ЩОДЕННИК

Милий інтелігентний голос оповідачки, з переливами емоційних інтонацій, зраджує її сценічний фах. Історія, яку оповідає, простенька, можна сказати, буденна.

– Перед святом в останню мить згадую, що не купила ще до святкового столу коропа. Йду на базар, він близько, і бачу: стоїть українка з ялинковими прикрасами. Продає скляні, фабричні, і ручної роботи. Зайчик, півник, кізонька... Примітивні, а ще щось у них приваблює, моїй Іренці, думаю, сподобаються. Двадцять п’ять злотих за них просить. Та це так дешево! Підходить ще одна пані, дивиться-дивиться і каже: беру. «Я вам тридцять дам», – говорю українці. Вона знову: ці двадцять п’ять. А та пані коло мене вже нахиляється взяти. «То дайте мені такі, в торбині, напевно, ще маєте. Тридцять плачу». – «Ні, – каже, – два комплекти такі самі не роблю». Розумієте, вона сама їх робить, все в одному екземплярі. Примітивненькі, але гарні: «Ну, то прошу інші, шістдесят злотих дам». А українка говорить: «Не маю інших, а ці за двадцять п’ять та пані бере...».

Цю історію, як забавний курйоз, оповідала у польському місті одна інтелігентна пані. Що подумав, слухаючи її? Щось про наших майстерних, талановитих людей? Ні. Відчув, що власне про себе розказує. Прикро лиш було, що так часто повторює: українка та українка...

Хоча, як могла якось інакше?