Не перетворюйте Київ на кам’яну пустелю

Останнім часом я все частіше відчуваю ностальгію за Києвом часів мого дитинства й юності. Пригадую, як ми, дівчата-подружки (наша сім’я жила тоді на Прорізній), любили зустрічатися влітку та ранньої осені у затишному сквері біля Золотих Воріт. (Одразу зауважу, що їхні благородні руїни, на мій погляд, викликали більший душевний трепет, більше кликали до пам’яті, ніж та декоративна споруда, що з’явилася пізніше навпроти станції метро). Не було тоді навколо пивних павільйонів, кіосків із дешевою галантереєю, численних торговців цигарками (а морозиво — будь ласка!), пластикових столиків дорогого кафе. У студентстві, випивши по чашечці кави в Пасажі, було так приємно посидіти і поговорити з друзями біля фонтана поблизу Головпоштамту. Яке це було чудове місце для відпочинку, спокійного спілкування, побачень закоханих, зрештою! Подумала: напевно, автори і творці нинішньої потворності на майдані Незалежності ніколи не призначали тут у часи своєї юності зустрічей своїм коханим, інакше б у них ніколи не піднялася рука на ту душевну гармонію природи і витворів людського розуму, яка була характерна колись для цього куточка Києва, що став тепер зразком чиновницького несмаку й архітектурної еклектики. І звідки у наших містобудівників ця незламна пристрасть, образно кажучи, до базарного нагромадження великих і малих архітектурних форм та різного роду пам’ятників на обмеженому замкненому просторі, природним для якого є камерність, душевність, ліричність відносин з людиною?

Довелося мені, як і Л. Кривенко, побувати в багатьох європейських столицях, у тому числі в Празі та Софії. Справді, ніде в історичних центрах цих таких різних і по-своєму прекрасних міст не побачиш багатоповерхових сумовитих монстрів, що по-варварськи вторглися в гармонію природи й архітектури. Скрізь велика кількість пишної зелені, квітників, затишних куточків для відпочинку і спілкування. На вулицях, площах і бульварах багато поважного віку лип, дубів, платанів — доглянутих, узятих під охорону владою і громадськістю. І мимоволі з гіркотою згадуєш, як поменшало протягом останніх років у центрі нашої столиці зелених друзів — величних каштанів, оспіваних не одним українським поетом. Тривожна тенденція — на зміну живому йде бездушний холодний камінь.

У книжці одного київського письменника, який свого часу побував у В’єтнамі, я вичитала дивовижний факт. Зрозуміло, що столиця країни — стародавній Ханой — буквально утопає в океані розкішної тропічної рослинності. Клімат такий — багато води, сонця. Здавалося б, вирубай на вулиці десяток- другий дерев — хто помітить? А вже одне зрізати у разі необхідності — не проблема. Але це у нас. У центрі Ханоя, неподалік від готелю «Тхонгнят», зводили за індивідуальним проектом багатоповерховий будинок, що гармонійно вписувався в більш ранні споруди з широкими балконами по фасаду. Навколо новобудови тіснилися бронзовокорі гіганти з пишними кронами. Майданчик під неї вибрали так, що не постраждало жодне дерево. Одне з них буквально приліпилося до фасаду високої будівлі — виявилося, що його стовбур будівельники пропустили... крізь балкони. Зробивши у них округлі отвори і розсунувши поручні, вони зберегли загальний задум зодчого і життя вічнозеленому велетню.

У Європі, куди ми так прагнемо, з погляду комфорту й соціального благоденства різниця між центром міста та його околицею, як правило, тільки в поверховості забудови та прикметах старовини. Стосовно всього іншого — набору комунальних послуг тощо — мешканці не зазнають жодних обмежень (беру усереднений типовий варіант соціально-побутового середовища проживання). Таке ж ставлення до принципів і проблем містобудування не тільки в Європі. Якось у Нью-Йорку я побувала в гостях у рядового бібліотекаря в його двоповерховому будинку на околиці мегаполіса. Куди там особнякам наших «крутих» до цього звичайного житла звичайного громадянина Америки!.. До речі, неподалік від його будинку, в тінистому парку розташований культурний центр з кінозалом і книгосховищем, де працює мій знайомий, а на березі рукотворного озера — спортивний комплекс для юнацтва, причому вхід безкоштовний! Архітектурне рішення цих об’єктів на околиці міста може претендувати на премію ЮНЕСКО.

Сказане в останніх абзацах — це моє заперечення тезi Л. Кривенко, в якій вона пропонує бездарні проекти наших зодчих втілювати на бульварі Лесі Українки, експериментувати подібним чином на Оболоні, Харківському масиві, Рибальському острові тощо. Безумовно, зовнішній вигляд «спальних районів» переважно вже склався, але є ще чимало можливостей у київських будівельників зробити їх більш привабливими. Досить поглянути на реконструйовані «хрущовки» на Подолі. У них вдало поєднуються риси сучасності та національного західноукраїнського стилю (маю на увазі архітектуру жилих об’єктів). Хто був у Львові чи Ужгороді, зрозуміє мене. Що ж говорити тоді про проекти великих забудов, призначені для цих районів? Є де розгулятися фантазії, талантам і професійній майстерності київських містобудівників. Але неодмінною й обов’язковою є одна умова: кожен такий проект потрібно винести на широкий суд громадськості, отримати згоду експертів «Наглядової ради» (ідея Л. Кривенко), до якої увійдуть усіма шановані, авторитетні люди — вчені, письменники, інженери, історики, педагоги. Це повинне стати законом. Тільки тоді на шляху архітектурного снобізму, свавілля і бездарності встане непереборна перешкода.