(не) Кінець героя

Тим часом маємо справу із західним, головним чином американським, кіно. Там герой є. Це герой-міф про людину американистого зразка. Він із тих, хто буде стояти за свою справу і свою сім’ю, відстрілюючись до останнього набою. Міф про індивідуаліста — у ньому немає стерильності колективістського героя, його любов до сім’ї і навіть Батьківщини позбавлена патетики, вона суто особистісна і предметна.

У радянському кіно герой був також. Ним упродовж тривалого часу була маса — спершу стихійна й малосвідома, а потім дедалі організованіша й свідоміша. Незрідка в центрі знаходилися персонажі, один із яких уособлював ідеальне уявлення про людину завтрашнього дня, інший — сьогоднішню духовну, соціальну спроможність, скеровану також у завтра (скажімо, Щорс і батько Боженко у фільмі Олександра Довженка «Щорс»). Й обидва володіли такою важливою рисою, як привабливість — глядач охоче вступав у контакт з такими героями.

Ідеал, ідеальне — ми практично забули про ці категорії, чи не так? Тим часом раніше їх не боялися. «Давно уже мучила меня одна мысль, но я боялся из нее сделать роман, потому что мысль слишком трудная, и я к ней не приготовлен, хотя… я люблю ее. Идея эта — изобразить вполне прекрасного человека. Труднее этого, по-моему, быть ничего не может, в наше время особенно...» Впізнали? Це Федір Достоєвський формулює задум свого «Ідіота». В іншому тексті він писав про труднощі реалізації подібного наміру: «Все писатели, не только наши, но даже все европейские, кто только ни брался за изображение положительного прекрасного — всегда пасовали. Потому что эта задача безмерная».

Грандіозність такого завдання ніколи не лякала того ж таки Довженка. Він, до речі, добре розумів одну особливість: прекрасну людину на екрані зовсім не обов’язково очищати від смішного. Комічний елемент є засобом скорочення дистанції між екраном і глядацьким залом, викликання почуттів симпатії і співчуття. Інакше холодно й незатишно у стосунках з персонажем.

Нещодавно у нас з’явився фільм, автор якого спробував подати героїчну і справді прекрасну особистість. Йдеться про фільм Олеся Янчука «Нескорений» (2000 р.). Це розповідь про командувача Української Повстанської армії Романа Шухевича. Дуже хороший актор Григорій Гладій доволі легко вирішує проблему контакту з аудиторією: симпатію його герой викликає. Хоча й занадто обмежену. Бо ж драматургія і режисура сконцентрувалися на тому, аби створити пам’ятник, подати очищений від побуту, усіляких дрібниць і випадковостей образ героя.

Шухевич у фільмі — постать жертовна. Це підкреслено, й відтак, скажімо, його терористична діяльність у молодості не викликає в авторів ніяких етичних питань. Боротьба є боротьба, це війна не на життя, а на смерть. В жертву приноситься і право на приватне існування: любов, сім’я — це не для нашого героя. Думка ця підноситься з усією серйозністю, фільм узагалі не приймає чогось сміхового, комедійного. Хоча посмішку усе ж викликає. Тоді, до прикладу, коли ми бачимо, як герой під конспіративним прізвищем лікується на чорноморському курорті разом із подругою по боротьбі (Вікторія Малекторович), яку видає за дружину. Природно, що живуть вони в одному номері, проте неухильно дотримуються дисципліни: жодного натяку на те, що перед нами живі люди, у котрих хоча би подумки може виникнути що-небудь таке. Із законною дружиною і зовсім круто, навіть Штірліца переплюнув — зустрічається з нею у цвинтарній пітьмі, і так, на секунди, на якусь мить. Залізна людина, що поробиш?

Здається, саме те, за чим тужив я п’ять рокiв тому: сильний, вочевидь, сильний герой, поза всяким сумнівом. Проте щось у ньому відштовхує — ота сама «залізобетонність», напевно. Тим більше, що стараннями режисера навколо Шухевича вибудована заледве не «мертва зона»: усі інші персонажі лише функції, лише виконавці його волі. Бо ж він не просто герой, а людина месіанського крою — знає, куди вести знівечений народ, у яке майбутнє. Ніхто не знає, а от його Господь просвітив. Ідея знаходить у ньому своє особистісне вираження, і всі про це знають, або хоча б здогадуються.

Шухевич у житті навряд чи нагадував своє екранне alter ego (до речі, влаштований деякими журналістами мікоскандал під час Московського кінофестивалю, їхній протест проти показу картини про «антигуманного діяча» віддавав цинізмом: назвіть мені історичний персонаж, на якому не було хоча б відносної провини за людські жертви; та й вибірковість гніву надто очевидна — про червоноармійських головорізів при цьому уперто мовчать). Напевно ж, був людиною із крові й плоті… Та фільмова конструкція покликана виправдати радикалізм як такий, показати героя, що опонує традиційному уявленню про споконвічну «жіночність» українця (звідси, відповідно до деяких поглядів, і наші історичні біди: іноземні люди брутально люблять наше колективне тлінне тіло). Одначе щось не приймає душа героя, вилученого з людського середовища і навіть йому протиставленого. Героя, більше схожого на прокламацію, листівку, що закликає боротися із супостатами. Надто схожого, зрештою, на соцреалістичні схеми, тобто навіть на предмет новизни тут нічим оскоромитися.

Проте потреба в герої існує, і вона тісно пов’язана із сучасними ідеологічними процесами, з тим, що в країні, поділеній на сегменти, є необхідність визначитися з колективними ідеалами. Та й просто з історичною стратегією: як, у який бік нам розвиватися? І, відповідно, кого й навіщо викликати нам із минулого? Наша історія наповнена подіями, але ж чимала кількість персонажів минулого або ж надійно припакована в жорстко спроектовані ідеологічні контейнери, або просто невідома. Попри тиражовану нині думку про те, що в нас знімаються тільки історичні фільми, це далеко не так — їх насправді не так уже й багато. Просто вони помітніші, на них витрачають більше грошей. І, на жаль, поки що жодної удачі.

Успішнішими були спроби витворити героя із сучасного матеріалу. У «Принцесі на бобах» (1997) Вілена Новака героїня фільму дещо несподівано вiдкривала для себе дуже симпатичну, по-чоловічому оформлену особистість у «новому українцеві» (чи росіянину). У «Приятелеві небіжчика» (1997) Вячеслава Криштофовича центральний персонаж зовсім не героїчної постави, навіть замовляє власне убивство. Та потім виявляє дещо несподівану наполегливість і в фіналі навіть бере на себе відповідальність за долю дитини. У «Тупику» (1998) Григорія Кохана молодий герой прагне зламати несприятливий для себе плин подій, вступаючи в поєдинок за себе й опікувану ним жінку. В телесеріалі «День народження Буржуя» (1999) Анатолія Матешка вдалося подати героя мало не ідеального плану. Кримінальне тло підкреслило зібраність, організованість, порядність (від слова «порядок», не забуваймо) молодого буржуїна Володі Коваленка. У ньому світилося щось справді ідеальне (не в останню чергу за рахунок певної відстороненості від прозаїчних справ), і саме це, попри загальну нелюбов до «нових» людей, визначило симпатії глядацької аудиторії.

Нині на наших телеекранах напхом напхано російських телесеріалів. Я не надто уважний їхній глядач, серіали — це любов майже суто жіноча. А все ж помітно, що криміналу стає менше, що фільми дедалі більше тяжіють романного формату і романної оповідності. Це значить, що в них з’являється більше житейської, рутинної прози, яка, за вмілої подачі, завжди цікавить людей: як кохаються, женяться, народжують дітей, занурюються у виробничі, професіональні справи, грішать і потім спокутують гріхи… Ідеалізму тут нібито небагато, він випаровується крізь отвори, пороблені людською недосконалістю. Та все ж він є, бо це найзвичайніше людське бажання — прагнути кращого, світлішого, виоформленішого.

Виявляється все це і в рухові в бік мелодрами і мелодраматичного. У нас також — скажімо, в новому серіалі Анатолія Матешка «Критичний стан» зустрічаємо мало не пісенний сюжет про нещасливе кохання, про почуття, що просвітлюють притемнену душу. Бачимо це і в інших новітніх фільмах, котрих, на жаль, так мало... Ще ніде не показуваний фільм Олександра Муратова не маскує своїх жанрово-стильових установок — називається він «Провінційний роман». Героїня полишає свого столичного чоловіка і їде у власне дитинство, в містечко, де виросла і де тепер її намагається захопити новими реаліями новий же українець. Одначе дійсність погано влаштована і тому не може не дратувати — краще утекти від неї у примарні світи. Що героїня і робить. Бунтівливими бачить своїх персонажів одесит Олександр Павловський у своїй «Атлантиді» — вони теж їдуть в інші світи, їдуть і повертаються, аби загинути від грому небесного, від долі, котра у цих благословенних чорноморських краях чомусь така неласкава до людей.

Немає, поки що немає у нас героя, котрий міг би по-справжньому захопити, запропонувати якісь сильні, потужні стратегії подолання депресивного стану нашого суспільства. Тому й кружляємо у хороводах, тому й вигадуємо якісь соборні, колективні дійства. Певний сенс у тому, звісно є. Особливо якщо згадати ідею З.Фрейда про те, що невротик зазвичай долає свої комплекси за допомогою ритуальної поведінки. Ну, почекаємо. Чомусь з’являється — можливо, примарне — передчуття того, що ми стоїмо на порозі якихось справді позитивних змін. Їх принесуть люди героїчного плану: в житті і на екрані.