«Рух неприєднання» як фактор стабільності
Зацікавив матеріал «Що робити українцям, яким не подобається ні влада, ні опозиція?» («День», 20 вересня 2002, с. 4.)
Після «касетного скандалу» і під час так званої «вересневої революції» значно зросла кількість людей, яким не подобається ні влада, ні опозиція. Мені здається, що у цьому немає ніякої трагедії. У тій системі, а точніше, безсистемності, коли точиться перманентна боротьба за владу тільки заради «портфелів» та «стільців», хіба може подобатися і така влада і така опозиція? І хто здатен розібратися, де у нас закінчується влада, і де починається опозиція? Ріст нового «руху» говорить про те, що у влади, і у опозиції — одне лице, відносно якого «Рух неприєднання» і є справжньою опозицією, хоч і неусвідомленою та неорганізованою. Трагедія — саме у безсистемності, яка, до того ж, породжує у громадян комплекс неповноцінності: «Якщо влада у нас погана, і опозиція ще гірша, то чого ж тоді ми самі варті?» Безсистемність — це, на мій погляд, перш за все, невміння, або небажання влади і опозиції діяти у межах певної політичної системи. Виходить, майже, карикатурно: президентсько-парламентська нам не пасує, бо не в моді, треба приміряти усе навпаки. Якщо на голову рукав не натягти, позичимо пропорційний прикид. Коли за кермо сяде людина, що не уміє правити автомобілем, то яка різниця, ВАЗ, БМВ чи мерседес перетворюватиметься на купу металобрухту? Але це лише окремий аспект іншої, дуже широкої теми.
У ситуації гострого протистояння влади та опозиції «Рух неприєднання» стає бар’єром на шляху у революції та реакції. Тому революціонери вважають цей «рух» рабським. Для влади він також незручний, оскільки не стає опорою у боротьбі із опозицією. Але й громадською силою цей «рух» назвати не можна, бо в ньому переважають люди, для яких політика — справа десята. «Рух неприєднання» доволі неоднорідний. Роздробленість провладних політичних сил і строкатість опозиції відображаються в ньому, ніби у дзеркалі. Найбільш поширені такі коливання поглядів та настроїв: розчарування («нікому не вірю, всі вони однакові, дбають лише про себе»), демонстрація незалежності («нехай всі залишать мене у спокої та не заважають»), демарш протесту («Я проти всіх політиканів»), синдром сталінізму («всіх їх треба поставити до стінки») і т.д. Окрема течія «Руху неприєднання» — це позиція конструктивного нейтралітету. Вона притаманна людям, що розуміються на політиці, ставляться до влади і опозиції переважно критично, але здатні знаходити і позитивні риси обох сторін.
Що робити таким людям? Немає ніякого сенсу виїжджати за кордон. Там теж влада мало кому подобається, а опозиція все частіше захоплюється ультраправими ідеями та цитує Гітлера. Краще об’єднуватися у громадський «Рух неприєднання», який у період безсистемності, а часто-густо і обопільної безвідповідальності влади та опозиції, може стати фактором стабільності у державі. Вибухонебезпечне об’єднання украй лівих та правих партій, знекровлення центристських сил за допомогою великого мистецтва крутити хвостом, яким обдарований пан «Месія», — усе це стимулює появу нових прибічників центристів. На відміну від політичної кривої, яку малює лідер блоку «НУ», «Рух неприєднання» вже сьогодні має чітко окреслену позицію: і влада, і опозиція повинні бути кращими, ніж вони є. Ставши організованою силою, він зможе заповнити сіяючі прогалини на центристському полі, а з часом і виконувати функції громадського контролю. Політичні пригоди, що їх влаштовують депутати на вулицях, у телецентрі, у приміщенні АП після того, як їх обрали до парламенту для вирішення нагальних проблем, свідчать про те, що без громадського впливу та тиску на владоопозицію, вона ніколи не впишеться в жодну з існуючих політичних систем.
