Відкриття України триває

Книжка «Україна Incognita» (загальна редакція Лариси Івшиної, Бібліотека газети «День») збурила в мені цілу низку сильних вражень. Читаючи в «Дні» окремі нариси під рубрикою «Україна Incognita», які були розсипані по сторінках газети, я й гадки не йняв, що то не просто окремі історичні студії, а намистинки цільного кольє, а неповторні скалки смальти до цілісного мозаїчного полотна, а галерея образів-особистостей, подій і вчинків до єдиної історичної пекторалі. І мені страшенно цікаво, коли зародився цей задум цілісності — з самого початку чи в процесі «продукування» рубрики, чи вже майже насамкінець, коли накопичився матеріал і сам собою показав свою єдність.

Чого більше у цьому творчому процесі — кроків управління чи вихорів самоорганізації? Це ж бо не колектив авторів, яких зібрали для написання цільного твору, — а ми маємо не збірку статей, а саме логічно згуртовану книгу. Хто її бачив заздалегідь? Упорядники? Чи кожен автор окремо? Що ними водило? Думаю, що любов до України. Любов у високому розумінні Христа — любов як поцінування, пошук та оберіг цілісності у помислах і справах.

Вважається, що історія — діахронна наука. Здавалося б, зафіксували події та дійові особи, та й годі. Та ба. Така вже людська натура — вона тримається на історичному скелеті індивіда, соціуму, нації, зрештою, людства. Сьогодення встроюється в історію, так само як і майбутнє, що вибудовується «зараз» і «тут».

Історія — це і ретроспектива, і резонанс в сьогоденні, і перспектива. Минуле, йдешнє і майбутнє вбудовуються в один і той же рядок подій. Історія все зрештою впорядковує, навіть те, що сьогодні здається немислимо абсурдним.

Чи правомірно переоцінювати та переосмислювати історію? Питання риторичне. Сьогоденний, сьогочасний і повсякчасний пошук адекватної моделі виживання саме «зараз», «тут» і «за цих умов», але ще й з огляду на майбутнє базується на історичному досвіді. Незнані досі ситуації, в які потрапляє окрема людина чи то суспільство, вимагає нової моделі поведінки. Хочемо ми того чи пручаємося, а свідомість і підсвідомість перш за все «перебирає — відбирає — підбирає» з історичного досвіду все те, що могло б згодитися для виходу (вирішення) даної ситуації (задачі). Не знаходячи нічого путнього, творча людина вдається до інновації. А інноваційний пошук нової моделі життя — це вже не механічне опертя на історичний досвід, а творче переосмислення, ривок у царину нового, ще не знаного досвіду.

Творче переосмислення історії, таким чином, вимагає саме сьогодення. А тим паче майбутнє. Тому історія, а краще сказати історичний досвід — це база будь-якого поруху, змін і розвитку, яка повсякчасно вчить нас і перевчає, i ми його постійно переосмислюємо, аби на його віттях прищепити і виростити нове знання та моделі життєдіяльності.

У пересічної людини (а посилання нарисів, зрештою, всiєї книги «Україна Incognita», передовсім адресоване пересічній людині — і формою, і мовою і подекуди історичною цікавинкою) про історію склалося, на жаль, тривіальне уявлення — це послідовний виклад фактів про нескінченну криваву і підступну боротьбу за Територію (простір), Ресурси (багатство) та Владу.

Автори «Дня» поглиблюють свої історичні студії не подробицями споконвічної боротьби, хоча без цього й не обійтися, а більш «коштовними» аспектами.

Вони передовсім подають не плин і інтригу подій, а Особистостей в подіях. «Україна Incognita» — це парад велетнів Українського Духу, Совісті та Інтелекту, і гіркий дефіцит Лідерів, спроможних згуртувати людський потенціал у єдину злагоджену національну державну силу. Мова увесь час іде про високу потужну енергетику індивідуальну, чи локальну, чи то спонтанно-тимчасову, та брак інтегральної національної енергії. Спалахи Духу чи Інтелекту замість Вольового багаття. Історія України багата яскравими зорями, що спалахували і згорали, так і не зборовши рабської ночі на день самостійності. Тим паче, що затьмарювали та гасили ті зорі як іззовні, так і «свої».

Епізоди історії України автори «Дня» наповнюють соціокультурною аурою. Особистості і події співвідносяться з системою гуманістичних цінностей. Боронь Боже, не прямолінійно. Той накал, насиченість історичного соціокультурного простору високим струмом духовності, планку якого піднімає до софійного рівня професор Сергій Кримський, невидимими променями пронизує всі авторські розвідки. Історія засяяла новими нюансами — людяними, зрозумілими і прийнятними кожною людською душею. Історія спустилась з небес науковості у кожну живу душу. І, що цікаво, не в літературну форму, де допустимий авторський вимисел і фантазії, а в строгих рамках фактів і подій.

Я дозволю собі не погодитися з професором С.Кримським, що духовність врятує Україну. Так само, як і краса не спроможна врятувати світ, про що твердили Ф.Достоєвський і М.Реріх, так і одна духовність не здатна «самотужки» врятувати Україну в сучасному (наголосимо: «в сучасному»!) світі. Маємо ж гіркий досвід сьогодення: одна мова не спроможна сформувати націю — одночасно і потужно мають діяти всі фактори націотворення.

Справа в тому, що зараз рушієм нації виступає національний потенціал, який складається, умовно кажучи, з такої квадри: Інтелект (знання, технології) + Мудрість (досвід вчасного і доречного застосування інтелекту) + Духовність (слідування гуманістичним цінностям) + Воля (уміння поставити мету, знайти метод та втілити її в життя). Отже, по-перше, духовність дає ефект тільки в поєднанні з іншими елементами, у «єдиній команді» квадри; по-друге, головним об’єднуючим, інтегруючим важелем є Воля. За відсутності волі єдиної нації інші три елементи потенціалу, будь вони самі по собі і найгарніші, мало чого варті. Що й демонструє нинішня Україна.

Ясна річ, що коли вже успішно утвердився проект «Україна Incognita», то варто, по-перше, поздоровити та пошанувати всіх причетних! А, по-друге, жадати його продовжувати, бо святу справу, а відтак вдалу та потрібну, гріх не примножувати. Розум, Серце та Душа українців прагне і варті того.