Прем’єри через 80 років

— Пане Кириле, чесно кажучи, для багатьох цей фестиваль став справжнім одкровенням і змусив по-новому подивитися на спадщину вашого діда. А для вас що було найбільшою несподіванкою?

— Напевне, найбільшою, хоча я сказав би все-таки, сподіванкою, стало те, що цей фестиваль таки відбувся. Адже це вперше за часи незалежної України ювілей Стеценка відзначається на державному рівні. І його творчий спадок вартий того, щоб про нього заговорили, і не тільки в Україні.

На фестивалі відбулося повернення справжнього невідомого для багатьох Стеценка. Йдеться в першу чергу про його духовні твори та про музику патріотичного спрямування — романси, хори і драми на слова поетів покоління, яке потім стало називатись поколінням «розстріляного відродження». Із 7 концертів фестивалю 5 були прем’єрами. Хор української духовної музики «Фрески Києва» презентував канонічне виконання трьох шедеврів духовної музики — «Панахиди», «Всеношної» та «Літургії Іоанна Златоустого». Відбулася прем’єра сценічного виконання моноопери «Іфігенія в Тавриді» в авторській оркестровці. І, підкреслюючи нерозривний зв’язок поколінь, ми в другий день Великодня присвятили пам’яті Стеценка фольклорне дійство «Великдень», адже мало хто так любив і розумів народну пісню і так багато зробив для її виходу на широку сцену, як Кирило Григорович. Ми хотіли показати чисті автентичні народні джерела, які були, за словами самого Стеценка, джерелом натхнення та будівельним матеріалом його творів.

— Прем’єри через 80 років після смерті Стеценка. Чи не надто ми спізнилися?

Стеценко виявився більш сучасним, ніж це може здатися на перший погляд. Він випередив свій час у розумінні цінностей особистості, її переживань. Він уже тоді разом із Європою відірвався від ідеології колективізму і зосередився саме на розкритті людської натури, найтонших порухів душі. Усе це особливо яскраво відчутно в романсах.

Стеценко йшов попереду свого часу в дослідженні найтонших нюансів характеру людини, її реакцій на світ. Він не був модерністом у прямому розумінні цього слова, але він у чомусь наближався до французьких імпресіоністів. За насиченістю музичних подій його твори можна поставити поряд із музикою А. Веберна, хоча їх розділяє час, світогляд і культурне середовище. Якщо вслухатися в романси Стеценка, вони надзвичайно лаконічні, точні у своїх деталях і рельєфні за характеристикою образу. І вони по-новому розкривають глибину поезії Лесі Українки, М.Вороного, О.Олеся, якого Стеценко особливо любив.

— Однак сьогодні не так часто можна зустріти Стеценка в репертуарі вокалістів. Перевага віддається європейським класикам чи російським композиторам.

— Так, на жаль, у багатьох із нас іще сидить так званий комплекс меншовартості, який ми так і не спромоглися витравити. Я неодноразово чув заяви, що українських романсів немає. Але тільки Стеценко написав більше 50 романсів, які були видані друком іще у 60-х роках і є у багатьох бібліотеках. Тому доводиться говорити не про відсутність матеріалу, а про відсутність бажання вийти за межі усталених стереотипів. І я сподіваюся, що наш фестиваль стане кроком до виходу на інші рівні сприйняття Стеценка.

Є іще одна причина того, що Стеценко звучить не настільки часто, як він на те заслуговує. Його музика вимагає надзвичайно делікатної організації душі вокаліста, щоб зуміти передати усі грані людських почуттів. Тут недостатньо майстерно володіти голосом, тут потрібно відчувати, потрібна, я б сказав, певна доля жертовності.

Але час іде, ми змінюємося. Змінюються і виконавці. Я щасливий, що мені вдалося розшукати і запросити до участі у фестивалі прекрасну співачку Любов Канюку, яка, можливо, не обтяжена званнями, але має величезний творчий потенціал. Я радий. Що у нас є хор «Фрески Києва», який на цьому фестивалі показав конгеніальне виконання духовної музики Стеценка. Саме вони змусили ці твори заграти новими гранями.

Взагалі, я радий, що на цьому фестивалі ми відкрили Стеценка не лише для України, але й для всього світу. Після прем’єр до нас було багато дзвінків, у тому числі і від гостей з-за кордону, і я переконався, що вони Стеценка сприймають не як українську екзотику, а як митця із рівнем мислення європейського рівня.

— Якби зараз довелося б презентувати Стеценка у Європі, що б ви запропонували?

— Стеценко працював у різних жанрах, і кожна його іпостась цікава по-своєму, тому зупинитися на чомусь одному важко. Він у своїй музиці був органічним, глибоко індивідуальним і глибоко українським композитором, а це завжди цікаво.

Взяти хоча б його монооперу «Іфігенія в Тавриді», яку за чистотою та інтенсивністю духовної напруги можна порівняти з кращими творами Вагнера, Скрябіна, Мессіана. Взагалі на початку ХIХ століття у Європі процес формування національних опер ішов паралельно із процесом формування націй. Можна сказати, що музика Вагнера, його епос «Кільце Нібелунгів» закладали основи німецької нації. Тому сьогодні, коли наша нація теж шукає шляхи подальшого розвитку і самоствердження, моноопера Стеценка сприймається по-особливому. Тим більше, що події відбуваються на території нинішньої України, у таврійському місті Партеніті, та й проблеми етики, морального обов’язку, нехтування особистими інтересами задля виконання вищого призначення — вони актуальні й сьогодні. В музиці Стеценка відчувається епічний дух тисячоліть, але разом з тим вона напрочуд сучасна: вона проста і одночасно світла.

Стеценко настільки багатогранний, що його не можна сприймати однозначно. Коли ми готувалися до прем’єри «Іфігенії» ( а партитуру довелося відновлювати за рукописами композитора, що зберігаються в нотному відділі Національної бібліотеки ім.Вернадського), Вадим Журавицький, який набирав ці ноти на комп’ютері, запропонував мені прослухати фрагмент опери в електронному варіанті. Це було несподіване враження і чимось нагадало мені стиль нью-ейдж. А коли я слухав її вже на сцені, то подумав, що Стеценко потрапляє в один напрямок із сучасною європейською модою. І я думаю, що держава повинна посприяти, щоб цей твір був таки поставлений на європейській сцені.

— Ви вважаєте, що останнім часом ставлення держави до проблем культури у нас міняється?

— Так, і свідченням цього є хоча б і цей фестиваль. Чесно кажучи, ще рік тому я і не сподівався, що можна буде так гармонійно поєднати три гілки, які так чи інакше впливають на розвиток культури. Я маю на увазі державні органи, громадські організації і бізнес. Причому, організації ці дуже різнопланові. Нас підтримало Міністерство культури та Спілка композиторів України, Всеукраїнське товариство «Просвіта» і Українська православна церква Київського патріархату. Патріарх Всієї України-Руси Філарет особисто благословив усі заходи фестивалю. Допомогла нам і фірма «Крафт фукс», що презентує торгові марки «Корона» та «Мілка», і фірма «Комора», яка здійснила запис усіх концертів фестивалю. Я вдячний також інформаційним спонсорам, серед яких — і ваша газета. Це свідчить, що щось у нашому суспільстві змінилося на краще. Я сказав, що допомагали в організації і проведенні фестивалю різні організації, але їх об’єднує одне — небайдужість до української культури, до її майбутнього. А Стеценко — це майбутнє, і в цьому можуть переконатися всі, хто завітає сьогодні на заключний концерт фестивалю до Національної опери. До речі. Вхід на всі концерти був безкоштовний, і сьогодні запрошення на концерт можна безкоштовно отримати в касах опери.

— Заключний концерт — це кінець фестивалю? А що далі?

— Насправді все тільки починається. На другу половину року ми запланували здійснити своєрідний «культурний десант» містами України. Нас уже чекають у Львові, Рівному, Житомирі, Вінниці, Черкасах. Також у проектах ще один мандрівний фестиваль, який ми назвали «Серце України». Проляже він містами Київщини, Чернігівщини та Вінниччини. А ще ми готуємося випустити щонайменше чотири компакт- диски із записами Стеценка. Так що Великдень Стеценка справді розпочався. І я вірю, що він іще дочекається справжнього визнання у всьому світі. Він того вартий.

ДОВIДКА «Дня»

Кирило Григорович Стеценко (1882 — 1922) — український композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, священик. Закінчив Київську духовну семінарію у 1903 р. Музичну освіту здобув у Києві в музичному училищі РМТ та Музично-драматичній школі М, Лисенка. Брав уроки композиції у Г. Любомирського. У 1907 — 1911 рр. викладав спів у школах Александровська-Грушевського (тепер м. Шахти Ростовської обл.), Білій Церкві та Тиврові. У 1912 р. прийняв сан священика і оселився в с. Голово-Русаві (тепер у складі с. Олександрівки Томашпільського району Вінницької обл.). У 1917 р. повертається до Києва. Брав участь в організації музичного життя і музичної освіти, створив кобзарську школу. Працював у Всеукраїнському музичному комітеті відділу мистецтв при Наркомосі УРСР, з 1919 р. керував музично-хоровою секцією музичного відділу «Дніпросоюзу» в Києві. З його ініціативи створено мандрівні хорові капели, освоєно нотодрукування, засновано музичну бібліотеку. Викладав у Київському музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. Із грудня 1920 р. жив у с. Веприк (де знаходиться меморіальний музей і встановлений пам’ятник композитору). Твори: «Бурлака», «Рано-вранці новобранці», «Рости, квіте», «Содом», «Прометей», «Сон», «Хмари», «Знов весна», «Свобода, рівність і любов», «Над нами ніч», «То була тихая ніч», «Усе жило»; кантати — «Шевченкові», «Єднаймося», «У неділеньку святую»; сатирична пісня-сцена «Цар Горох»; опери — «Кармелюк» (незакінчена), «Іфігенія в Тавриді», «Лисичка, Котик і Півник», «Івасик-Телесик»; музика до вистав «Сватання на Гончарівці», «Про що тирса шелестіла», «Гайдамаки»; 50 акапельних обробок колядок і щедрівок; солоспіви; три літургії, «Панахида». «Всеношна». Організатор і учасник багатьох шевченківських концертів.