«Позикові» гроші

— Володимире Леонідовичу, чим же є сьогодні в Україні інноваційна діяльність: пропагандистським лозунгом, засобом індивідуального збагачення чи реальною, але погано використованою можливістю для реалізації старого радянського лозунгу «наздогнати і перегнати»?

— Увагу суспільства до необхідності провести сильну інноваційну політику привернув Президент нашої країни. Зокрема, про це йшлося і в його останньому Посланні. Леонід Данилович вважає, що в України немає іншого шляху, ніж модернізація нашої промисловості та економіки загалом інноваційними прийомами. Інноваційна діяльність — це, фактично, постійна і щоденна робота з оновлення підприємств, спрямована на те, щоб отримати продукцію з найвищими споживчими властивостями при найбільш раціональному використанні ресурсів. Зрозуміло, що успіх тут можливий тільки завдяки новим технологіям, винаходам і відкриттям. На жаль, сьогодні мало хто в уряді глибоко розуміє суть інноваційної діяльності. Хоча, звичайно, переконані прихильники інноваційного шляху розвитку є і в Міністерстві економіки і євроінтеграцій, і в Мінфіні, і в інших відомствах. Але разом із тим мало кому сьогодні доступна така проста істина, заснована також і на досвіді передових держав, що інноваційний процес у такій великій країні, як Україна, під силу тільки спеціалізованій розгалуженій структурі. І це не тільки державний апарат, державні госпрозрахункові підприємства типу нашої компанії. Це науково-технічні, конструкторські, маркетологічні та впроваджувальні підрозділи, фінансові установи, які пов’язані між собою певною стимулюючою системою відносин і покривають не окремі міста, а в ідеалі практично всю країну. Такої інфраструктури у нас немає, і її, звичайно, потрібно поступово, але цілеспрямовано і наполегливо, створювати. А твердження про те, що єдина державна інноваційна компанія і окремі технопарки, які жодним чином не покривають усю територію країни, а лише імітують присутність якоїсь вельми рваної інноваційної структури, здатні справитися з модернізацією не тільки окремих підприємств, а й усієї економіки, є великою управлінською помилкою. Від неї, як мовиться, ноги ростуть у тих, хто сподівається на шапкозакидацький чи, як ви говорите, лозунговий підхід до інноваційної політики.

— На практиці це виливається в наше споконвічне запитання: на що потрібно витрачати інноваційні гроші?

— Відповідаючи на нього, не можна не сказати декілька слів про нашу компанію. Сьогодні вона сформувала свій статутний капітал в обсязі 100 мільйонів гривень і тримає його на депозитах комерційних банків. За це нас часто критикують, не враховуючи того, що у компанії немає іншого джерела для існування і виконання своїх завдань. Наш попередник — Держіннофонд — давав безпроцентні позики, тому гроші, що повертаються підприємствами, не можуть використовуватися компанією, оскільки повністю призначені на інноваційні цілі і до копієчки належать державі: це можна порахувати. Однак я з повною відповідальністю можу сказати, що жоден позичальник цих інноваційних коштів (за ті півроку, що я працюю в компанії) ще не повернув їх добровільно — тільки через суд. Компанія веде сьогодні 680 справ (одночасно!) в господарських судах і тільки з їхньою допомогою «виймає» державні гроші. Сумарний борг перед нею приблизно 600 мільйонів гривень, із них близько 250 мільйонів — безнадійний (не залишилося і слідів колишніх позичальників). Про інші 350 мільйони можна говорити, але, на жаль, на них не можна розраховувати, оскільки, повторюю, ще ніхто без суду гроші не повертав. А на сьогодні у компанії, понад статутний капітал, є лише 12 мільйонів (до кінця року, як ми розраховуємо, буде 20 мільйонів), які останнім часом вдалося повернути і які можуть бути використані на інноваційні проекти. Ось чи тільки потрібно це робити? Досить сказати, що в середньому навіть невеликі інноваційні проекти вимагають 5 — 7 мільйонів. Що можна вирішити цими грошима на фоні потреб України? Тому ми вважаємо, що для забезпечення інноваційних проектів нам потрібно шукати інші ресурси, а ці кошти використати на створення інноваційної структури.

— Як ставиться бюджет до інноваційної діяльності?

— Поки в проекті на 2003 рік записано, що всі повернені нам гроші повинні надійти до держбюджету. І тут виникає безліч проблем, які, скажу відразу, можуть призвести до знищення на кореню всіх зачатків нашої інноваційної структури та інноваційної діяльності, торпедувати всю державну інноваційну політику. Поясню. Якщо ці гроші призначаються виключно для бюджету, то вони тут же підпадають під закон, що не допускає реструктуризації бюджетної заборгованості. А з 700 компаній, що прострочили свої зобов’язання перед нами, приблизно 20% — це все- таки ті підприємства, які використали гроші за призначенням і здійснили свої інноваційні проекти, однак при цьому помилилися у визначенні термінів окупності і, відповідно, повернення коштів. Але вони працюють і потихеньку повертають борги. Якщо реструктуризувати їхню заборгованість на рік-півтора, то вони зможуть повернути гроші. В іншому випадку можна буквально погубити низку діючих (і зовсім у принципі не погано) підприємств. Адже нам тоді не залишається вибору, крім як описати їхнє майно і арештувати рахунки, тобто паралізувати роботу. Досі ми на це свідомо і наполегливо не йшли. Чинили опір такому варіанту, як кажуть, до останнього, поки не підходив до кінця термін позовної давності. І тільки після цього починали судовий процес. Але при п’яти юристах, яких має у своєму розпорядженні компанія, неможливо вести 680 справ у судах. А не вести їх також не можна. Тому що інакше ми пропускаємо термін давності, і гроші просто пропадуть. Я тоді зобов’язаний буду запросити сюди прокурора, щоб він розбирався з нами, як з халатними працівниками. Отже, ми повинні наймати юристів і юридичні компанії. А це чималі гроші. Якщо позбавити компанію прибутків від виграних судів, то ми не зможемо далі судитися, і величезний масив державних коштів може бути загублений і для держави і для інноваційного процесу зокрема. Єдиний вихід у цьому випадку — завантажити всіма цими справами (до 680, що ведуться, незабаром додасться ще приблизно 50) прокуратуру, яка зобов’язана захищати державні інтереси.

Ще один прорахунок верстальників нового бюджету полягає в тому, що практично неможливо визначити суми, які можуть повернути підприємства-боржники до його доходної частини. Почнемо з того, що судочинство — справа затяжна, і результати не піддаються чіткому плануванню. Крім того, дуже часто виявляється, що у відповідача на рахунку немає грошей, і тоді позов за рішенням суду спрямовується на заставне майно, яке часто продається зовсім не в тій сумі, яка могла б забезпечити повернення боргу.

— А хто конкретно, уряд чи бюджетний комітет, є автором цієї ідеї?

— Бюджетний комітет настояв, а уряд вважав з цього питання за краще не сперечатися, і ви розумієте чому. У народі кажуть: у бюджету, як і у попа, здачі немає. Потрапивши до цього казана, інноваційні гроші звідти вже ніколи не вирвуться, і їх не використають за первинним призначенням (їх передбачали неодноразово прокручувати у відповідних проектах).

— А чи не передбачаються гроші на інновацію у витратній частині бюджету?

— Такого рядка ми там, на жаль, поки не бачили. Тому дуже складно собі уявити інноваційний процес в Україні протягом найближчих років, хоч, якщо події не йтимуть за «бюджетним» сценарієм, ми могли б (і впевнені у цьому) отримати наступного року приблизно 30 мільйонів гривень і, як заплановано, приступити до розвитку інноваційної інфраструктури.

— Що ви маєте на увазі?

— У країні немає жодної регіональної інноваційної компанії. А з Києва до якого- небудь заводу, розташованого в районному містечку, з науково-технічними пропозиціями не дотягнешся. Ось це ще одна відповідь на ваше перше запитання, яке по-простому можна було б поставити ще й так: інноваційна діяльність — це тільки одне базікання? Ось якщо з’явиться можливість створити (у тому числі з коштів, що повертаються) регіональні інвестиційні компанії, тоді до лозунгів, які також потрібні, додасться й діло.

— Регіональні компанії діятимуть у складі центральної, тобто будуть її дочірніми підприємствами, чи ними керуватимуть облдержадміністрації?

— Ні те, ні інше. Ми думаємо, що компанія увійде до регіональних на 25 відсотків їхнього статутного фонду. Приблизно 5% можуть отримати в них облдержадміністрації чи міська влада. Все інше заповнить приватний бізнес. Саме так робиться у всіх країнах. Держава тільки спрямовує і регулює — залежно від ситуації допомагає або ні. Сьогодні аналогічні проекти намагаються самостійно запустити в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, де розуміють, що інновації вкрай необхідні. Але чи вдасться це зробити без нормативної бази, напрацьованої нашою компанією? Крім того, ми хотіли б допомогти «регіоналам» своїм науково- технічним заділом й отримати від них дані про інноваційний попит у цих регіонах. Як бачите, йдеться не про відносини за схемою керівник — підлеглий. Ми переконані, що на місцях завжди глибше і краще розуміють, що треба робити. Водночас я переконаний, що спільне інноваційне поле слід будувати з Києва, але не більше того. Однак при підході, про який я вже говорив, регіональних компаній не буде, тим більше не вдасться створити галузеві інноваційні компанії, які можуть працювати у своїй ніші. Отже, або ми будемо їх створювати, на що потрібні гроші, або вся інноваційна діяльність у країні замре на рівні лозунгів, успішно дискредитуючи цю продуктивну ідею.

— Чи вдається залучати до цієї справи комерційні банки? Якою ви бачите їхню роль в інноваційному процесі?

— Банки охоче займаються фінансуванням інноваційних проектів. Тим більше, що Нацбанк зробив примітний жест, заявивши про те, що виділяє три мільярди гривень кредитного ресурсу, який можна продати на інноваційні проекти під 8% річних (ну, нехай ще комерційний банк додасть свої 4-5%). Це вже реальні кредитні ресурси для інноваційної діяльності в країні. Щоправда, міністр економіки нещодавно звернувся до прем’єр-міністра із застереженням: мовляв, ці кредити можуть використати не за призначенням. І в чомусь він, звичайно, має слушність. Потрібні критерії, що визначають статус цих ресурсів та умови їх надання. Чи може будь-який банк їх отримувати, а потім спрямовувати на власний розсуд? Тоді ці три мільярди можуть розійтися країною і, грубо кажучи, піти на будівництво якихось кіосків. Банки, зрозуміло, із задоволенням відгукуються на інноваційні пропозиції, готові взяти дешеві гроші, проте дають їх підприємствам лише в тому випадку, якщо кредитна рада не вмикає червоне світло. При цьому головне запитання: а чи буде попит на новий продукт на ринку? Так що позичальнику потрібно добре попрацювати над якістю свого бізнес- плану.

— Чи можна розповісти хоч би про один проект, який претендує на частку в цих легендарних мільярдах і вже набув якихось реальних контурів?

— Дуже перспективний, вигідний (там рентабельність дуже висока) з цього погляду проект, спрямований на видобування і використання метану з вугільних шахт. (За даними геологів, запаси цього газу становлять 137 трильйонів кубометрів). З допомогою цього проекту буде можливість ліквідувати наш великий головний біль і загалом-то борг держави перед шахтарями, які за Конституцією, як і інші громадяни, мають право на життя і безпеку, але часто їх приносять у жертву стихії. Проект дорогий (десь 130 мільйонів гривень), а його рентабельність забезпечуватиметься тим, що газ можна використати і як моторне пальне, і на великих електростанціях, і на самих шахтах. Голова Нацбанку Володимир Стельмах сказав мені, що під цей проект продасть кредитні ресурси тим банкам, які погодяться його фінансувати. Через пару тижнів роботу над необхідними документами буде завершено. Причому дегазація шахт покладе початок промисловому видобутку метану в Донецькому регіоні. Але починати, природно, треба з того, щоб забезпечити шахтарів.

— А який банк береться за цю справу?

— Розмова була вже з трьома банками, але я, через зрозумілі причини, поки не буду їх називати.

— Це єдиний інноваційний проект, побудований на такому принципі фінансування, чи є й інші?

— Можливо, Нацбанк комусь уже продавав свої ресурси, але я про це не знаю, а через нашу компанію поки що проходить тільки цей один, хоч на полицях лежить вже й чимало інших — до 40 реальних і значущих для країни проектів. Щоправда, їх ще треба доводити до толку. Найчастіше до нас приходять не з проектами в повному розумінні цього слова, а з ідеями, що містять мінімальні і часто вельми приблизні економічні розрахунки. Адже відповідно до законодавства вони повинні пройти експертизу... Це дуже ємна робота, і до неї не можна підходити легковажно. Ніхто з банкірів не візьме участь у якомусь невизначеному проекті. Тому найбільш перспективні з них ми намагаємося дотягнути...

— Чи не погодитеся ви з тим, що робота з участю банківського сектора для вашої компанії більш перспективна, ніж надання підприємствам невеликих інноваційних ресурсів, що знаходяться в розпорядженні компанії? При цьому банки вас ще й страхують від можливих помилок.

— Безумовно. Тут виходить подвійна перевірка надійності проекту. А крім того, я не виключаю, що влада, як це було у минулому з Держіннофондом, скажімо, з політичних міркувань може піти на тиск відносно компанії з тим, щоб примусити її фінансувати якийсь цілком «убитий», непридатний проект. У цьому випадку ми захищені. Банк свої гроші втрачати не захоче.

— Я запитував про це з натяком на те, що, можливо, ті, хто хоче відібрати інноваційні гроші, що повертаються внаслідок судових позовів до бюджету, справді мають рацію. Якщо є таке надійне і ємне джерело інноваційного фінансування, то чи варто державі ще раз наступати на граблі, на яких «кров загиблого» через допущені борги Держіннофонду?

— Це нам було б важко заперечувати. Але народні депутати повинні зрозуміти, що в Україні абсолютно відсутня інноваційна інфраструктура. Наприклад, через нашу компанію можна за рік пропустити 15 — 20, ну, нехай навіть 30 проектів, що реалізовуються за рахунок банківських ресурсів. Цього хіба досить для України? Нам треба триста проектів. Адже в модернізації має потребу вся українська промисловість, транспорт, сільське господарство, сфера обслуговування... Для цього треба мати ще регіональні і галузеві інвестиційні компанії.

— А самі банки без регіональних інвестиційних компаній із цим не можуть впоратися?

— Деякі з них нині намагаються цим зайнятися. Ось тільки методика відбору проектів та доведення їх до необхідного рівня надійності досить складна річ. І банки поки таким інструментом не володіють. Тому найчастіше вони йдуть за найбільш спрощеною схемою і вибираютьнескладні проекти. На ємні проекти вони не йдуть, оскільки не мають можливості провести експертизу, оцінити наукову і практичну цінність запропонованих рішень, їхню прибутковість і окупність...

— Ви говорили, що в Україні відсутня інноваційна інфраструктура. То що, в країні немає великих приватних інвестиційних і інноваційних компаній?

— На жаль, цей бізнес ще знаходиться у нас у зародковому стані. Тому я і висуваю ідею регіональних інноваційних компаній (але для її здійснення потрібні гроші). Це можуть бути позики, в тому числі і від нашої компанії — і нехай такі структури працюють, йдуть на підприємства, несуть їм науково-технічні пропозиції. До Києва з порівняно невеликого підприємства за інновацією не приїдеш, а на місці цим ніхто сьогодні системно не займається. А так ми урівноважимо, балансуватимемо інвестиційний попит та інвестиційну пропозицію. Без цього нічого в масштабі країни не вдасться. Ми ще повинні також створити сучасний електронний інформаційний центр, куди б сходилися всі дані про інновації. Він коштуватиме, за найскромнішими підрахунками, 6-8 мільйонів гривень. Хто дасть такі гроші на цей центр, без якого інвестиційна діяльність у країні буде, як кажуть, рваною? Тим часом саме він здатен розкрутити ситуацію в сфері інновацій. На мою думку, всі гроші, отримані з допомогою судів від інноваційних боржників, слід спрямувати на створення і розвиток відповідної місцевої інфраструктури, тоді як підприємствам, що здійснюють інноваційні проекти за допомогою цієї інфраструктури, кошти повинні виділяти з допомогою банківської системи.

— А як вирішені питання інноваційної діяльності в Росії?

— Вона далеко попереду. Там створено чотири венчурних (ризикових) фонди з державною часткою капіталу. І це також говорить про те, що в наших регіональних інноваційних компаніях повинна бути державна частка, представлена часткою нашої компанії. А вже вслід за державою до цих компаній увійдуть банки й інші зацікавлені в розвитку інноваційної діяльності комерційні і приватні підприємства.

— Ваші регіональні компанії також матимуть характер венчурних?

— Я маю надію, що вони діятимуть так само наступально, хоч у нас поки ще немає закону про венчурний капітал і тут можуть виникнути труднощі. Але такий закон країні вже необхідний, і я із задоволенням візьму участь у підготовці відповідного проекту, в основу якого можна покласти європейське законодавство. А вже потім регіональні компанії зможуть реформуватися в рамках цього документа. Адже венчурний бізнес дуже прибутковий і перспективний для нашої країни. Саме він слугує у світі своєрідним локомотивом, що пробиває дорогу науково-технічному прогресу. Причому всі великі країни, крім України, мають закон про державне страхування інноваційних ризиків. Держава на це фактично не витрачає жодної копійки, хоч деякі інноваційні проекти провалюються. І тут уже підключаються механізми фондового ринку, де обертаються відповідні цінні папери. Так що однією з умов налагодження в нашій країні дієвої інноваційної діяльності є ще й запуск практично відсутнього поки ринку цінних паперів.