Пророк і цар

Це шевченківське «здивування у відчаї» датоване п’ятим листопада 1860 року... Забудемо на мить про Кобзареві почуття і спробуємо прочитати цей найкоротший шевченківський твір як запитання відстороненого мислителя, адже здивування без відчаю є першою ознакою філософа; ще Аристотель зауважив, що філософія починається зі здивування.

Отже, чому ж не квапиться посланець Добра та Істини? Не хоче, чи не може? Це запитання, відоме ще з часів античності, стосується невикорінності Зла у цьому світі — невикорінності дивної, зважаючи на наявність прадавніх та вічних, всемогутніх та всеблагих істот, у небесних чертогах котрих «прописані» ідеали світу морального і природного — Правда та Наука. Одних мислителів це здивування штовхало до заперечення існування Бога, інших — до його виправдання. Втім, як атеїстичні, так і теодиційні конструкції, рівним чином умоглядні, гостроти питання не зняли.

Наводячи приклад діалектичного протиріччя, Кант зазначав, що, якби хтось сказав, що усяке тіло або пахне гарно, або ж не гарно, то на це можна відповісти дещо третє, а саме, що тіло взагалі не пахне, і таким чином обидва суперечливі судження виявляться хибними. Застосовуючи цю діалектику до шевченківського апостола, можна сказати, що «не хоче» так саме хибне, як і «не може», тому що йти він взагалі НЕ МУСИТЬ. І дивуватися тут нема чому, адже докладне обґрунтування цього висновку викладене самим автором у вірші «Пророк».

Сповнений любові і милосердя та не обмежений у силі своїй Господь, звичайно, і «хоче» і «може»:

Неначе праведних дітей,
Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка;
Свою любов благовістить!
Святую правду возвістить!

Посланець Божої правди та науки виявляється гідним високого призначення:

Неначе наш Дніпро широкий,
Слова його лились, текли
І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли
Замерзлі душі. Полюбили
Того пророка, скрізь ходили
За ним і сльози, знай, лили
Навчені люди.

Це узагальнено-поетизоване описання пришестя на грішну землю посланця Божого може характеризувати початковий етап пророчої місії всіх трьох великих пророків — Мойсея, Ісуса, Мухаммеда (вони ж — «три великих обманщики» згідно з атеїстичною концепцією, яка бере свій початок ще з Середньовіччя). Загальним місцем можна вважати і подальшу реакцію (у сенсі — протидію) «отих людей»:

І лукаві!
Господнюю святую славу
Розтлили…

Надалі пророчі шляхи розходяться. «Розтління» ще вчора праведних синів Ізраїлевих — «І чужим богам //Пожерли жертву! Омерзились!» — спіткало Мойсея: «зробили собі литого тельця, поклонились перед ним, принесли йому жертву» (Вихід, 32:8). Як і більшість старозавітних пророків, Мойсей не був аж надто кротким; служіння грізному та злопам’ятному Яхве не терпить зайвого милосердя. «І став Моісей на воротях до табору, та й каже: хто за Господа, до мене! І зібрались коло нього всі сини Леві. І сказав їм: «Так говорить Господь, Бог Ізраїля: підпережіть кожен меча свого при боці, перейдіть табором сюди й назад, від воріт до воріт, вбиваючи кожен рідних братів, прятелів ваших і сусідів...» (Вихід 32:26-27). Саме так чинить, зустрівшись з вільними та вже свідомими діями «праведних дітей», любляча патерналістська влада. Почуваючи себе враженою у самісіньке серце («я хочу для них як краще, а вони…»), вона починає панікувати, намагаючись негайно та найсуворішими засобами витравити крамолу зради. І поступово сповзає до «безпрєдєлу» терору та насильства.

Пророк Мойсей пророкував люто, але мети своєї досяг. Насильство виявилось ефективним. Комуністичний патерналізм нашого недалекого минулого був значно менш ефективним, дарма що зламали та загубили мільйони звинувачених «у зраді» людей.

По-іншому реагує на зраду кроткий пророк. Своєму захисникові, який кинувся рятувати Учителя, Ісус звелів: «вклади твій меч назад до піхви» (Мат. 26:52). Треба думати, так саме чинив і шевченківський кроткий пророк.

І мужа свята… горе вам!На стогнах каменем побили.

Немає на нашій грішній землі місця кроткому пророкові; тому Ісус і вознесений, тому царство Його — «не від світу цього» (Ів. 18:36), тому жертва Його — і Суд і Кара. З тієї ж причини наступникові Ісуса — пророку Мухаммеду було заповідано не лише провіщати істину життя вічного, але й збудувати царство віри на землі, з яким завданням Пророк і «печатка пророків» успішно впоралися.

Отож, утопічні принципи ідеальних взаємовідносин «праведних дітей» (вони ж — брати, друзі та ближні твої), а саме: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!», «людина людині — друг», «возлюби ближнього свого, як себе», або ж на крайній випадок «пролетарі всіх країн, єднайтеся» залишаються для Царства прийдешнього, а з «людьми оцими» тут і зараз — що робити?

І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих,
диких,
Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка…
Царя вам повелів надать!

Шевченківський «Пророк» вчить Праву та Закону. Тюрми та кайдани, на відміну від меча та проповіді — суттєві (хоча, звісно, і не єдині) ознаки права. Тому що уособлюють собою принцип реальних, а не утопічних відносин між людьми. Влада каже мовою права (кодексів) своїм підданим: ви потенційні вбивці, грабіжники, шахраї (а як ще можна розцінити повсякчасне нагадування: за вбивство, крадіжку, шахрайство etc. — тюрма; за кого ви мене маєте?!). Це для вас кують кайдани і копають тюрми. На відміну від утопії, де планка людських чеснот піднята на недосяжну висоту, а люди залізною рукою заганяються до щастя, реалістична, правова влада опускає планку до «рівня плінтусa», надає «отим людям» презумпцію невинності — як компенсацію за завдану їм моральну шкоду, зрікається патерналізму і домовляється про правила гри.

Д.Яворницький, посилаючись на П.Куліша, розповідає про правила однієї з ігор запорозьких. Аби випробувати новоприбулого, запорожці, відбувши нібито на косовицю, наказували йому зварити кашу. Косити ніхто і не думав; випробувачі із схованки споглядали, як хлопець, не знайшовши на визначеному місці «косарів» і охрипнувши від гукання, починав панікувати: «Кой чорт заніс мене до цих запорожців!» В такому разі запорізький вердикт був: «Ні, це не наш!» А якщо, гукнувши для проформи пару разів, хлопець каже: «Ну так і чорт з вами, коли мовчите! Буду я і один їсти кашу!», тоді запорожці вирішують: «Це наш!» І правильно вирішують!