — не видно засклених балконів, які спотворюють будинки… До речі, зовсім необов’язково, щоб усі вулиці міста були з деревами. Архітектура й озеленення повинні бути в рівновазі.

Продовження у наступному номері