Приватний компас

Неспроможна до самодостатніх видавничо-книжкових вибухів, сучасна українська література тримається на черепасі під кодовою назвою «антологія» (можливі варіанти: «альманах», «добірка» тощо). Але суть залишається незмінною — витяжка екстракту, злиття вершків, сито для якісно-габаритних плодів. Ніхто не заперечує існування дійсно висококласних творів, що були окремішньо окнижковані останнім часом. Є ще порох у порохівницях, і ягоди у відповідних місцях, і ще не вмерла... Але їхня (окремих яскравих творів) кількість не дає змоги цілісного уявлення про явище «сучукрліту», вивчення складу її крові та інших життєво важливих процесів.

Для цього наразі необхідні антології. Зрозуміло, що природа таких добірок вторинна, порівняно із корпусом першоджерел, який бажано студіювати у повному обсязі. Але що поробиш? Хіба можуть сподіватися багато з авторів, що якимось чином потрапили в антологічну обойму, на окреме власне видання? Ні. Причиною цьому як стан видавничої справи укупі з бажанням людей брати до рук невідому книгу, так і кількість творчого доробку письменника. А його буває мало. Хоча деякі кажуть: «він талановитий»… Другий бік медалі — бажання читача, якому катастрофічно бракує часу, знати, що ж робиться у літературному світі? Пристойна антологія тут є єдиним виходом. До речі, на всехвальному Заході антології, кажуть, страшенно популярні. Динаміка, брак часу, поверховість… А все ж! Антологічний вибір українського читача, на перший погляд, обмежений. На другий — теж. Однак, якщо придивитися ще уважніше, можна розгледіти цілу вервечку збірок, які побачили світ з початку 90-х років минулого століття і створюють об’ємну картину розвитку (?), буяння (?) і буйства української літератури. Йдеться передусім про «альтернативщиків». Почати б журналом «Прапор» (тепер «Березіль») зразка 1990 року, в якому вперше була надрукована антологія «альтернативної прози» під рубрикою «Нова хвиля» молодої української прози». Згодом був спеціальний номер журналу «Четвер: Текст і візія» (1992. — Ч.1-3). Упродовж 1993-го сучасною літературою займалася львівська «Просвіта». Окрема велика і поважна тема — часопис «Кур’єр Кривбасу». Сюди ж треба додати «Сучасність». Потім настав час авторських антологій (це те, що полюбляють на Заході): проекти В’ячеслава Медвідя «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (Роккард, 1995), Володимира Даниленка «Квіти в темній кімнаті», «Опудало...» та «Вечеря на дванадцять персон» (усе це ґатунку 1997 року, Генеза), Василя Яременка «Українське слово: хрестоматія...» (Аконіт, 2001). Наймолодших пропагував «Смолоскип» у антології «Тексти» (1995). Найоб’ємнішим та найцікавішим на сьогодні вважають проект Володимира Єшкілєва та Юрія Андруховича «Повернення деміургів/ Плерома: Мала українська енциклопедія актуальної літератури», що містить хрестоматійний додаток художніх творів (Лілея-НВ, 1998).

Але зупинитися хочеться на останній у часі спробі звести вкупу сучасну (актуальну, альтернативну — хоча, до кого/чого? — оригінальну тощо) українську прозу — антології «Приватна колекція». Підзаголовок книги уточнює ситуацію: «Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ століття». Авторський проект Василя Ґабора; видано літературною агенцією «Піраміда», Львів, 2002 рік. У Києві презентовано в рамках акції Форуму видавців «Час читати» (керівник проекту — Олександра Коваль).

Фоліант містить творчість 40 письменників. Утім, це не зовсім точно, бо присутність чотирьох паній зумовлює корекцію роду у слові «письменник». Не знаю, що з цього 10-вiдсоткового приводу думають вітчизняні феміністки, але авторська антологія на те й авторська, щоби дозволити собі подібну розхристаність. А може, усе пропорційно?.. 630 сторінок величенького формату, дрібний, але уповні доступний для зору кегль, міцна тверда обкладинка, оригінальний «супер».

Сам упорядник характеризує «Приватну колекцію» як «своєрідну картину естетичних та філософських пошуків сучасного покоління прозаїків». У ній вміщено «зразки художньої прози (короткі романи, повісті, оповідання, новели, притчі, етюди) та есеїстики (наближеної до прози) останнього десятиліття». Окремого «ура!» заслуговують широкі та вивірені біографічні відомості про кожного автора(-ку), фото, а також вибрана бібліографія творів, рецензій і найцінніших критичних статей. Плюс коротка характеристика творчості «винуватця» від упорядника. Переднє «Слово до читача» пояснює принцип відбору («дібрано твори, які полюбив і люблю»), містить згаданий вище список найвдаліших вітчизняних проектів, де раніше подавалися твори, та список кількох зарубіжних видань, у яких останнім часом були опубліковані переклади нової української прози (детальніше про це — у персональних бібліографічних відомостях). Об’ємність супутнього матеріалу, точність та його нуднувата деталізованість змушує визнати «Приватну колекцію» своєрідною енциклопедією нової літературної генерації.

Місця авторам відведено дуже нерівномірно. Але розташовані усі за алфавітом: починаючи (...це просто) з Андруховича й закінчуючи львівським диваком Мирославом Ягодою. Перераховувати всіх немає сенсу, але для апетиту назву Юрія Винничука, Богдана Жолдака, Оксану Забужко, Володимира Кашку, В’ячеслава Медвідя, Костянтина Москальця, Віктора Неборака, Ярослава Павлюка, Євгена Пашковського, Тараса Прохаська, Олеся Ульяненка... Поза тим — менш знані, але часто не менш цікаві імена. Мушу зізнатися, що відірвати мене від читання цієї книжки було важко, хоча посвяченим у інші слабкості це вдавалося. Можливо, тому, що багацько текстів доводилося бачити раніше у різних виданнях, а може, просто тому, що важко одразу проковтнути таку кількість друкованих символів.

Коли йдеться про літературу i, зокрема, українську, часто стикаєшся з адресованим тобі запитанням: «А що почитати»? Навпомацки намагаєшся вгадати смаки джерела такого похвального пориву, відштовхуючись від чистоти взуття, моделі годинника, професійних амбіцій та кількості зморщок на напруженому чолі. Іноді вдається. Тепер ця проблема майже відпала — як компас можна сміливо використовувати «Приватну колекцію» Ґабора. А чи йти за його стрілкою, кожен має вирішувати сам. От тільки біда з тиражем. Поки що є... 300 (триста) екземплярів — один у мене — отже 299. Правда, найближчим часом обіцяють тисячу. Для такої книжки! Парадокси та й годі...