Петро ТРОНЬКО: «До війни в Києві було 950 тисяч мешканців, після звільнення – близько 100 тисяч»
— Я на фронті був з першого дня війни і пройшов нелегкими шляхами від західного кордону, брав участь в обороні Києва, Ростова-на-Дону, Сталінграда, у звільненні Донбасу. Коли розпочалося звільнення Лівобережної України, постало питання відбудови народного господарства. Для цього потрібні були кадри. Серед відкликаних у розпорядження ЦК КПУ і уряду України в кінці жовтня 1943 року був і я — майор авіації, помічник начальника політвідділу 8-ї Повітряної армії. Коли ми прибули до Харкова, там я був затверджений за підписом Микити Хрущова на посаду першого секретаря міського і обласного комітетів комсомолу. Одержавши інструктаж, машину, я виїхав до села Гоголів Броварського району. Там був згрупований кадровий резерв для забезпечення життєдіяльності звільненого міста.
Ми вже знали, хто чим буде займатися. Я на чолі оперативної групи внiч з 5-го на 6-е листопада виїхав у Київ з району Дубечні, Пирново. Нас в дорозі наздогнала машина із Жуковим, Хрущовим, Довженком, Бажаном, Яновським. Ми в’їжджали до Києва через Поділ i біля філармонії піднялися на Хрещатик. Постав Київ, знівечений, але нескорений. Перша зустріч з киянами відбулася біля центрального універмагу, який не був зруйнований: Хрущов у формі генерал-лейтенанта, Жуков — маршала; всі були у військовій формі, навіть письменники Бажан і Довженко, які мали військові звання. Хрещатик був у такому стані, що не можна було проїхати двом машинам. Він був вщент зруйнований, особливо ліва сторона, якщо дивитися від готелю «Україна». Я бачив, як кияни плакали, звичайно голодні, майже роздягнуті. Бачив, як плакав Хрущов. Кияни дякували Жукову, Хрущову, армії. Після цього короткого мітингу ми поїхали до пам’ятника Тарасу Шевченку, що був весь у кулях, вклонились Кобзареві. Горів університет — храм нашої духовності, науки. Сам червоний і полум’я червоне. Гасити не було кому: гинули бібліотека, лабораторії... Я пам’ятаю слова Хрущова, мовленi ним біля пам’ятника Шевченку. Він сказав, що фашисти відповідатимуть за всі свої злодіяння, за наші зруйновані міста і села, за смерть наших людей. Такого розлюченого Микити Сергійовича я не бачив (знав його ще до війни). Жукова я бачив двічі. Мене дуже вразило те, що він, як і Хрущов, вклонився Шевченку до землі.
Потiм Хрущов і Жуков поїхали до пам’ятника Хмельницькому. Біля нього знаходився великий будинок письменників, він теж горів на наших очах. Пам’ятник Богдану дивом уцілів. Ми там сфотографувалися; це було приблизно об 11-й ранку 6-го листопада. Після цього всі поїхали на завод «Більшовик» — одне з головних промислових підприємств міста, що також було в руїнах.
Я того ж дня з власної ініціативи поїхав до Бабиного яру. Там стояв страшний сморiд. Німці, відступаючи, почали палити трупи замучених киян.
Після цього я поїхав подивитися на Лавру (моя бабуся двічі ходила на богомiлля зi Слобожанщини до Києва). Я не думав, що мені доведеться працювати над її відбудовою. Там все знаходилося більш- менш у нормальному стані, але Успенський собор фактично був зруйнований. Магазини працювали, людей на вулицях практично не було, чутно канонаду.
Ми в перший день, хоч і озброєні були, але побоялися залишатися в Києві. Заночували в районі Димера. А вже 7 листопада повернулися до Києва. У перші дні треба було відновити роботу електростанції, дати тепло в будинки, налагодити працю хлібозаводів; до того ж всі мости були зруйновані, але завдяки старанням киян і саперів за 26 днів відновили залізничний міст, по якому пішли ешелони з боєприпасами для фронту.
Треба було займатися дітьми- сиротами, пораненими. Працювали в основному дівчата, молодь. Почали збирати кошти на відбудову міста, для придбання літака від киян, закликали десять тисяч дівчат на відбудову Хрещатика. Працювали не тільки молоді люди: і письменники, і радянські працівники, і службовці. Пізніше з’явилася пісня «Ой, мій друже, мій братику, попрацюймо на Хрещатику» Павла Тичини. Я мав щастя працювати з ним на відбудові Хрещатика. І Довженка я там бачив, але його скоро відкликали до Москви. Після війни Довженко жив там, йому не дозволили повернутися на Батьківщину; ми ж думали, що він буде головою Верховної Ради України. Але після кінофільму «Україна в огні» за наказом вищого керівництва Довженка в Україну вже не пускали, і він залишився в Москві до кінця своїх днів.
Також працювали на Хрещатику і Яновський, і Бажан. Письменники на той час відігравали велику роль. У першу чергу Довженко, Корнійчук і Малишко. Вони своїми творами, своїм художнім словом піднімали народ на боротьбу із загарбниками. ...А далі почалися будівельні роботи. Треба було всіх дівчат прийняти, розмістити, а це ж десять тисяч людей! Я б їм спорудив золотий пам’ятник. Дівчата, недоїдаючи, недосипаючи, одержуючи похоронки з фронту, працювали денно і нощно, з ранку до другої-третьої години ночі, допомагали збирати теплі речі, харчі. Скільки сиріт було, треба ж було їх приголубити, а поранених скільки? Дівчата вдень працювали на своїх роботах, а вночі йшли чергувати до шпиталів.
Ми зазнали великих втрат. До війни в Києві було 950 тисяч мешканців, після звільнення — близько 100 тисяч. Зараз люди, які ходять Хрещатиком, милуються Києвом, не повинні забувати про тих, хто відбудовував Київ, хоч він і втрачає свої неповторні риси. Я хочу, щоб молоде покоління не забувало людей, які віддали себе для Перемоги.
