КОМЕНТАР

«На черзі — процес ліцензування»

Іван ЧИЖ, голова Державного комітету з питань інформаційної політики, телебачення та радіомовлення:

— Рух уперед є, і до того ж — суттєвий. Незважаючи на складнощі, перш за все, фінансового характеру, на Першому Національному вже майже рік виходить програма «Культура», де представлені кращі роботи Укртелефільму. Часу відведено мало, і це ще раз доводить, що треба створювати повноформатну структуру. Ми вже тричі розглядали на засіданнях колегії питання щодо створення повноцінної телерадіоорганізації. Прийняте рішення, що немає доцільності ліквідовувати Укртелефільм як єдиний спеціалізований центр створення відеофільмів для телерадіоорганізацій усіх форм власності і що слід використовувати його базу для створення програм каналу «Культура». Уже підписано наказ про формування такої телерадіоорганізації. На черзі — процес ліцензування. Але поки що ми будемо продовжувати вирішувати організаційні моменти, а також — випускати програми «Культури» на НТКУ. Головне зараз — збільшувати обсяги мовлення у форматі каналу «Культура». Єдина серйозна проблема — це фінансова. Але, думаю, що цього року канал буде повністю сформовано. У цьому процесі значна роль належить Міністерству культури та мистецтв.

Цей канал повинен відігравати суттєву роль. Адже нинi на наших телеекранах дуже багато такого, що лише умовно можна назвати телепродукцією. І жахи, і розпуста, і насильство... Тому потрібен такий канал, де б були представлені й історичні хроніки, телеархіви, постаті культури. Роль такого каналу набагато більша, ніж просто продукування і поширення програм культурологічного характеру. Зараз у нас паралельно створюється супутниковий іномовний канал. І хотілося б, щоб телеканал «Культура» виробляв достойні програми, які б ми могли показати на весь світ.

Експертна оцінка

«Злидні, в яких живе цей канал, є автопортретом держави»

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, тележурналіст («1+1»):

— Телеканал «Культура» один із перших відгукнувся на нашу з «Днем» акцію «Подаруй Чорнухам книгу», і тому я одразу поїхала на зустріч — вдячна й водночас трохи збентежена тим, що досі не чула про його існування. Те, що я побачила, перевершило всі мої уявлення про занепад і розруху. У старому приміщенні, де все лише нагадувало про те, що життя тут було, але давно, мене зустріли якісь звитяжні люди. Вони, на мою думку, не отримують ніякої зарплати, вони працюють за так. Вони почали робити цю справу тому, що про канал поговорили на всіх рівнях, — і все стихло. Вони вирішили робити, що можуть. Так зараз не працює ніхто, — «за ідею». А у таких умовах — точно ніхто не працює. Мені навіть прикро розповідати такі речі. Але соромно має бути не мені й не «Культурі», а тій державі, в якій це можливо. Невеличкий сюжет на підтримку акції з відновлення погорілої бібліотеки на батьківщині Сковороди ми знімали безпосередньо в апаратній, біля моніторів. Думаю, це була не «знахідка» режисера, а тому що — ніде. Ведуча Віка добре володіла собою в умовах, в яких я точно розгубилася б. Крісла, на яких ми сиділи, були зроблені ще, напевне, в 70-і роки, і з того часу на них пересиділо кілька поколінь. Вони скрипіли під нами, вони були обдерті, й ведуча мусила весь час «невимушено» тримати руку на бильці, щоб це не було помітно в кадрі. При цьому вона гарно виглядала, була майстерно загримована, бо спеціально цьому навчилася сама. Я ж прибігла на зйомку прямо з вулиці, сподіваючись, що одразу потраплю в гримерку. Але з’ясувалося, що у тамтешній гримерці є тільки дзеркала. Режисер Галя оббігала все приміщення, знайшла десь туш для вій, якою ми користувалися ще в юності. Вона називалася «Ленінградська», ми ще сміялися — така туш, на яку завжди треба було плювати в картонну коробочку, щоб її розмочити. Туш була чудова, звісно, але справа ж була не в ностальгії за юністю, правда? Ми повинні були записати увесь сюжет на одному диханні, щоб не змарнувати плівки. «Підказчик» для ведучої висів просто на камері — звичайний аркуш паперу зі словами, які треба їй сказати. Я настільки була збентежена, що, маючи досвід роботи перед телекамерою, серйозно боялася завалити їм зйомку. Тільки цей переляк, що я не маю права зіпсувати роботу цим мужнім людям, дав мені сили зібратися з думками й сказати все, що хотіла, — про те, що ми, українці, не маємо права жити по-свинськи, про гідність і гордість; про те, що ми маємо відродити свою святиню… Зворушило те, що одразу після запису і оператор, і інженер, і редактор, які були там присутні, захотіли принести свої книги до бібліотеки в Чорнухах. Я ще не отримала жодної такої пропозиції від багатих людей, що могли би пожертвувати гроші чи купити книги. А відгукнулися ці люди, які в такій бідності роблять ту справу, на яку чхати хотіла держава. Я була приголомшена, але й горда тим, що ці люди є. Їх ніхто не іменує «провідними журналістами» України й не піарить їхню справу. Їхня справа — «гибла». Вважаю, що така стидоба, в якій живе цей канал, є автопортретом держави.

Культура, скільки я працюю, завжди була на останньому місці в медіа. У цієї рубрики завжди було журналістське «поганяло» — «культур-мультур». Його завжди планували в останню чергу, й воно першим «злітає», якщо є якась особлива політична інформація. Але це говорить про те, що наша громадянська свідомість бракована. Наші заможні люди вже зрозуміли, що в оперу ходити треба. Ми сидимо на прем’єрних фільмах, які привозять з Росії. Ми дивимося ретрансляції російського каналу «Культура». (Йому, до речі, теж не легко. Але на всіх фестивалях, на яких я була присутня, представлялися фільми виробництва цього каналу. Президент Росії особисто зацікавлений в тому, щоб у державі знімалося кіно й підносило російську культуру на достойні висоти. Він точно знає, що це дуже важливо — щоб на екрані глядач бачив саме це.) Чи є у нас хтось, щоб мислив подібно, але мав на увазі при цьому державу Україна, а не щось інше? Я не маю відповіді на запитання про роль нашого каналу «Культура». Хочеться, щоб його надовше вистачило. А, дивись, може й ми підтягнемося «з боєприпасами»? Я живу в цій державі вже 11 років, і мені набридло, що вона все ще «молода» й незаймана. Я вже хочу, щоб вона вже зробила щось таке, щоб нікому не було смішно.

«Противага кічу»

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, культуролог:

— Повинна бути не просто система передач на тому чи іншому каналі «під шапкою» культури, а суворо спеціалізований канал, як це має місце в системі російського ТБ. По-різному можна говорити про тамтешній канал під назвою «Культура», але загалом він цікавий. Такий спеціалізований канал мають і в деяких європейських країнах. Якщо будуть гроші, то в принципі все можна зробити надзвичайно цікаво. Росія ж може це зробити, і ми маємо зробити! Скажімо, російський канал «Культура» покаже фільм київського режисера Сергія Маслобойщикова «Шум вітру». А потім — ще й передачу про цей фільм. Але не бачу поки що перспектив для фільму Маслобойщикова на українському ТБ. Подивіться, що показують наші телеканали! Які репертуари фільмів! Нескінченні «бандитські петербурги» та інша кічева продукція. А повинен бути спеціалізований український канал «Культура», щоб протистояти тому кічу, який, неначе дев’ятий вал, нависає над глядачем. Адже відбувається тотальна національна і світова телекатастрофа. Я не можу дивитися якогось там Кушанашвілі. Має бути якась противага цьому засиллю, якась семантична альтернатива. Інакше — буде погано.