ЗАПИТАННЯ «Дня»

Як же виглядали новини цього разу? Ефір, прострочений автоматними чергами спецвипусків, привернув загальну увагу. За даними AGB Ukraine, інформаційні сюжети про авіакатастрофу у Львові потрапили до найбільш рейтингових програм за липень. Кожен телеканал сам визначав ступінь відвертості показу. Під час висвітлення катастрофи на авіашоу з екранів телевізорів не сходили кадри спотворених жертв. У результаті багато людей, навіть не причетних до трагедії, вимагали психологічної допомоги. Мер Львова Любомир Буняк у зв'язку з цим навіть звернувся до представників ЗМІ з проханням припинити демонструвати жахливі кадри та фотоматеріал. Він посилався на те, що «міська диспетчерська служба повідомила, що зареєстровано багато дзвінків львів'ян, які говорять одну і ту ж фразу: львівська преса спекулює та смакує трагедії людей».

Були й інші випадки. Ведучі деяких центральних комерційних радіо відгукувалися про подію неуважно, використали як матеріал для жартів.

Отже, запитання «Дня» сьогодні:

НАСКІЛЬКИ ДАЛЕКО МОЖУТЬ ЗАХОДИТИ ЗМІ У ВИСВІТЛЕННІ ТРАГІЧНИХ ПОДІЙ? ЧИ ПОВИННІ В УКРАЇНІ ІСНУВАТИ САНКЦІЇ ДЛЯ ТИХ ЖУРНАЛІСТІВ, ЯКІ ПОРУШУЮТЬ ЕТИЧНІ РАМКИ?

ЗЕЕВ БЕН-АРЬЄ, радник посланника ізраїльського посольства:

Згідно з західним та ізраїльським досвідом, кадри, показані по українському телебаченню, — це дитячий лепет. У нас більш жорстка позиція. Намагаємося показати абсолютно все, що відбувається, яким би жахливим воно не виглядало. Хороші журналісти не знімають жахи заради жахів. Але в Ізраїлі хочуть знати про те, що відбувається. Життя страшне, але не треба закривати очі і намагатися його підретушувати. У нас слухають новини не раз на день, як в Україні, а раз на годину.

Інше питання — добре це чи погано. У нас таке питання давно не стоїть. І не тільки в Ізраїлі, але й у більшості країн Заходу. Хоч деякі ЗМІ керуються власною етикою. У Ізраїлі існує комісія з питань етики при Спілці журналістів. Вона могла б обговорювати такі питання. Але ця комісія не правомочна посадити журналіста у в'язницю чи оштрафувати. Тому це справді питання суспільне. Нація визначає рівень відвертості своєї преси. Якщо Україна не сприймає страшні картини, то громадськості можна і треба висловити свою думку, і телебачення цьому підкорятиметься. Буває й навпаки, що засоби інформації встановлюють етичні рамки і привчають громадян. Так сталося в Ізраїлі, де через частоту терактів глядачі звикли до таких кадрів. Хоч я особисто проти фізіологічних кадрів.

А неуважне ставлення до жертв трагедій набагато жахливіше, ніж показ розчленованих тіл, і це справді порушення журналістської етики.

Максим КРЕЧЕТОВ, кореспондент програми «Вікна новини» (СТБ):

Робота журналіста за своєю формою досить безцеремонна і цинічна: ми часто ставимо незручні і неприємні запитання, робимо зйомки там, де звичайній людині це здається найменше доречним. Але, по суті, професійні журналісти роблять усе, щоб інформувати про те, що відбувається, людей із нормальною психікою. А отже, якщо оператор смакує криваві подробиці якоїсь катастрофи, то це вже або його проблеми, або проблеми з професійною етикою його журналіста і редактора.

Нам було дуже важко працювати у Львові — ми побачили стільки горя, що до кінця відрядження переживали подію так, неначе трагедія торкнулася нас особисто. Але ми категорично уникали «вибивання сльози» у глядачів показом великим планом страждаючих людей, не «нагнітали пристрасті» показом страшних подробиць загибелі восьми із половиною десятків людей. Iз цього погляду мене неприємно вразив випуск новин на одному із загальнонаціональних телеканалів. Журналістка в прямому включенні затаврувала ганьбою своїх колег, які інформували глядачів і читачів про те, що невідомі вибивали вікна в будинках військового містечка біля аеродрому «Скнилів». Ми це дали в ефір, адже люди повинні зробити висновки: лінчування не може бути присутнє в розвиненому суспільстві. Сподіваюся, що ми змогли втримати когось від такого вияву озлобленості чи просто хуліганства «під шумок» трагедії. Журналістка також похвалила себе і свій канал за етичність. Але вже у наступному сюжеті використали любительські зйомки, спокійно дивитися які могли тільки люди з дуже міцними нервами. Для чого це робити?!

Коли ми всі разом привчимо нашого глядача до цивілізованих норм телебачення, де немає місця цинізму, то любителям «чорнухи» покаранням буде падіння рейтингів програм і тиражів газет. Але, на жаль, до цього поки далеко.

Я хотів би розповісти ще про один випадок, який бачив на власні очі. Минулого понеділка, 29 липня, на місці трагедії відбувалася панахида. Зібралися родичі загиблих, очевидці катастрофи — деякі з них отримали в суботу поранення. Так ось, у цілковитій тиші, коли чутно тільки молитви священиків, якийсь журналіст голосно кричав у трубку мобільного телефону: «Дуже красиву картинку тут зняли — жінки плачуть, їхні оченята великим планом зі слізками, попи співають, супер! Увечері перегонимо — подивитеся». На прохання ошалілих від такого цинізму людей відійти подалі, чоловік тільки відмахувався. Виявилося, що він працює на московському корпункті однієї дуже відомої західної телекомпанії. Москвичі, до речі, також не дуже церемонилися —не їхнє горе. Все- таки, я думаю, тільки від журналіста залежить — зачерствіє він від кількості побачених трагедій чи залишиться людиною, адже глядачі не стають разом із ним більш кровожерливими і більш цинічними.

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА («1+1»):

— На жаль, бачити роботу колег по цеху, порівнювати і оцінювати можливості не було, у цю чорну суботу ТСН, як, проте, впевнена, і всі інші канали, працював у екстрім-режимі. Коли прозвучало: «через годину виходимо в прямий ефір» — ми повинні були — на голому факті катастрофи, технічних характеристиках Су-27 і 15-тисекундному відео — протриматися в ефірі 60 хвилин — саме до цього часу очікували переривання трансляції всіх Національних каналів зверненням Президента. В ефір вийшли з декількома листками суперечливої інформації, зв'язок зі Львовом встановити не вдавалося, фактаж закінчився через 10 хвилин, постійно поновлювалися тільки цифри — щохвилини надходили відомості про збільшення кількості жертв, говорити «ні про що» — а вже тим більше у цій ситуації — вважаю не тільки непрофесійним, але й цинічним, а на звернення до режисерів «рубати» ефір у навушнику звучали прохання: «Люда, тягни ще п'ять хвилин… ще пару… ще скільки зможеш... у будь-який момент — може включитися Леонід Кучма...» Доводилося знову і знову давати відео вибуху. ЦЕ — ні в якому разі невиправданим не вважаю — новини дають реальну картину світу, інакше ж можна докотитися до лиття з екрану малинового сиропу зі скоромовкою: «Спіть, жителі Багдаду, в Багдаді все спокійно!». Невиправданим же є смакування крупних планів розірваних на клапті людських тіл — з одного боку — нагнітання атмосфери апокаліптичності, неминучості, з іншого боку — дивіться, як круто попрацював наш оператор, він теж уже майже герой! У нашому ефірі — ні в перший, ні в другий, ні у недільний спецвипуск — знівечені жертви не потрапили. Всі три ефіри — в стані стресу, ми заходили до студії і виходили звідти у повному мовчанні, не було сил на емоції, не було слів, не було сліз. Всі три дні ми втрачали там СВОЇХ стариків і СВОЇХ дітей. Сухий клубок стояв у горлі, коли під час включень зі Львовом — зустрічалася поглядом з трирічним Юрою — декілька годин ми всі на ТСН сподівалися на чудо, на добре телечудо посеред калюж крові і «фрагментів тіл», майже всупереч здоровому глузду, ми сподівалися, що батьки малюка «просто контужені», «просто поранені», «просто у важкому стані…» Чергове включення Люби Сорокіної — здається, є надія! Юру впізнала далека родичка, але що ж з батьками? Знову — на зв'язку Львів. Мертві обоє. Навіщо тут крупні плани людських нутрощів? Навіщо спотворені обличчя жертв? Просто — мертві очі живого трирічного хлопчика. Вище за ЦЮ точку болю — немає. Немає сенсу говорити щось іще. Повільно диктуємо телефони — ВСІ — де можуть допомогти взнати — чи живі ВАШІ рідні, розрахунковий рахунок, який — може бути — кому-небудь ще зможе допомогти. Працювали у форс-мажорі, так що дивитися роботу інших каналів не було просто ФІЗИЧНОЇ можливості. Думаю, ніхто з них (як і ми) — тим, що зробили, все одно не задоволені, у всіх були свої проколи і свої успіхи. Думаю, вони (як і ми) — в цій ситуації зробили все, що могли. Етичні обмеження, безумовно, бути повинні — але не в порядку ж законодавства дійсно! Пригадайте, після чорного вівторка 11 вересня — декілька днів підряд на ВТЦ літаки, що пiкiрували, миготіли трохи не кожні півгодини, поки відтворення катастрофи не стало ранити так само, як вона сама. І тоді з екранів зникла не тільки хроніка, але і кіно, і — ПІСНІ, слова яких могли асоціюватися у людей з болем недавньої втрати. Санкції відносно тих, хто порушує етичні рамки? А які санкції? Громадський осуд? Тим, кому рамки — не перешкода — плювати, знаєте, на будь- які санкції. Ось тут, мабуть, варто пам'ятати всім відоме « але до того, як Ви стали журналістом, Ви ж були людиною?» А то дуже вже часто доводиться чути щось на зразок «Він, звичайно, покидьок, але — я-а-а-кий профі!»