Ностальгія

Ностальгія влади за старими «добрими» методами була особливо помітною в перші часи після такої «успішної і блискучої» операції звільнення — мікроскопічний шар московської демократії випарувався вмить. Навіть за радянських часів нечасто можна було спостерігати таку концентрацію брехні, як після славетного «штурму» театрального центру, і такого безглуздого й наївного приховування інформації, якої у принципі неможливо приховати. Хіба що за залізною завісою.

Раптом у Москві все стало засекреченим — не можна було інформувати про дійсний перебіг атаки (є чимало різних варіантів), говорити про дійсний стан заручників, про лікарні, до яких їх порозвозили, про причини тотальної госпіталізації людей; лікарням і лікарям заборонили відповідати на запитання родичів. Журналісти та високі чиновники цитували схвальні закордонні відгуки, раділи з приводу «високого професіоналізму» операції, з того, що жодний спецназівець не постраждав; брехали, що всі іноземці щасливим випадком вціліли. І це в той самий час, коли Росія, Москва, увесь світ, затаївши подих, бажали почути, замість цієї розгубленої і одночасно нахабної балаканини, тільки одне — скільки жертв? Невдовзі об’єктом брехні зробилася саме ця інформація — кількість загиблих поступово зростала і зростала. Хоча протягом багатьох годин важко було зрозуміти, з якої причини вмирали люди, чому всіх звільнених розміщено в лікарнях. Невже збиралися приховати факт застосування газу?

Можна уявити, як не вистачало надійних радянських методів нинішньому керівництву Росії. Адже в ті «благословенні часи» легко можна було маніпулювати суспільством так, що ніхто — навіть родичі загиблих — не знав би, що в дійсності трапилося. Та родичі й не запитували б — «похоронки» їм видавали б «компетентні органи», одночасно беручи підписку про нерозголошення «державної таємниці». Тільки темні страшні чутки та переляканий шепіт поповзли б по Союзу.

Неприємно згадувати, як патетично кричали журналісти: «Штурм, штурм, штурм», — хоча тоді відбулося дещо зовсім інше — газова атака, в тому числі проти своїх, проти мирних і невинних, проти дітей та жінок. Світу було ще раз продемонстровано, що для «спасіння Росії» (слова п. Лужкова) «все дозволено». Між тим мер Москви переплутав — у ті страшні години йшлося не про Росію (їй нічого не загрожувало при будь-якому фіналі операції), а про життя сотень простих людей, переважно росіян.

Багато було сказано про «високий професіоналізм» операції звільнення заручників. Між тим, плануючи газову атаку, навіть не потурбувалися поінформувати медиків, яким газом будуть атакувати (є, втім, дані, що й самі не знали); не врахували фізичний та психічний стан заручників, не забезпечили масову ін’єкцію «антидоту» в перші хвилини після «перемоги», не проінструктували солдатів щодо того, яким чином виносити потерпілих.

Брехні було озвучено на весь світ так багато, що мимоволі виникає думка: чому її, ту брехню, не можна було використати для добра — під час переговорів з терористами? Мабуть, не знайдеться на землі людини, яка б засудила факт переговорів з терористами і будь- які обіцянки, одним словом, не зовсім ортодоксальну дипломатію за подібних обставин. Адже терористи, безумовно, розраховували на розмову з представниками адміністрації, уряду — із впливовими людьми, а не з тими, від яких нічого не залежить. Кремль не захотів («не снизошел») розмовляти з терористами; чи просто — не зумів?

Ми живемо неначе наприкінці часів. Адже зараз у світі методи, дії терористичного і антитерористичного таборів вже майже не розрізняються. І люди скоро не знатимуть, кого боятися більше — нападників-терористів чи визволителів будь-якою ціною? А втім, яка різниця, з чиїх рук отримати нагальну смерть, від чого померти — від вибухівки чи газу?