Олександр ФЕЛЬДМАН: «Підстави для президентських ініціатив більш серйозні, ніж боротьба з опозицією»

— Прихід до політики — це несподіваний поворот у вашій біографії? Як ви прийшли до думки стати політиком? У нас зазвичай бізнесмени йдуть у політику, коли у них починаються проблеми з бізнесом.

— У моєму житті нічого не відбувається раптово. Хоч, якщо чесно, я не шукав політику. Швидше, вона мене знайшла. Все, чим я займався до обрання парламент і частково продовжую займатися сьогодні, так чи інакше має вихід на політику. Наприклад, і минулого року, і на початку цього року Асоціація національно- культурних об’єднань України, яку я очолюю, надіслала до Верховної Ради пропозиції з цілого ряду важливих законопроектів, що стосуються прав нацменшин. Нині я просто продовжую почату раніше роботу, але вже на іншому, політичному, рівні. Взагалі у нашій країні важко знайти таку сферу діяльності, яка безпосередньо не була б пов’язана з політикою.

— А бізнесом продовжуєте займатися?

— Каверзне запитання. Ні, звичайно. Не можу порушувати закон. Після отримання депутатського мандата я склав свої повноваження президента концерну «АВЕК», а свої майнові права передав іншій особі. До речі, мої помічники сьогодні проробляють питання про передачу частини моїх акцій у тимчасове управління громадській ветеранській організації. Але я спалив не всі мости. Нині продовжую працювати президентом Асоціації національно-культурних об’єднань України, головою благодійницького фонду «АВЕК», почесним президентом футбольного клубу «Металіст». Та все це вже не бізнес, а громадська робота. Так само, як і політика. Її я бізнесом не вважаю.

— Але політика, кажуть, справа клопітна і брудна. Адже можна було б спокійно продовжувати займатися бізнесом і жити в своє задоволення, нічого не змінюючи.

— Саме так — «нічого не змінюючи». Якраз це мене найбільше і не влаштовувало. А те, що від політики треба триматися подалі, оскільки во на — сумнівне заняття, вважаю великою помилкою. За таких поглядів розраховувати на покращання нашого життя — не випадає. Займаючи аполітичну позицію, люди самоусуваються від відповідальності за майбутнє країни, своїх дітей. А мені, вибачте, небайдуже, в якій країні завтра житиме мій син. Категорично не приймаю принцип «моя хата з краю». І якби я вирішив щось змінити тільки в собі чи особисто для себе, повірте, на вибори не пішов би. А що стосується політики, то брудна вона чи ні — залежить від конкретних людей, їхніх відносин зі своєю совістю.

— Що ви як бізнесмен втратили, ставши політиком?

— Чому обов’язково — втратив? Швидше, придбав.

— Якщо не таємниця, що саме?

— Можливість впливати на хід подій у країні, на прийняття важливих політичних рішень.

— Для пiдприємця з вашим досвідом і масштабом було б більш логічним піти працювати до комітету економічного профілю. Але ви вирішили працювати в комітеті у справах пенсіонерів, ветеранів і інвалідів, який до того ж не вважається дуже престижним. Погодьтеся, досить дивний старт для молодого політика. Чи у Вас просто не було вибору?

— Всі комітети у парламенті однаково важливі і потрібні, а отже, престижні. Вибір? Звичайно, був. Мені ніхто не заважав. Так, як бізнесмен я міг би займатися у парламенті економічними питаннями. Точно так само міг би піти у комітет з прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин. Але для мене проблема спочатку полягала не стільки у виборі комітету, скільки у розставлянні пріоритетів. Я йшов до парламенту не з порожнiми руками, а з певним досвідом, з ідеями, пропозиціями, готовим напрацюванням одразу у кількох напрямах роботи: економіка, бізнес, міжнаціональні відносини, соціальна політика. Були у мене пропозиції і стосовно бюджетного комітету, в якому я спочатку мав намір працювати…

Пенсійний комітет я вибрав, насамперед, виходячи з побажань моїх виборців. Я дав своїм стареньким слово потурбуватися про них і намагатимуся його дотримати. В окрузі, де я обирався, дуже багато пенсіонерів. Багато з них зверталися до мене за допомогою, коли я був депутатом Харківської міськради, приходять і нині. Їм допомагає благодійницький фонд «АВЕК». Та допомогти усім неможливо, слід у корені змінювати саму систему соціального забезпечення. А вплинути на цей процес, сидячи в Харкові, неможливо.

— У чому ж, на вашу думку, полягає головна причина?

— Головна причина зрозуміла всім. Це загальна економічна ситуація в країні: спад виробництва і зростання безробіття, неадекватність зарплати, низький рівень прибутків громадян, бартерні розрахунки, надмірні податки, зростання тіньового сектора. Певним чином позначається і демографічна ситуація — населення України стрімко старіє. Відповідно зменшується кількість працездатних громадян, які платять внески до Пенсійного фонду, і зростає кількість пенсіонерів. Уже сьогодні на одного працюючого припадає один пенсіонер. А що ж далі? Зрозуміло, що чинна пенсійна система, яка дуже залежить від економічних і демографічних чинників, уже нікого не влаштовує. Платників податків — через високі ставки пенсійних внесків, пенсіонерів — через мізерні пенсії. До всього цього додам ще, що надмірні стягування до Пенсійного фонду створюють велике навантаження на економіку, підривають фінансову базу підприємств і сприяють зростанню тіньового сектора. Виходить замкнене коло.

— Що робити?

— Пенсійну систему треба докорінно змінити. Я погоджуюся з тими, хто вважає оптимальним для України варіантом багаторівневу систему пенсійного забезпечення. Подібні схеми діють у багатьох країнах світу, отже винаходити велосипед нам не доведеться. Чинну на сьогодні солідарну систему необхідно реформувати і згодом доповнити накопичувальними пенсійними схемами — загальнообов’язковим державним страхуванням і добровільним недержавним. Таке поєднання забезпечить і соціальні гарантії, і фінансову стабільність самої пенсійної системи.

— Про переваги багаторівневої пенсійної системи останнім часом сказано і написано дуже багато. Але є у неї й противники, які наводять не менш переконливі контраргументи. Що ви можете сказати на користь цієї системи?

— Тут багато нюансів. Але головним у цій системі вважаю те, що людина сама відповідатиме за розмір її пенсії в майбутньому. Введення залежності розміру пенсії від суми виплачених у період трудової діяльності страхових внесків, як і встановлення права власності на ці накопичення, робить нас власниками своєї долі в майбутньому. Інакше кажучи, людина в працездатному віці повинна працювати на забезпечення тієї достойної старості, про яку всі так багато говорять. Логіка дуже проста: поки у тебе є можливість — працюй, коли прийде старість — користуйся результатами своєї праці. Завдяки цьому зникне і образлива для багатьох зрівнялівка. Якщо людина працювала довше і заробляла більше, турбувалася про своє майбутнє, то зможе отримувати і більшу пенсію. Принципово важливе й те, що введення накопичувальної системи стимулююче вплине на економіку. Наприклад, істотно покращиться інвестиційний клімат. Адже для того, щоб пенсійні заощадження приносили прибуток, накопичувальні фонди повинні будуть використовувати їх для капіталовкладень у прибуткові підприємства. У США, до речі, саме пенсійні фонди є основним джерелом так званого венчурного капіталу, що інвестується у високі технології. Можливо, разом із податковою реформою всі ці чинники допоможуть, нарешті, вивести нашу економіку з болота, в якому вона застрягла.

— Все це, звісно, привабливо. Теоретично. Але чи повірять пересічні громадяни, яких стільки разів обдурювала держава і різні фінансові піраміди, в те, що вони зможуть скористатися в майбутньому своїми пенсійними заощадженнями, замість того, щоб як і раніше ховати їх «у панчоху» на старість?

— Ми сьогодні повинні не просто реформувати пенсійну систему. Ми повинні змінити менталітет людей, відновити їхню довіру до держави. Звичайно, на це знадобиться час. Адже наш народ звик бути обдуреним, він просто впевнений, що ніщо нове не принесе йому добра. Тому і до пенсійної реформи таке насторожене ставлення. Але це ставлення неминуче змінюватиметься. А для того, щоб людей більше не обманювали, процес розподілу і використання їхніх пенсійних заощаджень повинен стати цілком прозорим і підконтрольним.

— У своєму телевізійному зверненні стосовно 11-ої річниці Незалежності України Президент сказав, що на реформування пенсійної системи піде, принаймні, 5— 7 років. Довго?

— Пенсійну реформу можна провести легко і швидко тільки в багатих і «молодих» країнах. На жаль, Україна до таких не належить. А найближчим часом ми повинні сформувати відповідну законодавчу базу, без неї жодні реформи неможливі. Для цього ми повинні вже до кінця поточного року ухвалити закон про загальнообов’язкове пенсійне страхування, потім — закон про недержавні пенсійні фонди.

— Про звернення Президента. Багато розцінюють його сенсаційну заяву про масштабну політичну реформу як тактичний хід, що повинен перехопити ініціативу в опозиції, ослабити її напередодні всеукраїнських акцій протесту. Ваша думка з цього приводу?

— Я не можу погодитися з тими, хто прагне принизити значення президентського виступу. Це крок, гідний сильного політика і державного діяча. Очевидно, підстави для такого кроку більш серйозні, ніж боротьба з опозицією. Це, швидше, логічне продовження лінії, прокладеної Всеукраїнським референдумом 2000 року. Тоді, нагадаю, ініціативи Президента підтримала більшість громадян України. У тому, що він не лукавить, а насправді готовий поступитися своїми повноваженнями заради реформування системи влади, я не сумніваюся. І вважаю, що сьогодні не час з’ясовувати, хто ближче до народу. Як би там не було, але перше слово вже сказане. І ті, кого називають пропрезидентськими силами, і ті, кого називають опозицією, нині дуже близькі до спільного знаменника. І якщо всі ми вже цієї осені не сядемо за стіл переговорів і не почнемо працювати в потрібному напрямі, то за розбираннями просто втратимо реальну можливість дати старт політичній реформі. Сумніваюся, що той, хто стане Президентом через два роки, захоче сам обмежити свої повноваження. Змінювати систему слід сьогодні, інакше це відкладуть на невизначений термін.

— Ви вважаєте, що опозиція погодиться підтримати ініціативи Президента?

— Це був би великий крок уперед для нас усіх. Опонентам нині складно що- небудь заперечити Президенту, адже його ініціативи багато в чому співпали з їхніми власними програмними вимогами. По суті, опозицію спантеличили не самі ініціативи, а те, що їх висунув саме Леонід Кучма. І для неї було б помилкою не використати наданий шанс змінити політичну систему в країні. Наскільки цей шанс реальний, залежить, як мені здається, не стільки від самого Президента, скільки від його противників.

— Маяковський писав: «Один, даже очень важный, не поднимет простое пятивершковое бревно, тем более дом пятиэтажный…» Ви і надалі залишатиметеся безпартійним?

— На даному етапі я визначився з депутатською фракцією. Це «Демократичні ініціативи». А щодо партії, то поки не вирішив. Підходжу до цього фундаментально, а тому все ще знаходжуся в стані пошуку найбільш близької мені за духом ідеології. Скажу тільки, що в політиці я прихильник «золотої середини» і не терплю крайнощів .
Розмовляв Михайло КОРІННИЙ

Довідка «Дня».Олександр Фельдман. Народився в січні 1960 року. У 1989 році створив один із перших у Харкові кооперативів, у 1991 році — приватну фірму «АВЕК». З 1994 року і до обрання народним депутатом — президент концерну «АВЕК». З 1997 року — голова Харківського міського благодійницького фонду «АВЕК» і президент Єврейського фонду України, з 1999 року — президент Асоціації національно-культурних об’єднань України, з 2000 року — президент, потім почесний президент футбольного клубу «Металіст». Має нагороди: орден «За заслуги» III ступеня, Золотий орден Миколи Чудотворця «За збільшення добра на Землі», орден Української Православної Церкви «Різдво Христове 2000» і преподобного Нестора Літописця. Лауреат рейтингового конкурсу «Харків’янин століття». Закінчив Харківський національний університет імені В. Каразіна за спеціальністю «Фінанси і кредит».