У тіні Мілошевича

Два роки тому світ оплесками зустрів об’єднання опонентів Мілошевича з метою повалення його диктатури. Схоже, однак, що протистояння Мілошевичу було єдиним, що їх утримувало разом. Адже з того часу ці лідери протесту, що нині перебувають при владi, раз у раз намагаються перегризти один одному горло.

Воїслав Коштуніца, діючий президент того, що залишилося від Югославії, і «м’який» націоналіст, який переміг за голосами Мілошевича два роки тому, виконує помітну роботу, пов’язану з виконанням численних церемоніальних обов’язків, але має незначну реальну владу. Тому він вирішив позмагатися з кандидатом-реформістом Миролюбом Лабусом, віце- прем’єром, який відповідає за фінанси, на президентських виборах у Сербії.

На цих виборах не було розумних промов, гарячих дебатів і дотепних гасел. Насильство також було відсутнє, чого не скажеш про образи. Наприклад, Зоран Джинджич, гіперактивний прем’єр-міністр Сербії, який підтримує Лабуса, назвав Коштуніцу ледачим трутнем. Використання таких слів гідне жалю, але це великий крок уперед порівняно з ерою Мілошевича, коли і для режиму, і для опозиції було звичайною справою обзивати своїх опонентів зрадниками, шпигунами і найманцями Заходу.

Можна побачити, що і Коштуніца, і Лабус мали схожі помірковані передвиборні програми. Лабус закликає до проведення швидших економічних реформ і більше схильний прийняти вимоги Заходу щодо співробітництва з Гаазьким трибуналом. Коштуніца також виступає за приватизацію і за зменшення ролі держави, але він більше стурбований корупцією та протекціонізмом під час продажу державних підприємств. Хоча він і заявляє, що проводить прозахідну політику, але він наполягає на тому, щоб екстрадиція обвинувачуваних військових злочинців Сербської війни до Гааги відбувалася відповідно до сербських законів.

Найбільшим сюрпризом першого туру виборів був успіх жахливого націоналіста Воїслава Шешеля, який здобув 24% голосів виборців. Багато років він був провідником сербських ультранаціоналістів і керував воєнізованими формуваннями у війнах, що призвели до розпаду Югославії. Він також спровокував багато інцидентів у внутрішній політиці Сербії. Останній з них полягав у тому, що Шешель був разом з Мілошевичем, коли демократична опозиція Сербії, коаліція з 18 партій, очолювана Коштуніцею, хоча в ній домінував Джиндич, перемогла Мілошевича.

Шешель багато попрацював для того, щоб пом’якшити свій імідж твердого політика. Він залишається націоналістом, але лейтмотивом його передвиборчої кампанії була боротьба проти організованої злочинності та його обіцянка вигнати з поліції нечистих на руку високопоставлених офіцерів.

Велику підтримку Шешелю надав Мілошевич, який зі своєї тюремної камери у Гаазі закликав свою Соціалістичну партію проголосувати за Шешеля, а не за одного із двох ворогуючих один з одним кандидатів. Влаштований Мілошевичем вправний і провокуючий полеміку перехресний допит свідків у залі суду Гаазького трибуналу певною мірою відновив його престиж серед сербів, які сприймають цей трибунал як антисербський. Гарна новина полягає в тому, що підтримка Мілошевича, надана Шешелю, завдала шкоди і так вже ослабленій Соціалістичній партії, котра навряд чи зможе швидко оговтатися від цього.

Шешель був єдиним провідним політиком, який говорив про проблеми безробітних і тих, хто незабаром поповнить їхні ряди, про проблеми біженців, бездомних і бідноти. Однак робив він це у демагогічній, націоналістичній та популістській манері. Але очевидно, що в перехідний період, через який нині проходить Сербія, їй потрібна сильна, добре організована соціал-демократична партія європейського зразка, яка б займалася цими проблемами.

Коштуніца зробив кар’єру скоріше за рахунок відсутності негативних характеристик, ніж за рахунок своїх досягнень. Він не причетний до корупції і не є військовим злочинцем, у його висловленнях і поведінці відсутня агресія, і він не схильний спотворювати закони заради зміцнення особистої влади. І нині, і 2000 року, коли він переміг Мілошевича, багато хто проголосував за нього через відсутність іншого прийнятного варіанту.

Коштуніца, хоч і не жертвує основними моральними принципами заради влади, вже не є тим скромним адвокатом, яким він був колись. Він заповнив свою партію посередностями, обирає собі здебільшого поганих порадників і не прислухається до порад рідкісних добрих порадників. Можливо, за його іміджем демократа-правоцентриста приховується реакціонер, який бажає, щоб у Сербії було відновлено існуючу там до часів Другої світової війни монархію, і щоб православна церква відігравала провідну роль у політичному та соціальному житті країни.

У самій сутності Коштуніці, як і самій сутності сербського суспільства, наявне протиріччя — нездійсненна мрія про поєднання ліберальних європейських політичних інститутів влади з авторитарними сербськими політичними традиціями. Не слід забувати, що Коштуніца підтримував війни сербів у Хорватії, Боснії та Косово, і що він є прихильником тих, хто малює сербську історію рожевими кольорами.

Однак у цій країні реальну політичну владу має парламент. Після парламентських виборів, котрі, найімовірніше, відбудуться навесні 2003 року, очолювана Коштуніцею Демократична партія Сербії стане в сербській асамблеї значною силою. Але вона ніколи не підійде близько до того, щоб мати там абсолютну більшість.

Ані серби, ані Захід не бажають уряду, в якому б Шешель чи хтось на кшталт його відігравав би провідну роль. Тому Коштуниця і Джинджич не можуть шукати прихильників у таборі націоналістів. І Коштуниця, і Джинджич повинні цілком усвідомлювати, що вони нерозривно пов’язані одне з одним і тому мають почати шукати компроміси і співробітничати. Якщо вони так вчинять, то Сербія відправиться в плавання — повільно, без вражаючих успіхів, не дуже організовано, але зі світом і у вірному напрямку.

Алекса ДЖИЛАС, незалежний інтелектуал, син відомого югославського дисидента Мілована Джиласа, колишній стипендіат-дослідник Гарвардського університету. Автор книги «Країна, існування якої під сумнівом».