Рік не без плюсів
Баланс для України з точки зору її положення на міжнародній арені виглядає сумно. Безпрецедентно низький рівень довіри, різке погіршення відносин зі Сполученими Штатами і Великою Британією, відсутність будь-якого прогресу із Євросоюзом, провал переговорів із вступу до СОТ... Незакрита проблема «Кольчуг» переходить до наступного року. З іншого боку не все так безнадійно. Успіхом, зокрема, може вважатися перший крок до зміни якості у відносинах із НАТО.
Торгувати геополітичним і геостратегічним розташуванням, дійсно вдалим, далі вже неможливо, тепер уже необхідні кроки на докази своїх претензій. Можливо, це було б найбільш об’єктивною оцінкою, оскільки говорити про те, гіршим чи кращим був цей рік за попередній, дуже важко. Загалом же з точки зору міжнародного авторитету країни можна стверджувати, що наслідки цього року, як і минулих, ще довго впливатимуть на будь-які спроби Києва заявити про себе й свої наміри.
Різке погіршення і без того мінімізованих в останні два роки відносин із Сполученими Штатами, яке визнав і міністр закордонних справ Анатолій Зленко у виступі з приводу Дня дипломатії, неможливо записати в актив України, яка принаймні, теоретично ще намагається бути важливим чинником міжнародних відносин у регіоні. Арсенал, який застосовує Вашингтон, поки що включає політичний тиск і оголошені на 120 днів економічні санкції. Мотивація Сполучених Штатів — недостатня відкритість українського керівництва у розслідуванні звинувачень у можливих поставках систем «Кольчуга» до Іраку, а також недостатні зусилля в боротьбі з відмиванням «брудних грошей», великий ступінь корумпованості. Сполучені Штати заявляють про «кризу довіри» до українського керівництва, і в цьому Вашингтон далеко не єдиний. Водночас США наголошують на підтримці програм, зокрема, військового співробітництва, розвитку малого бізнесу, місцевого самоврядування, видачі державних актів на володіння землею, а також на підтримці українських недержавних організацій тощо. Сполучені Штати серйозно поставилися й до намірів України наблизитися до НАТО — але уникаючи при цьому розмови на вищих рівнях державного керівництва. Взагалі, відносини із Сполученими Штатами важко характеризувати інакше, як провал, і не з вини дипломатії. Відповідно, провальними не можуть не бути й інші напрямки, там, де голос Вашингтона є якщо не вирішальним, то надзвичайно впливовим. Ситуація дуже нагадує показову — тобто Україна має бути показово покараною за невиконання власних зобов’язань.
Навряд чи рік можна визнати успішним у плані європейської інтеграції України в якості стратегічної мети української політики. З одного боку, не спостерігалося жодної стратегії і виважених тактичних кроків, спрямованих на її виконання. З іншого — ЄС не тільки не визнає Україну готовою до предметної розмови, але й визнає власну неготовність, пов’язану з надважкою ходою реалізації власного розширення. Внутрішня ситуація в Україні стала не останнім чинником, в силу якого ЄС не може запропонувати Україні нічого іншого, окрім незрозумілого й невизначеного статусу «сусіда». Зате постійні нагадування українських керівників про бажання Києва підписати угоду про асоціацію і в перспективі вступити до ЄС сьогодні лише дратують і чиновників, і політиків Західної Європи з різних причин. У Києві ж стверджують, що взагалі б і згадували про асоціацію з ЄС, якби не заява канцлера ФРН Шредера в Києві рік тому. Рік позначив дуже гостру проблему для України: вона практично не має жодного лобіста її інтересів на міжнародному рівні (якщо дійсно йдеться про європейську та євроатлантичну інтеграцію, то Росія на цю роль не підходить). І все, що відбувається, здається, просто спрямовується на те, щоб їх і не було.
«Провальним» назвав рух України до Світової організації з торгівлі міністр економіки Валерій Хорошковський. Вперше дана різка і, здається, справедлива оцінка ситуації, яка склалася переважно з вини самої України, з відсутності мотивації, чіткої політики і персональної відповідальності. Те ж саме можна говорити й про «європейський» напрямок — оскільки вступ до СОТ є обов’язковою передумовою предметної розмови з ЄС хоча б у торгових відносинах.
Водночас розвиток відносин з НАТО можна б розцінювати як успіх — без ейфорії і перебільшених очікувань. Драматичний для України Празький саміт Альянсу, можливо, не відкрив дверей НАТО ширше для України, ніж раніше, але показав, як саме і з чим саме до них потрібно входити за нових умов. Прориви можливі — саме це дуже часто говориться в коментарях до ухваленого в Празі Плану дій НАТО — Україна. За рахунок чіткого виконання цього Плану — а він зосереджується передусім на внутрішній трансформації України, і тим самим не може не бути корисним. Банальне «хід за Україною» в цьому випадку є правдою — Києву належатиме довести передусім самому собі, що рішення РНБОУ 23 травня про наближення до НАТО було стратегічним, і цю стратегію вже покладено в основу щоденної політики. А з цим — найважче.
Рік був також роком України в Росії. За цей рік дві країни не стали ставитися одна до одної гірше або краще. За цей рік представники Росії так само, як і раніше, дозволяли собі коментувати українські внутрішні справи, за цей рік стався черговий спад торгівлі між двома країнами, за цей рік не зменшився обсяг торгових воєн. Наявність конфліктів за всього декларованого партнерства визнається обома сторонами, так само як і те, що в їх основі — передусім, рішення російської влади. За цей рік також посилися тиск на Україну з приводу бажаності для Москви її вступу до Євразійського економічного співтовариства. Про це говорили, зокрема, президент Росії Володимир Путін, прем’єр-міністр Касьянов, спікер Держдуми Селезньов, посол Росії в Україні Черномирдін. Говорилося, що Росія на це піде, навіть зазнаючи втрат для свого бюджету, аргументами слугувало те, що тільки в такому разі Україна може розраховувати на вільну торгівлю з Росією. Ніхто однак не говорив при цьому, що в Україні в такому разі будуть російські ціни на енергоносії, і ніхто не згадував, що навіть проти країн-членів ЄврАзЕС в Росії проводяться антидемпінгові розслідування. Аргументація щодо необхідності зближення економік через необхідність їх модернізації була б справедливою, якби Росія мала ресурси для їх модернізації (фінансові, технологічні та інші), порівнювані з західними. І якби не виглядало так, що Москва просто прагне дешево використати українські можливості заради власного розвитку. Вступивши до ЄврАзЕС, Україна базуватиме свій рух до Світової організації з торгівлі на тарифних та інших умовах Росії — роблять висновок українські експерти. «Розумна країна двох інтеграцій собі дозволити не може», — ці слова держсекретаря МЗС Олександра Чалого викликають чимале роздратування в Москві. Водночас і в Москві ідею «до Європи разом» вважають популістською і нереальною (про це говорив і прем’єр-міністр Касьянов, і російські експерти). Пропозиції переходу від стратегічного партнерства до стратегічного союзництва з Росією, які сьогодні висловлюються і в Києві, і в Москві, були б непоганими, якби вдалося встановити, який саме тип союзництва пропонується, що це несе Україні в майбутньому, як це корелюється з проголошеним Президентом Кучмою європейським вибором. І українські, і російські експерти стверджують, що ні Київ, ні Москва не мають жодної виваженої, детально розробленої стратегії двосторонніх відносин, якоїсь чіткої зрозумілої політики, діють спорадично і переважно на рівні домовленостей між Президентами або групами впливу, що в результаті не приносить позитиву обом сторонам. З цього погляду можна лише констатувати, що рік України в Росії, попри заяви і зовнішню активність, був швидше невдачею з обох боків. Тим самим може закінчитися й рік Росії в Україні.
Можна, звичайно, пишатися тим, що Президент України був першим закордонним лідером, що відвідав Китай відразу по виборах нового керівництва країни на черговому з’їзді КПК. Можна ж згадати, що китайська преса «першим» назвала Путіна, який приїхав до Пекіна пізніше. До безумовних успіхів належить «розмороження» відносин з Індією — але це не може перекрити провалів на інших ділянках.
З емоційного сприйняття рік був передусім роком подальшої втрати і залишків міжнародного авторитету, і багатообіцяючих можливостей початку 90-х. Більш тверезо судячи, авторитет не є чимось таким, що неможливо відновити.
