«ВТОМА МЕТАЛIВ»

— На «круглому столі» в «Дні» перед виборами ви сказали, що влада у нас живе, фігурально висловлюючись, за феодальними законами, у той час як опозиція — за первіснообщинними. Чи свідчить ініціатива Президента з реформування політичної системи про намір влади перейти на вищий рівень? Які, на ваш погляд, перспективи такої реформи?

— Влада фактично декларує перехід політичної системи країни від пострадянської, яка багато в чому зберігає всі радянські принципи регуляції політичного й економічного життя країни та фактично ту владну ієрархію, від якої ми принципово намагалися відмовитися в процесі перебудови та побудови незалежної держави, до системи доєвропейської. Світовий досвід показує, що організовані за принципом сильної централізації держави, у основі яких лежить президентська влада, — це, як правило, держави, де демократичні принципи політичного життя повною мірою не реалізовуються. Виняток у цьому значенні складають Сполучені Штати Америки, але це особлива розмова. Прикладом можуть бути держави Латинської Америки. Україна в цьому значенні, живучи за такою моделлю, не продемонструвала за десятиріччя здатність наблизитися до США і уникнути латиноамериканської моделі. Чому і звучали звинувачення в тому, що Україна перетворюється на бананову республіку.

Влада демонструє бажання змінити політичну систему. Що ж відбувається? А ситуація складається парадоксальна. Опозиція, яка виступала під цими лозунгами та отримала непогану підтримку на останніх парламентських виборах, здавалося б, мала використовувати цей момент, незважаючи на те, чим керується влада. З моєї точки зору, основна причина, яка лежить у цьому рішенні влади — це відчуття нездатності до самовідтворення в цій застарілій пострадянській системі. І мені здається, що Україна в цьому значенні (хоч і говорять, що вона сильно відстає від Росії) трохи попереду Росії, тому що там відтворили цю систему — систему успадкування влади. В Україні влада приходить до висновку про те, що таке самовідтворення стає неможливим, а це означає, що політична система України дещо просунулася вперед у демократичному значенні. Тобто влада починає зважати на настрої в суспільстві. А настрої, що переважають, — втома людей від стратегії виживання і бажання перейти до системи, у якій вони, нарешті, змогли б жити, від перехідного стану — до стану стійкого розвитку. Мені здається, це спрямування влада відчула. Здавалося б, опозиція повинна була вмить використати цю ситуацію і розпочати реалізацію своїх же власних лозунгів. Але тепер уже ці лозунги їй нецікаві, — вони були цікаві тоді, коли з ними можна було вийти на акції протесту. Це я і мав на увазі, коли говорив, що влада у нас організована за феодальним принципом, а опозиція — багато в чому ще за первіснообщинно-міфологічним. Адже в чому суть міфологічної свідомості? У її нелогічності, непослідовності, здатності до абсолютно алогічних стрибків. Саме таким нелогічним стрибком можна назвати поведінку опозиції, яка вважає, що, якщо її лозунги владою вже прийняті, значить, вони більше не актуальні. У цьому — обмеженість мислення, прагнення не до реалізації стратегічних цілей, а до вирішення лише нагальних завдань. Це свідчить про недостатньо сформовану і логічно здорову сучасну політичну свідомість. І це можна сказати про будь- яку опозиційну політичну силу. Наприклад, комуністи, головною метою яких було позбавити Президента повноважень, — тепер це їх хвилює менше. Тобто формально вони підтримали цю ініціативу, але без того завзяття, яке вони проявили у закликах своїх партнерів вийти на вулиці. Але взагалі комуністи завжди схильні до того, щоб використати будь-яку складну політичну ситуацію для розхитування державної системи. У цьому в них великий досвід, — вони вже зробили це в 1917 році, і рефлекс розхитування спрацьовує досі.

Приклад найбільш могутньої опозиційної сили — «Нашої України» — також свідчить про те, що той лозунг, з яким вони йшли на вибори, виявився для них же не таким актуальним. Хоча, здавалося б, саме зараз й існує єдина можливість реалізувати ці цілі, — поки партія влади не користується у народу безумовним авторитетом. До речі, ця партія була, є і буде — допоки є влада, існуватиме й аморфна партія влади. Але тепер виявляється, що «Україна ще не дозріла до цієї європейської системи». Я, наприклад, особисто також не дуже вірю в те, що Україна до неї готова. Але я, на відміну від них, не висував подібних лозунгів. Тому можу виступати зі своїми сумнівами. А ті, хто з цими лозунгами йшов на вибори, не мають такого права. Я вже не говорю про інші опозиційні сили. У них конкретна мета: будь-якими засобами позбавити влади Президента Кучму.

Що стосується перспективи реалізації президентських ініціатив, то я її оцінюю досить скептично. Частково тому, що для влади це вимушений крок. А вимушене робиться зі значно меншим ентузіазмом, ніж те, що надихає.

— Чим, на вашу думку, стануть для України осінні акції протесту, які готує опозиція? Чи не будуть вони черговими, використовуючи вашу ж термінологію, «ритуальними танцями»?

— Це не зовсім ритуальні танці. Річ у тому, що існує певний масовий настрій — втома людей від перехідного стану. Наші люди відрізняються від тих, які блукали з Моїсеєм пустелею, тим, що вони (тобто наші) набагато освіченішi та живуть в абсолютно іншому світі. Дуже довгий перехід до землі обітованої їх вже не влаштовує. Тому будь-які акції протесту, які могли б продемонструвати діючій владі втому і небажання жити в таких умовах, можуть розраховувати на моральну підтримку. Але... Моральна підтримка є, але немає ніякої підтримки ідей агресивного процесу зміни влади. Це дуже важливий момент, який, як на мене, потрібно враховувати окремим політичним силам. Люди хотіли б продемонструвати владі шляхом акцій те, що вони втомилися від очікування тих чи інших серйозних змін. Але найбільше вони побоюються, і наші дослідження це показують, того, що ці зміни можуть призвести не до зміни ситуації на краще, а до розхитування існуючої. Цього ніхто не хоче. І я думаю, що якщо ці акції вдасться втримати в рамках цивілізованого вираження соціального невдоволення, то вони можуть розглядатися людьми як чергова демонстрація влади свого не найкращого психологічного і морального стану. Що завжди сприяє активізації діяльності владних структур з подолання такого стану. Якщо ж процес зайде дуже далеко і набуде агресивних форм, то в суспільстві виникнуть дуже серйозні побоювання і незадоволення діяльністю опозиційних сил. Я глибоко переконаний, що зараз iде перевірка, наскільки Україна взагалі готова до того, щоб перейти до доєвропейської системи, про яку я говорив. Тому що якщо ці акції перетворяться на агресивне зіткнення і заведуть політичну ситуацію в глухий кут, це якраз і буде демонстрація того, що ні про який європейський шлях говорити ще не можна. Це буде черговий латиноамериканський варіант перманентної революції. Люди не хочуть перманентної революції так само, як вони не хочуть і агресивного перевороту та путчу.

— При зіставленні тих процесів і тієї динаміки, яка існує за межами України, і нашої політичної кухні створюється враження, що у нас і у них різні рівні політики. У нас обговорюють, як поділити пости, комітети, які у кого шанси на 2004 рік, стосовно ж стратегічних перспектив країни серед політичної еліти дискусія відбувається дуже млява, якщо не сказати, що її взагалі немає. Яка ваша думка з цього приводу?

— Я думаю, що це основна біда нашої політичної еліти. Вона полягає у відсутності розуміння того, що політична стратегія — не заручниця політичної тактики. І останні події це показали. Коли лозунг про зміну політичної системи, з якою виходила опозиція, раптом виявляється неактуальним для неї, це демонстрація того, що політична тактика виявляється значно важливішою, ніж політична стратегія. До речі, це біда не тільки політичної опозиції, а й влади. Я багато писав про це відчуття владою себе як одномоментної, тобто що не відповідає за перспективу. Коли говорять, що у нас влада недієздатна, я завжди відповідаю, що вона дуже дієздатна, але її дієздатність обмежується тим моментом, який звичайно називають «тут і зараз». Вона здатна вирішувати проблеми в момент їхнього виникнення. Тоді як багато проблем не виникало б, якби в політичні та економічні стратегії були закладені способи їхнього вирішення. Чому влада часто виявляється не здатною вирішувати багато проблем? Тому що за відсутності політичної стратегії їх виникає дуже багато. І просто не вдається одночасно вирішити їх усі. Звідси і відчуття метання, недієздатності.

Те, що у нас немає такої політичної свідомості — закономірно. Стратегічна політична свідомість не могла сформуватися у радянської людини. Там стратегія абсолютно чітко визначалася однією домінантною всепоглинаючою політичною силою, і вся політична еліта країни формувалася за принципом оперативного вирішення назріваючих проблем. Вона відтворилася в пострадянській системі. Але прикро, що і опозиція у нас просякнута таким же способом сприйняття політичної дійсності. Не усвідомлюючи того, що тільки послідовна стратегічна позиція може створити і можливість для конструктивного приходу до влади.

Західна система в цьому значенні відрізняється в кращу сторону, оскільки їхні політичні сили мають досвід формування політичних стратегій хоча б на період приходу до влади. Дуже багато вже було циклів зміни влади, і ця система відпрацювала. Крім цього, їхня система значно менше корумпована. У корумпованій системі дуже важко реалізовувати стратегію, адже щоразу доводиться враховувати інтереси кланів, інтереси своїх і несвоїх груп. Це все дуже важко закласти в політичну стратегію. Адже реалізація політичної стратегії можлива тільки тоді, коли існує стабільний закон, яким люди можуть керуватися, і якого дотримуються. А оскільки закони весь час змінюються, а виконання їх завжди під питанням, то про яку стратегію можна говорити? Адже стратегія, скажімо, навіть на п’ять—десять років передбачає, що незмінними залишаються так звані правила політичної та економічної гри. Тоді стратегія не буде непередбачувано змінюватися щороку і залежно від інтересів тих чи інших політичних і економічних груп, причому, тіньових інтересів. Ми знаємо, що і наші уряди створювали плани на десять років і більше, але вони в результаті виявлялися абсолютно утопічними. Саме внаслідок того, що необхідними умовами планування є стратегічне мислення і відмова суспільства від корумпованої системи, за якої взагалі важко що-небудь планувати.

— Про який стан суспільства свідчить рівень нашої преси?

— Я думаю, що у нас засоби масової інформації дуже добре відображають загальний стан країни. У нас пресу критикують — багато в чому справедливо — за те, що вона все ще нездатна стати реальною силою, яка може контролювати дії влади, що не відповідають демократичним ідеалам, бути виразником і організатором громадської думки, у чому, власне, полягає її завдання. Я б не став дуже сильно звинувачувати журналістів, — у пострадянському суспільстві вони опинилися в складній ситуації. Тоталітарна політична цензура, яка була за радянської влади, не зникла, а трансформувалася в плюралістичну цензуру. Тобто у нас, на жаль, дуже сильні традиції цензурування, причому використовуються різноманітні методи. І цей плюралізм, може, не так придушує ЗМІ, як тотальна цензура, але він створює в суспільстві відчуття того, що дуже важко масово реалізувати прагнення до свободи журналістського самовираження. Звичайно, є окремі випадки, але вони не є типовими для пострадянських держав. І у нас не випадково зникли з журналістики цілі жанри. Скажiмо, жанр журналістського розслідування загинув саме в умовах плюралістичної цензури. Причому і власники ЗМІ самі її здійснюють — внаслідок своїх кон’юнктурних інтересів. Але це не означає, що в журналістиці не нагромаджується величезний потенціал. У чому небезпека такого ставлення до ЗМІ? У кризові моменти для влади ця стиснена пружина може розпрямитися. Преса, до речі, зіграла колосальну роль у знищенні радянської держави. Коли виникає криза, потреба журналіста в самореалізації, яка довго придушувалася, виражається з перехльостом, у неадекватній формі. І це дає величезний імпульс до дестабілізації влади. Я вважаю, що цей чинник у нас не враховано. Хоч були декларації влади про громадське телебачення, яке висловлюватиме думку суспільства. Але де це громадське телебачення? Навіть розмов вже про нього немає.

Так, існують ще і видання непримиренної опозиції. Але, на жаль, рівень їх, інтелектуальний і моральний, не може задовольняти більш-менш духовно розвиненого читача. Ці засоби стають непрофесійними. Більш чи менш професійними є якраз ті ЗМІ, які так чи інакше знаходяться під контролем. Але в кризових ситуаціях це величезне професійне незадоволення може вийти боком тим силам, які зараз керують суспільством.