Cтверджуючий знак «Прологу»
ХIII студентський кінофестиваль «Пролог», який тривав чотири дні в пеклі чергової барахолки, влаштованої адміністрацією Будинку кінематографістів, можна назвати якщо не тріумфальним, то вдалим — точно.
Загалом «Пролог», будучи оглядом усього, що зробили студенти кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва, нині виконує практично ту ж функцію, яку на зорі свого існування повинна була виконувати «Молодість». Відповідно, довгий час інститутський фестиваль залишався в тіні старшої структури, виступаючи, дійсно, чимось на зразок прологу до більш масштабних акцій. Це відчувалося і в дуже малому, на грані зникнення, бюджеті, і в слабкій увазі кіноманів, і критики. На «Пролог» ходили за залишковим принципом, — коли одночасно не відбувалося нічого більш істотного.
Зміни цього року здавалися незначними. Все ті ж гості, такі ж студенти, з Білорусії, Москви і (цього разу) Ірану. Все той же синій зал будинку кінематографістів. Все та ж камерність і малоформатність. Але — зал був переповнений. А журі — укомплектовано дійсно значущими персонами кінознавства, режисури, акторської та операторської справи. І, найголовніше — при роздачі призів їм було з чого вибирати, причому не лише серед фільмів, але й у конкурсі сценаріїв. У цій категорії перемогла Ольга Боєва («Не боляче»). У свою чергу, кращим реалізованим сценарієм визнали роботу Віри Яковенко для фільму «Спляча красуня» — яскравий приклад того, як хороша драматургія може бути нівельована посередньою режисурою.
Загалом, присудження нагород стало свого роду виміром солідності статусу самого фестивалю. Перша відрадна ознака, як уже сказано вище — наявність реального конкурсу, змагання між рівними претендентами. Незважаючи на всі родові пороки убогості, тобто сіру плівку, збирання акторів із друзів і знайомих, декілька фільмів не програвали іменитим гостям з того ж ВДІКу. Друге, не менш важливе — матеріальне забезпечення самих призів. Приємно, коли до стандартного диплома додається що-небудь істотне. У цій частині на «Пролозі» стався справжній прорив. Так, Сергієві Лисенку, операторові відеофільму «Стікс — судноплавна річка», визнаному кращим у своїй справі, дістався грант на п’ять днів комп’ютерного монтажу. Такий же щедрий дарунок отримав і Сергій Крутін як кращий режисер (відеофільм «... та літати»). Більше за все лаврів серед кіноробіт дісталося дуже дотепній, з легким нальотом абсурду, десятихвилинці «Вітя Гуров їде до Італії»: краща кіноробота і кращий кінооператор (Галина Вержбицька).
Однак істинний тріумф святкували аніматори, вірніше, двоє з них. Анатолій Лавренишин за своїх дотепних «Зябликів та інших» отримав приз глядацьких симпатій (наполовину з москвичкою Тетяною Кисельовою, фільм «Боно-боно») і, як кращий аніматор — комп’ютерний графічний планшет. А гран-прі — жадана плівка «Кодак» на 1000 доларів, — дістався Євгену Альохіну за фільм «Знак». Притча про протистояння життєрадісного знаку оклику вкрадливому запитальному за ємністю, відточеністю форми і художньою глибиною не мала рівних на фестивалі.
Можливо, наше кіно дійсно починає подавати ознаки життя? Ось, дивіться, — немає у хлопців ані грошей, ані протекції, ані належної апаратури, а знімають, роблять фільми, — і добре роблять. І якщо їм не заважати, робитимуть ще краще й більше.
